Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

 

Співавтор тексту другий секретар посольства Вадим Нагайчук

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду.

Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Концтабір Заксенгаузен знаходиться зовсім поруч із Берліном. Біля містечка Оранієнбург. Накреслений та побудований під лінійку - так, щоб із "вежі А" одним лише кулеметом прострілювались всі без виключення бараки. Геометрія тотального терору.

У нацистській системі концтаборів Заксенгаузен займав особливе місце - через близькість до берлінської штаб-квартири гестапо. Тут навчали есесівців-спостерігачів, випробовували ідею газових камер, сюди звозили талановитих в'язнів для друку фальшивих британських фунтів у ході нацистської спецоперації.

Проте як і всі інші концтабори визначав Заксенгаузен зовсім інший факт: тут вбивали тисячами. Вбивали непосильною роботою на німецьку воєнну машину, вбивали в експериментальних цілях, вбивали пострілом в шию з-за спини, вбивали при спробах втечі, вбивали з розваги. Вбивали цілеспрямовано та вбивали просто так. Вбивали, бо могли.

Вбивали євреїв, вбивали свідків Єгови, вбивали геїв, вбивали дітей. Вбивали радянських військовополонених. Вбивали борців за українську незалежність, що відмовились співпрацювати з нацистами.

Вбили в Заксенгаузені так само й відомого археолога та просвітника, талановитого українського поета Олега Ольжича, сина Олександра Олеся. На пропозицію співпрацювати Ольжич відповів нацистам: "Будь-якого окупанта били і будемо бити!". В українському визвольному русі Ольжич був відомий як "Ідеаліст". В нацистських концтаборах намагались вбити людські ідеали та ідею людини.

Трохи подалі від Берліна ніж Заксенгаузен знаходиться концтабір Равенсбрюк. Через його браму всередину потрапили біля 130 тисяч жінок-полонених. Біля 90 тисяч із них ніколи не повернулись. За деякими оцінками, біля 8 тисяч були українками. Равенсбрюк був жіночим концтабором.

Не думаю, що коректно говорити про те, чиє обличчя має війна - жіноче чи чоловіче. А тим паче воєнні злочини. Бо ті монстри, що їх скоюють, не мають людських облич. А обличчя кожної з жертв - це обличчя людства.

Сьогодні я відвідав церемонію памʼяті у концтаборі Заксенгаузен, а моя колега культурна аташе Аліса Подоляк - церемонію памʼяті у концтаборі Равенсбрюк. Цими днями-тижнями наші колеги з генеральних консульств так само відвідають концтабори Флоссенбюрг, Дахау, Зандбостель і Ноєнгамме.

Масштаб тодішнього нацистського злочину такий, що відвідати всі церемонії, багато з яких відбуваються одночасно, ми не зможемо ніколи. Тому будемо складати графіки на роки вперед. На жаль, так само ніколи ми не дізнаємось точну кількість українок та українців, що загинули в нацистських концтаборах. Бо тоді хоч і записували за національною ознакою, але українців за націю особливо не вважали.

Щоб зрозуміти хоча б приблизну кількість, працюватимемо з нашими істориками - в тому числі Українсько-Німецькою Історичною Комісією. Це кропітка праця з великою кількістю окремих архівів та їхнє подальше зведення.

Важливо, водночас, зрозуміти: потрапляли в концтабір часто за національною ознакою. А жили та вмирали там - за людською. Бо поряд із моральним падінням нацистських злочинців виявлявся тріумф духу в'язнів. Таких як відомий український священик Омелян Ковч, який сповідував співв'язнів незалежно від релігії та який повертав надію туди, де її, здавалось, забрали разом із іменем на вході.

І саме завдяки йому та таким, як він, завдяки їхньому незгасимому світлу в очах нацистам, що вбили мільйони людей, так і не вдалося вбити людину.

Я часто чув, що порівняння сучасної Росії з Третім Рейхом є контрпродуктивними в Німеччині. "Не зайде, не старайся". Мовляв, надто сильно в німцях вкорінене відчуття унікальності злочину Голокосту, а будь-яка спроба порівняти Путіна з Гітлером може бути сприйнята як применшення аксіоми "Гітлер - абсолютне зло".

Проте читаючи про німецькі концтабори, неможливо не думати про російські фільтраційні табори. А читаючи про масові розстріли військовополонених нацистськими спостерігачами - про Оленівку. Складно подумки не порівнювати "Бухенвальдську відьму" Ільзу Кох із монстром донецької "Ізоляції" Паличем.

Проводити ці паралелі з німцями я все ж намагаюсь інакше - я говорю з ними про пройдений ними як нацією шлях спокути. Шлях, який росіяни поки не вбачають для себе навіть на горизонті, а від будь-яких дороговказів відмахуються як від спаму. Я запитую німців, чи уявляють вони собі, скільки років необхідно, щоб одного дня у майбутньому демократично обраний лідер Росії схилив коліно перед стіною з іменами українських жертв на Михайлівській площі у Києві - як колись канцлер Віллі Брандт у Варшаві. Найоптимістичніші зі співрозмовників говорять про десятиріччя. Я ж у відповідь мовчу.

І от нещодавно найпопулярніший у Німеччині політик та справжній друг України міністр оборони Борис Пісторіус прямо порівняв російську війну проти України з анексією Судетів Третім Рейхом, а Путіна - з Гітлером.

А Борис Пісторіус оголосив про надання Україні вже третьої батареї PATRIOT. Чи це пов'язано? Я думаю, що так - і значно менш опосередковано, ніж може здатись.

Бо саме з чіткого усвідомлення "Те саме зло повернулось" випливає відповідне прочитання власної історичної відповідальності. Відповідальності перед майбутнім.

І приходить розуміння, що станція Z - це сьогодні Росія. Відстань від якої до кінцевої зупинки людської гідності - це лише ілюзорна відстань між фільтраційними та концентраційними таборами.

Це зло не зупиниться, якщо його не зупинимо ми.

Надія Світлична: Різдво у в’язниці. Спогади Надії Світличної

Протягом свого 4-річного ув’язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний; особливо на свята в’язні згуртовуються за традиціями рідного краю. Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка, і все ж, якщо комусь дозволялося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в родичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро зберігали до свят.

Юрій Юзич: Тенор хору Кошиця і ветеран Армії УНР

На фото – тенор хору Кошиця — ветеран Армії УНР Леонід Татарів. Задовго до війни він співав у хорі Свято-Михайлівськрго Золотоверхого чоловічого монастиря в Києві. А коли прийшли окупанти – зі зброєю в руках став на захист України. Один із тих, хто своїм співом зробили "Щедрик" всесвітньо відомим українським твором. І один із небагатьох учасників хору, який опісля в США зміг відчути популярність цієї української колядки.

Іван Ольховський: Гра в одні ворота

Подвійні стандарти оцінки жертв, нехтування науковими здобутками колег, нав’язування міфів. Ось що криється за благими намірами істориків-підписантів Другого польсько-українського Комюніке про пошук спільної інтерпретації подій ХХ століття, зокрема українсько-польського конфлікту на Волині.

Юрій Юзич: Міст, через який Україна програла війну

Це залізничний міст в Перемишлі через ріку Сян. Кожен, хто вивчав хочаб в загальному причини поразки України в так званій першій польсько-українській війні 1918-1919 року, неодмінно чув - залізничний міст у Перемишлі потрібно було підірвати… Бо в результаті через цей міст йшло забезпечення оточеному з усіх боків гарнізону поляків у Львові. Завдяки цьому мосту українці втратили Львів і Галичину, а опісля Україну.