Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним?

Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.  Адвокати, в силу своєї професії, принаймні з модерної доби, перебувають є належати до еліти своїх спільнот. І самоідентифікація правників-українців (серед яких Кость Левицький, Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський, Степан Федак, представники дому Шухевичів та інші)  є цікавим зрізом  процесів та конфліктів, які відбувалися у той період в Галичині.

Ідентичність українських правникв того часу ґрунтувалася на чотирьох елементах.

Першим, очевидно, була етнічна самоідентифікація. Шлях до неї був довгим – фактично лише з останньої третини XIX століття українські (руські) адвокати подолали формулу "Gente Ruthenus, natione Polonus" ("русини польської нації") і перестали асимілюватися, "пропадати серед польського оточення", як це описував Степан Баран.

Однак самого лише походження було недостатньо: адвокати-українці відмежовувались від українців-москвофілів, "наших русскіх", яких називали лише "адвокатами з руською (українською) національною закраскою", але не українцями в повному сенсі.

Крім того важливим був й особистий вибір. Наприклад, Зиґмунт Іван Ерденберґер (1883 – 1936) був сином німця і українки, котрий, завдяки матері та середовищу, "повністю увійшов в національний спосіб думання та відчування свого родинного, так і громадянського українського оточення". Зі змішаних, українсько-польських, родин походили також Володимир Старосольський, Станіслав Дністрянський та інші.

Володимир Старосольський

Другим елементом була мова, і її значення особливо загострилося після Першої світової війни, коли українська мова в судочинстві стала однією з небагатьох політичних гарантій українців в Польщі. "Передовсім береження прав української мови" вважалося одним з головних завдань української адвокатури того часу, і засуджувалися адвокати, які не користувалися цими правами і не обстоювали їх.

У 1929 році Роман Домбчевський відзначав тенденцію "...частих випадків непошанування прав своєї рідної мови українськими адвокатами". Він наголошував, що ця поведінка дискредитувала тих, українських адвокатів, нотаріусів і суддів, які поважали права української мови.

Такі компроміси не знаходили поваги і у польськомовному середовищі. Кость Левицький писав, що "польські судді… легковажно висказуються проти таких адвокатів", тобто тих, хто вживає польську мову попри можливість вживання української.

Кость Левицький

Третім важливим фактором було віросповідання. Багато українських адвокатів, особливо першої генерації і "адвокатської доби" початку XX століття, походили зі священничих родин, і цей фактор, "наша церква", був дуже важливим, "знаменом українства", а церковне середовище ще і його виховником.

У спогадах про адвоката Мар'яна Гардецького (1889-1938) писали, що усвідомлення своєї української ідентичності у нього відбулося під впливом тодішнього отця-катехита Тернопільської гімназії Дем'яна Лопатинського, про якого Гардецький згадував, що "йому саме завдячує зрозуміння своєї національної окремішности й приналежности".

Проте й тут були винятки: Маріян Глушкевич (1877-1935), який довгий час був москвофілом, належав до православної громади, але це згодом не заважало його сприйняттю як українця. І навпаки – багато адвокатів вписували у свої анкети греко-католицький обряд, але польську національність.

Маріян Глушкевич

І на тлі цих трьох ключовою була четверта характеристика – участь у суспільному житті українців. Без такої участі, адвокати та правники не вважалися саме українцями повною мірою в аспекті ідентичності.

Маріан Глушкевич писав, що адвокатура повинна "бути справжнім і справним життєвим мотором нашого суспільного й національного орґанізму". І для нього участь громадському житті стала індульгенцією й тим, що виправдало його колишнє москвофільство в очах сучасників.

Під час Першої світової війни він перейшов на сторону Росії і прожив в Ростові до 1920 року заставши радянську владу. Події, свідком яких він став призвели до того, що до Львова він повернувся "розбитий і знищений морально і матеріяьно. Всі його мрії та ідеали, якими досі жив, пропали". Але він відкинув "москвофільський міф" і "всі свої сили, енерґію та знання" віддав українському руху, і як адвокат, і як громадський діяч.

Натомість, Адольф Червінський (1852-1937) був виходцем з української священничої сім'ї і багато років очолював Львівський апеляційний суд. В його некролозі писали, що хоча він і був українцем і його призначення було обумовлено як "уступка русинам", але про нього говорили як про людину, "яка вважала себе поляком". Він залишився греко-католиком і вживав у побуті українську мову, але Кость Левицький з гіркотою писав, що його похорон "був український, а польські промови".

Звісно, це лише зріз по одній вузькій професійній групі і не варто розглядати ці елементи як пазл, склавши усі частинки якого ми отримуємо типовий образ українського правника чи українця в Галичині до 1939 року. В реальності можливі конструкти були значно складніші й дуже залежали як від історичного періоду, так і від особистих вподобань людини і обставин її приватного життя.

Але цей приклад показує, що у випадку публічних діячів ідентичність – це вибір, в першу чергу, незважаючи на походження, віру, бажання майбутніх поколінь або дотичні докази. І в Булгакова, Чехова, Сікорського та інших цей вибір був, він був очевидним і зроблений у час, коли його вже можна було усвідомлено робити.

При підготовці тексту використовувалися матеріали часопису Союзу Українських Адвокатів "Життя і право" (1928-1939 рр.).