Сумщина у вогні: опір більшовикам у вересні 1918 року
Цинічність ворога у відношенні до цивільного населення та все частіші напади російських ДРГ на північний кордон нашої держави спонукали мене звернутися до схожих випадків майже 100 років тому. Якщо бути точним, подій вересня 1918 року на Північно-Східному прикордонні Української Держави.
В грудні 1917 р. з'єднані загони більшовиків (серед них, відома нами "армія" Муравйова) спробували здобути владу в Україні. З метою запобігти просуванню останніх, за умов ненадійності та малочисельності власних підрозділів, уряд УНР уклав союз з Почвірним Союзом, членами якого були Німецька, Австро-Угорська, Османська та Болгарська монархії.
Однією з умов угоди, пізніше названої Брест-Литовським мирним договором, мало бути визволення всього українського терену від більшовиків з'єднаними підрозділами УНР та Почвірного союзу. Наступ, що почався у лютому і тривав до травня 1918 р., витіснив більшовиків з більшої частини території України, а 11 травня було досягнуто перших угод стосовно припинення вогню на окремих ділянках фронту.
Разом з цим, постало питання встановлення чіткої прикордонної межі на місці колишньої лінії фронту. А поки це питання мала вирішувати спільна комісія Почвірного Союзу, РСФСР та УНР (а згодом, Української Держави на чолі з Павлом Скоропадським), між ділянками фронту ворогуючих сторін було встановлено так звану "нейтральну зону".
Ця територія, подекуди сягаючи від кількох до 10 км в обсязі, не мала містити жодних збройних загонів будь-кого з учасників конфлікту до часу впровадження остаточної лінії кордону (чимось схожим можна вважати "сіру зону", запроваджену Мінськими домовленостями в 2014 та 2015 роках).
Зі сторони союзних військ, простягаючись від Гомеля до Стародуба, а від останнього до Грем'яча і по лінії Десни, ця "нічийна земля" проходила північними околицями Новгород-Сіверського, Шостки, Крупця і доходила аж до залізничної станції і містечка Хутір Михайлівський (зараз, місто Дружба). З боку більшовиків демаркаційна лінія проходила по Дунаю через Прокопівку (Чернігівська область), Погребки (Сумська область), Кам'янку (Сумська область) та на залізничну станцію Зерново (Сумська область).
Таким чином, територія сучасної Сумської області була, нібито, поділена надвоє, а все, що існувало на Схід від Десни та вище згаданої лінії містечок та сіл, було поза контролем Української Держави та Почвірного Союзу.
Проте, інакшої думки було більшовицьке керівництво. Вбачаючи в українському терені потенційне джерело як людських, так і сировинних та харчових ресурсів, Москва не змирилася з його втратою. З метою хоч якимось чином зберегти свій контроль на втрачених теренах, Ленін звернувся до "місцевого" фактору. В липні 1918 р., за підтримки РКП(б), комуністи-емігранти з України (в більшій мірі, неукраїнського національного походження) створили КП(б)У, або ж Комуністичну Партію (більшовиків) України.
Керівництво новоствореною політичною структурою було доручено її найбільш радикальній гілці, так званим "лівим" (або ж групі у складі Станіслава Косіора, Григорія П'ятакова, Володимира Затонського). Таким чином, Москва надавала деяку свободу дій місцевим осередкам, в той час координуючи та використовуючи їх діяльність у вигідному для себе руслі.
Головним ідеологічним базисом "лівих" на чолі Георгієм П'ятаковим був розрахунок на виключно збройний (а не політичний) шлях боротьби з Українською Державою та Почвірним союзом та опертя у цій справі безпосередньо на "місцевий" елемент – селянство (хоч і за умов керівництва його діями пролетаріатом міських осередків). Таким чином, для керівництва КП(б)У першочерговим ставало питання формування збройних відділів та командних кординаційних структур.
Місцем збройного повстання було обрано терен Чернігівської губернії (сучасні Сумська, Чернігівська, Київська області та частина теренів рф та білорусі). Причина вибору цієї території полягада в а) близькості до політичного центру України – Києва б) проблематики земельного питання через нестачу плодючих грунтів на півночі губернії (а значить, можливість залучити більше "невдовлоненого" людського ресурсу).
В районі Ніжина було сформовано центральний штаб (повстанком) Чернігівської губернії, котрий мав стати головним командним центром ребелії. Проте, він мав погоджувати свої дії з головним координаційним військовим центром КП(б)У - Центральним Військово-Революційним Комітетом у Курську (ЦВРК).
Останній мав керувати діями підрозділів з боку ,,російської" сторони кордону, виконуючи допоміжну роль у майбутньому повстанні. Оскільки основний удар мав йти із "середини", а не "зовні" (таким чином, не провокуючи супротивника на відповідні дії супроти підрозділів в РСФСР), основна увага надавалася створенню місцевих партизанських підрозділів з повітів Чернігівської губернії.
Проте, початковий задум ЦВРК довелося змінити. Партизанські підрозділи хоч і завдавали ударів військам Державної Варти (військової структури Української Держави) та Почвірного Союзу, проте не мали можливості безпечного формування у більш стійкі військові структури через їх діяльність в місцевості, де перебували війська супротивника.
Знаходження головного координаційного центру повстання по той бік кордону спричиняло дисфункцію в кооординації дій Повстанкому та ЦВРК (через контроль порубіжжя ворогом). Більшовицькі керманичі КП(б)У недооцінювали силу пропаганди, вважаючи сам факт повстання достатнім чинником для здобуття "лояльності" мас.
Не дивно, що збройний виступ, час котрого настав у серпні 1918 р., зазнав поразки. В очікуванні наказів від ЦВРК підрозділи (до того ж, не маючи можливості будувати власну структуру та дисципліну) здійснювали самочинні ізольовані вилазки супроти чисельного ворога. Сподівання "лівих" на повстання, як мобілізуючий чинник, не виправдало себе. У "серпневих" сутичках не брали участі навіть міські осередки (наприклад, робітничі фабрики в Шостці та Ніжині).
Наприкінці серпня повстанчі підрозділи мусили відступити на вихідні позиції.
Більшовики готуються до бою: формування перших регулярних підрозділів з боку ворога.
Тепер повернемося безпосередньо до нашої тематики оповіді ЦВРК вимушене було шукати новий терен для свого майбутнього збройного виступу. Вибір пав на територію "нейтральної зони". Таким чином, ЦВРК вирішував низку питань, котрі постали перед ним під час серпневого повстання. Через заборону командування, німецькі війська не могли зайти на "нічийну землю", в той час як подана територія надавала КП(б)У можливості діяти від імені "самостійних" збройних формувань, не підставляючи під удар "патронів" з Москви.
Крім того, відсутність в межах демаркаційної лінії бойових зіткнень сприяла безперешкодному формуванню відділів майбутньої "повстанчої" армії, а також швидшій координації місцевих командних осередків з ЦВРК через наближеність до "російської" сторони прикордоння.
В першу чергу, варто було зберегти всі наявні повстанчі сили, котрі перебували в контрольованій ворогом частині Чернігівської губернії. На початку вересня через ліси або ж малими групами залізницею вдалося евакуювати понад 3 000 бійців з Новгород-Сіверського повіту, від 50 до 100 бійців з району Ніжина, а також від 20 до 50 бійців безпосередньо з району Чернігова. Більше того, до наявного особового складу доєдналися інсургенти з Таращі, котрі, в кількості від 600 до 1 000 чоловік, в перших числах вересня перетнули "нейтральну зону" в районі станції Коренево (Курська область).
Надалі почався організаційний етап діяльності ЦВРК, а саме формування регулярних військових одиниць. Наявні партизанські підрозділи, спочатку, були об'єднані в 3 курені (по 1 000 чоловік кожен) під командування полку Червоного козацтва на чолі з Віталієм Примаковим. Останній прибув до "нейтральної" зони на початку серпня, де-юре, в якості "бунтівної" частини розпущених Москвою українських більшовицьких підрозділів.
Згодом з куренів почали формуватися окремі самостійні бойові відділи. В районі Шостки-Ямполя з наявних партизанських підрозділів "нейтральної зони" (одним з яким був Юринівський загін на чолі з Василем Боженко), а також повстанців з Таращі та одного з куренів Червоного козацтва з Новгород-Сіверська було сформовано Таращанський полк на чолі з командиром таращанців, Василем Балясом, чисельністю близько 3 000 чоловік.
В районі Новгород-Сіверського інший з куренів Примакова, котрий складався, переважно, з місцевих жителів, був перетворений в Новгород-Сіверський полк під командуванням Тимофія Черняка. Спільним координаційним центром для цих збройних відділів був штаб ЦВРК в Хильчичах, а, згодом, ставка в Погарі.
В Новій Гуті (Сумська область) та Бирині (Чернігівська область) були створені логістичні бази, котрі, згодом, були переміщені в Зерново та Унечу з головним збройним складом в Брянську. Командування повстанчих полків через Опер.відділ в Москві (керівник відділу – Семен Аралов) отримало доступ до артилерійських складів. Таким чином, в розпорядженні партизан було отримано артилерію та снаряди до неї. За свідченнями розвідки Української Держави, від Новгород-Сіверського до Глухова було помічено від 3 до 4 легких артилерійських батарей, сумарною кількістю в 7 гармат (хоч, звісно, у різному якісному стані).
З метою отримати лояльність населення як "нейтральної зони" так і прикордонних регіонів, більшовики вдалися до низки заходів. Військові відділи колишніх партизан було переведено на грошове забезпечення. За свідченнями одного з агентів Української Держави, "більшовики службу люблять, зброї не полишають…є бажання бути дисциплінованими. Їм платять 250 рублів кожен місяць".
Іншим способом отримати прихильність місцевого люду стала діяльність новоствореного відділу Агіт. Пропаганди в Курську. Через місцеві повітові ревкоми в Погарі та Унечі вони поширювали літературу як на ділянках, контрольованих власними військовими відділами, так і на теренах по той бік кордону. Врешті, для агітації з Москви було відправлено низку агентів, як з місцевого прикордоння, так і з центру безпосередньо.
Такі заходи, в певній мірі, мали успіхи (особливо, в прикордонних районах). Один з агітаторів, місцевий уродженець, Семен Стандецький, згадував, що найбільше людського ресурсу до лав полків надходило з прикордонних Стародубського та Новозибківського повітів. Чернігівський староста Української Держави в одному зі своїх звітів зазначав навіть дезерцію окремих прикордонних відділів Варти з метою приєднатися до більшовиків, "так званих "Червоних козаків"". Чи не показовий цей випадок у відношенні до сучасного прикордонного населення Чернігівщини та Сумщини, котре й досі існує в медійному інфопросторі рф та республіки білорусь?
З іншого боку, були свої межі і в агітації більшовиків. Листівки, котрі, в більшості випадків, були російськомовними, викликали негативні конотації в частини місцевого населення. За спостереженнями Стівена Величенка, завдяки таким "агіткам" у селянства створювався образ більшовика як немісцевого російськомовного "жида". До україномовної агітації КП(б)У перейде аж на початку листопада 1918 р.
Потребуючи швидкого поповнення людського ресурсу, більшовики вдавалися до насильницької мобілізації. Один зі звітів Державної варти зазначав, що банди "грабують населення і шукають метричні книги для примусового набору". Інша відомість свідчила про наступне:
"Між захопленими полоненими були селяни, які примусово мобілізовувалися більшовиками. Вони запевняють, що проти України битися не будуть". Від такого "призову" не могли бути в безпеці навіть жителі прикордонних сіл Української Держави. За свідченнями Генерального Штабу, в селі Козинці, по той бік Десни, "мобілізовано і відправлено в Очкине 57 чоловік молоді".
Хоч призов здійснювали серед народжених в 1897-98 роках, нестача особового складу та потреба в скорому наступі спонукала до рішучих дій. Серед вбитих повстанців представники Української Держави часто помічали юнаків 14-16 років.
Як можна зрозуміти, сучасна російська армія недалеко відійшла від такого способу призову. Проти ЗСУ часто залучається молодь 17, 18 років та мобілізовані з українських "прикордонних" до росії теренів днр та лнр.
Попри всі вище згадані недоліки, більшовикам вдалося збудувати низку підрозділів, котрі за своєю структурою нагадували регулярні військові відділи. До того ж, за плечами цих бійців був значний досвід сутичок з військами Почвірного Союзу та Української Держави. Залишалося випробувати ці новостворені частини на ділі.
Час бою
І такий момент настав. В середині вересня, у зв'язку з тяжкою ситуацією на Західному фронті, частина німецьких підрозділів з України відправлялася у Францію. Окремі роти (наприклад, 430-го ландверного полку, котрий обороняв відтинок від Хутора Михайлівського до Шостки) скоротилися від 100-120 чоловік до 45-50 осіб. Інші підрозділи ( як от 104-й, 106-й, 100-й полки ландверу на ділянці Новгород-Сіверський-Стародуб) ще мали можливість зберегти більшу частину свого особового складу, проте зменшилися від 120 до 80-100 осіб.
Як звітував один з агентів Української Держави, цим моментом вирішило скористатися більшовицьке командування, щоб повернути контроль над важливою залізничною лінією та підприємтсвами в Шостці, Ямполі, Крупці та Хуторі Михайлівському. Таким чином, Сумщина стала місцем прикордонного конфлікту більшовиків та їх супротивників.
Десна у вогні
Протягом 11-19 вересня Новгород-Сіверський полк Тимофія Черняка здійснював артилерійський, рушничний та кулеметний обстріл прикордонних селищ по той бік Десни. Удару зазнали як Новгород-Сіверськ, так і низка сіл на північ від нього: Леньків, Мемекине, Рогівка. В останніх трьох населених пунктах, за свідченнями Державної Варти, було спалено "кілька хат" та поранено і вбито до 2-3 осіб.
Обстріл Рогівки згадував у своїх спогадах один з "червоних" партизанів, Семен Романченко: "Не встигли навіть розташуватися, як нас сповіщають, що німецьке військо хоче забрати в сусідньому с. Рогівці всю селянську череду. Не довго думавши, рогівчани стали переганяти корів через Десну. Згодом прибув і німецький загін. Лаялися німці добре за корови та не вернеш. Врешті, запримітили німці наші застави й розпочали рушнично - кулеметну стрілянину, що на неї ми теж відповідали. На вечір загула й німецька артилерія. На чолі з партизаном Хвостецьким партизани добре відбивали атаки ворога. Жодних втрат, крім одного пораненого, ми не зазнали".
В Новгород-Сіверському зазнали руйнувань кілька житлових приміщень, а також будівля духовної семінарії та Спасо-Преображенський монастир. Було поранено 2 цивільних. Як повідомлялося в "Новій Раді", більшовики обстріляли місто 59 артилерійськими снарядами. Генеральний Штаб звітував про залучення ворогом "газових гранат" (хімічних артилерійських снарядів - автор).
Факт обстрілу прикордонних селищ був згаданий на мирних перемовинах Української Держави та РСФСР серед порушень, здійснених більшовицькою стороною: "Зараз ідуть бої коло с. Роговки, у р. Десни, де більшовики, окопавшись в лісі, палять по українській території з гармат, рушниць і кулеметів, щоб захопити собі країну… совітські війська і зараз продовжують боєві дії проти України, не вважаючи ні на 6 пункт Берестейського договору, ні на договір Росії з Україною, од 12 іюня 1918 р.: ось, і в даний момент совітські війська обстрілюють з гармат Новгород-Сіверський".
Проте, обстрілами більшовики не обмежилися. З 12 на 13 вересня, південніше Новгород-Сіверського, в селищі Дробишів (Чернігівська область) підрозділ в кількості до 40 чоловік перейшов річку і атакував маєток підполковника Рогальського. Житлові приміщення, в яких знаходився посадовець із сім'єю, було атаковано, за відомостями Варти, "стрілецьким вогнем і ручними гранатами". У підсумку, було вбито дружину полковника, а також поранено дві його доньки. Дім, разом із трупом дружини, згорів.
Напад застав зненацька навіть місцеву варту, котра складалися з німців: "В одній з будівель знаходилася німецька сторожа, котра не чинила жодного опору". Німецький офіцер, котрий намагався вистрілити із сигнального пістолета, був вбитий гранатою.
Характерно, що більшовики не намагалися штурмувати будівлю з німецьким загоном, а, в першу чергу, націлювалися на знищення сім'ї полковника.
Як можна помітити, результати обстрілів та нападів в районі Новгород-Сіверська, скоріше, мали більший ефект на цивільне населення ніж на збройні відділи супротивників більшовиків. КП(б)У вважало терор засобом який мав "деморалізувати (виключно – автор) німецькі війська" (що було погоджено на 1-му з'їзді КП(б)У в липні 1918 р. та вересневому пленумі в 1918 р.). Проте, чисельні жертви серед цивільного населення, нищення, переважно, невійськових об'єктів та використання зброї масового ураження (хімічних боєприпасів) вказує на зовсім протилежні дії. Щось схоже ми можемо побачити і тепер, коли цивільні автомобілі з їх пасажирами, окремі прикордонні поселення стають жертвами як артилерійського, так і рушничного вогню російських дрг.
Буря на Сумщині: більшовики ідуть в атаку
Попри спроби більшовиків "масштабувати" свою активність в районі Новгород-Сіверська, головний удар був нанесений дещо південніше згаданого містечка. 15 вересня 1918 р. окремі підрозділи Таращанського полку, в кількості 1 300 – 1 450 осіб, атакували прикордонні Шостку, Хутір Михайлівський та Ямпіль.
Ямпіль
В районі Ямполя бойові дії почалися в 4 години ранку з обстрілу населеного пункту артилерією більшовиків (за свідченнями німецьких підрозділів, було випущено 25-30 артилерійських снарядів). Разом з цим, всі можливі засоби комунікації на околицях містечка (мости в районі селища Усок та річки Івотки, телеграфні кабелі) були знищені.
Один з більшовицьких підрозділів, в кількості 40-50 чоловік, під прикриттям артилерії, спробував атакувати містечко зі Сходу (в районі залізнодорожної станції Ямпіль, поблизу залізничного моста через річку Івотка). Проте, змушений був відступити під вогнем розвід. взводу фельдфебеля Шмідта, направленого з розвідкою в напрямку річки.
Ближче до 7-ї години ранку, підрозділи Таращанського полку розпочали новий штурм. На цей раз, ворожа артилерія здійснювала обстріл запалювальними снарядами та шрапнеллю. Через певний час частина міста почала палати. Згоріла церква, місцевий ринок разом зі східною частиною міста.
Намагаючись знайти слабкі місця 1-ї роти 430-го ландверного піхотного полку (котра стояла постоєм у містечку), ворожа піхота, в кількості 500 чоловік, під прикриттям пожежі та артилерійського вогню, атакувала Ямпіль з декількох сторін.
Якщо перший удар, нанесений зі сторони залізничного мосту, був відбитий з допомогою міномета, то другий, нанесений з півночі, зі сторони місцевого лісу, був неочікуваний для німців. У звіті Державної Варти йшла мова про те, що "непритель почав наступ і зайняв навколишні городи, сади та частину містечка". В щоденнику 430-го полку діло виглядало наступним чином: "Ця атака була неочікуваною для нас. Тож ми на початку не відреагували. Проте, згодом, вогонь наших трьох кулеметів змусив ворога засісти".
Окремі спроби північної групи більшовиків підійти на близьку відстань до штабу полку (котрий, до слова, знаходився в одному з помість Терещенка) відбивалися вогнем кулеметів та гранатами. Як зазначив Семен Романченко, "Крім того, що наші гарматники зруйнували у Ямполі церкву, де був німецький сторожовий пункт, нам не пощастило розбити німців і ми відступили".
Через певний час виявилося, що одна з телеграфних ліній, котру нібито знищили більшовики, є цілою. Тож в скорому часі рота змогла відправити у Глухів запит про підкріплення. Ближче до 17:00 зі сторони Шостки (на Захід від Ямполя) надійшов зведений загін з підрозділів 69-го артилерійського полку, однієї з рот 430-го піхотного полку ландверу за підтримки бронепоїзда. Обстріл артилерією паротяга та підхід підкріплень змусили більшовиків відступити від містечка.
За даними Державної Варти, ворог втратив у цій сутичці понад 150 чоловік вбитими. З боку німецького підрозділу, за словами оборонців, втрати становили одного вбитого.
Хутір Михайлівський
В районі Хутора Михайлівського ворог активізувався в 6:30 ранку 15 вересня, здійснивши рушничний обстріл пасажирського потяга, котрий рухався в напрямку Конотопа. Паротяг змушений був повернутися в містечко, привізши одного вбитого і двох поранених цивільних. Водночас, ворог, у кількості 600-750 чоловік, чотирма ротами розпочав наступ з чотирьох сторін, підкріплюючи його артилерійським вогнем двох гармат та кулеметними чергами.
За свідченнями артилеристів 69-го артилерійського полку, котрі обороняли місто, особливо потужний удар ворога здійснювався з південно-західних лісів, що впритул наближалися до Хутора. В певний момент бою артилеристи залучили усі свої підрозділи, включно з тиловими частинами та артилерією.
Ближче до 9-10-ї години ранку гарнізон, за допомогою артилерійського, кулеметного та рушничного вогню, змусив ворога припинити штурм містечка. Як свідчило німецьке командування, єдиним успіхом повстанців була можливість підійти на відстань рушничного вогню до укріплень зі східної частини населеного пункту. Таким чином, на відміну від випадку з Ямполем, ситуацію вирішила безпосередньо залога Хутора Михайлівського.
У цьому бою рота 69-го артилерійського полку втратила 3 чоловік вбитими і 4 пораненими, в той час як супротивник, за свідченнями Державної Варти та німецького командування, втратив від 50 до 80 осіб особового складу. Також було пошкоджено дах місцевого цукрового заводу.
Шостка
В районі Шостки бої розгорталися з не меншою інтенсивністю. В 13:00 15 вересня одна з рот 430-го полку, котра становила місцеву залогу містечка, разом зі взводом 19-го кавалерійського полку здійснила розвідку в районі північного передмістя Шостки - населеного пункту Крупець. За отриманими даними від місцевих жителів, у цьому поселенні нещодавно з'явилися кінні роз'їзди більшовиків.
Підрозділу 19-го кінного полку було наказано зайняти село Миронівка, котре знаходилося на Схід від Крупця, з метою забезпечити фланг і прикриття наступаючої піхоти. Розгорнувшись в атакуючі порядки, рота 430-го полку, в кількості 35 чоловік з 3 кулеметами спробувала взяти під контроль містечко зі сторони Шосткинського Порохового заводу (тобто, по головній дорозі з Південного-Заходу).
Наступ відразу наштовхнувся на завзятий опір супротивника, котрий не тільки мав чисельну перевагу (понад 200 осіб), але й вдало встановлені барикади та позиції як в навколишньому лісі, так і в будинках та на дахах населеного пункту. Під густим кулеметним та рушничним вогнем ворога німецькі підрозділи відступили до Шостки в 19:00, втративши 1 кулеметника пораненим.
Атаку було вирішено повторити в ніч на 16 вересня. В 3:00 ночі зведений загін згаданої нами роти 430-го полку (43 особи, 5 кулеметів, 2 міномети), однієї з рот 100-го полку ландверу (44 особи), 1-ї гармати зі складу дивізіону 69-го артилерійського полку розгорнулися в бойові порядки на Захід та Схід від Крупця.
За підтримки артилерійського вогню (1-ї гармати та 2-х мінометів), німці атакували як саме містечко, так і лісову дорогу за ним, намагаючись перехопити відступаючі підрозділи ворога. Маючи перед собою загрозу більшої вогневої потуги супротивника та оточення в містечку, більшовицький відділ змушений був відступити з Крупця.
За свідченнями, отриманими німцями від місцевих жителів, з боку ворога було втрачено 15 осіб вбитими та "багато пораненими". Власні втрати німецького підрозділу становили 3-х осіб пораненими.
Попри невдалий наступ в Шостці, одній з груп більшовиків вдалося проникнути на територію місцевого порохового заводу і 18 вересня здійснити диверсію. За даними слідчої комісії, зібраної після інциденту, через умисне зайняття згоріло понад 163 000 пудів імпортного та місцевого пороху, а також повністю зруйновано приміщення сушильні, де зберігалася сировина, та пошкоджено кілька прилеглих до неї будівель.
Звинувачення супроти більшовиків базувалося на наступних фактах а) неможливості самозапалення пороху через його розташування в герметизаційних упаковках б) перебуванням вартових та співробітників заводу в той момент поза межами сушильні в) останньої спроби нападу більшовиків, що мала місце неподалік Шостки 15 вересня.
Місцеві ж газети описували цей інцидент наступним чином: "18 вересня цього року в Шосткінському пороховому заводі…загорівся американський бойовий порох…В час пожежі піднялася жахлива паніка: населенння Шостки, побоюючись запалення чорного пороху, котрий знаходився неподалік місця пожежі… покидало свої помешкання і втікало, куди тільки могло втекти. Потяги безперервно вивозили тисячі людей зі станції Шостка до станції Терещенська та Пирогівка".
Втрати
У підсумку, сумарні втрати Таращанської дивізії за 15-16 вересня становили:
215-245 чоловік вбитими і невідома кількість пораненими
Німецьких підрозділів:
4 чоловік вбитими, 7 чоловік пораненими
Висновок
Поданий лонгрід мав на меті кілька цілей. Перша з них, поєднати боротьбу сьогоденну зі схожими подіями, що мали місце більше 100 років тому. Друга, звернути увагу на діяльність ворога (в даному випадку, більшовиків). Що тоді, що зараз москва вчиться на своїх помилках і постійно вдосконалює свої збройні відділи, шукає тактику, котра є найбільш ефективною супроти нас (чи то поява артилерії та диверсії 100 років тому, чи то використання fpv-дронів та мас медіа на тепер).
Врешті, цей текст має схилити читачів не тільки звернути увагу на фронт "видимий", але й на те, що знаходиться поза межею нашого бачення, "невидиму війну" на прикордонні Чернігівщини, Сумщини, Харківщини.
Тож усяко допомагайте підрозділам, котрі боронять наш кордон.
