Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як не допустити помилку із наслідками в сотні років?

31 січня в Укрінформі зустрілися люди, які хотіли зрушити з місця досить дивну ситуацію зі створенням "українського Арлінгтону". Говорили 4 години. Було з чого журитися, були примарні підстави для оптимізму, лишився післясмак нерозуміння – а чи хтось почує.

Перш за все, відзначу, що держустанова НВМК спробувала посадити за один стіл як чиновників, так і фахівців\активістів. Звучала і позиція рідних загиблих бійців, авжеж. Тут слід подякувати організаторам за спробу, а колегам Вахтангу Кпіані, Володимиру В'ятровичу, Антону Дробовичу, Андрію Ковальову, Тарасу Іщику – за конструктив дискусії. Окрема дяка Дарці Веретюк за практичний досвід.

Хотілося б подякувати і Міністерству Ветеранів, але чомусь Юлія Лапутіна (котра мала бути, табличка стояла на столі) не знайшла можливості – заступниця пояснила, що пані міністр відбула в кабмін на нараду ледь не з аналогічної теми. Тож наскільки Мінвет готовий дослухатися до цілком тверезих думок експертного середовища (а розмова була фахова та конструктива), я особисто так і не зрозумів. Ну, як то кажуть, маємо те, що маємо. Сподіваємося на краще.

Круглий стіл збирали, щоб обмінятися думками про формат (форма, обсяги та суть інформації, стилістика надгробків меморіального комплексу), але почали із того, що головний архітектор меморіального кладовища ознайомив присутніх із концепцією комплексу. Затвердженою концепцію. І от тут почалися запитання…

Всю презентацію Сергій Дербін наголошував, що візуальний стиль комплексу споруд задуманий максимально (це слово звучало часто) абстрагованим, позачасовим, ніби як знеособленим. 

Задум – щоб будівлі не втрачали своєї актуальності із роками. От тільки, я не зрозумів, а навіщо намагатися вгадувати майбутні архітектурні актуальності для кладовища? Що це додасть комплексу? Шоб шо? Та й хто напевне скаже, який архітектурний стиль буде актуальним років через 50-60? Як не крути, те, що зараз вважається лаконічним мінімалізмом, лишиться ознакою 20 років XXI століття.

...а якщо врахувати , що на цій території могли б бути перепоховані і віднайдені гетьмани, і військові Перших та Других Визвольних, то... можливо, слід боротися не за універсальну безликість, а обгрунтовану естетичну ідентичність?

Чому адміністративний комплекс, готель, музейний корпус вийшли схожими на будинок відпочинку, супермаркет, типову офісну споруду? Чому не було оголошено творчого конкурсу на концепцію бодай ключових будівель? Який досвід у головного архітектора в створені меморіальних просторів? Зрештою, як сталося, що головним архітектором став саме Сергій Дербін (безвідносно до суті його портфоліо)? Чому експертне середовище не покликали раніше, здається це питав Володимир В'ятрович, але…

Відповідей на ці питання ми не почули. Стилістику побаченого влучно охарактеризувала Дарка Веретюк – "суміш Ашану з Парфеноном". І додати нема що.

Правда з'ясувалося (і я щиро вдячний Антону Дробовичу, що він наголосив на цьому моменті) – максимальну кількість об'єктів НВМК варто (чи можна?) віддати на публічний конкурс. Мовляв, ЯКІ САМЕ архітектурні позиції (поверховість, місце розташування, функціональне призначення) більш менш визначилися, а от ЯК ВИГЛЯДАТИМУТЬ ці об'єкти – тут можна виправити ситуацію. Чи почує цю думку Мінвет і уряд загалом?

А виправляти є що, бо в естетиці військового кладовища не знайшлося місця… ЗСУ. Тобто взагалі – жодного натяку на історію української героїки, жодної відсилки до періоду битв часів Русі, Галицько-Волинської держави, ВКЛ, Гетьманщини, Перших чи Других визвольних змагань. Бодай на щось.

Хоча ні - в проекті фігурувала "капличка" - церква, в стилі перших кам'яних храмів візантійського стилю, або ж, зі слів головного архітектора - "як церква на Золотих Воротах". Тут Вахтанг Кіпіані слушно зауважив, що на зображенні не капличка, а цілком собі повноцінний храм. І от не зрозуміло, чому його зовнішній вигляд прив'язали до радянського бачення Золотих Воріт? Усереднено візантійський "лук" не був чимось унікальним на той час, тож чому б не використали на меморіальному кладовищі стиль того ж Мазепинського Барокко?

І тут було без відповідей. А за який час, поки йшов обмін думками, головний архітектор просто вийшов і… не повернувся. Власне, досить швидко нас залишила і заступниця очільниці міністерства, пані Токарчук.

Почувши, що може бути шанс (але то не точно), на зміну зовнішнього вигляду смислових будівель комплексу, круглий стіл зосередився на надгробках. Тут думки розділилися.

В концепції розглядалися надгробки як хрестоподібні, так і прямокутної форми. Аналіз плюсів-мінусів обох підходів був у Тараса Іщика. Дискутувати насправді є про що. Виявилося, що під час консультацій із представниками релігійних організацій, стало зрозуміло – загиблі, що сповідували іслам або юдаїзм не можуть бути поховані під надгробком із хрестом, натомість представники християнських церков хотіли хрест. На козацьку та емігрантську практику надгробків із хрестами посилалися також з позиції української традиції, зокрема цю думку озвучував Андрій Ковальов.

Спроба поєднати козацьку традицію (і стилізацію під неї) та позиції релігійних спільнот призвела до того, що в НВМК припустили можливість робити ДВА види надгробків – хрести і прямокутні, подібні до арлінгтонських. Чи правильно це?

На мою думку – ні. Дозвольте трохи розширити рамку...

Здається із дискусій про формат цілої низки деталей меморіального кладовища випадає слово "військове". А нагальна потреба якомога швидше розпочати поховання, підштовхує закрити очі на принципові речі. Ну, перш за все – ми світська країна, релігія у нас відділена від держави згідно Конституції, а ЗСУ державна структура, а воїни – в першу чергу - воїни, а вже потім віряни.

Однострій у війську однаковий для усіх, знаки розрізнення – також. Навіть хрест, в символіці ЗСУ та інших силових структур – для усіх, незалежно від віросповідання. Носять усі? Так. Винятки є? Нема.

Так, під час поховання значущість релігійної приналежності набуває більшої ваги, але… це ж військове кладовище і загиблі воїни лишаються воїнами. Однотипність надгробків військових кладовищ має свій сенс, а коли ми на початках погоджуємося на сектори із надгробками-хрестами для християн, сектори для юдеїв із надгробками-зірками Давида, сектори для правовірних із надгробками-півмісяцями…

Поховані Воїни були побратимами один одному незалежно від того, до кого спрямовували свої молитви - чому їх останній військовий табір має порушувати лаконічність військових порядків? Чи це правильно? Навіщо ця візуальна сегрегація?

Чому не зберегти строгість прямокутних надгробків, а конфесійну приналежність (за наявності) можна вибити в камені разом із іншою інформацією про загиблого героя? І військові "лави" зберігаються, і віру похованого вказано поруч із іменем, датами життя, званням.

І чому на Арлінгтоні поруч лежать і католики, і протестанти, і мусульмани, і юдеї, і будь-якої іншої віри, а в Україні так не можна? У нас якесь особливе християнство, юдаїзм чи іслам? Можливо вихід є?

Взагалі у мене склалося враження, що емоція щоденних втрат, вимоги згорьованих рідних нарешті віддати своїх загиблих близьких на спочинок, заважають зрозуміти один момент – Військове Меморіальне Кладовище, це не лише про тих, хто згинув від 2014 року і зараз. І не лише про тих, кого ще забере ця російсько-українська війна, або наступна "повномасштабка".

Український Арлінгтон, треба осмислити у відрізку 100+ років.

Тобто УСІ нині живі, хто зараз є в силах оборони; хто вже має чи згодом набуде відповідні нагороди (як наслідок підстави... ), можуть бути поховані (за згоди рідних чи згідно заповіту) на цьому меморіальному кладовищі. Колись. Минуть роки і ті, хто виживуть у цій війні, проживуть скільки відміряно і колись підуть у засвіти – їх поховають тут.

Але зараз вони живі. Чи питали їх – як вони бачать меморіальне військове кладовище? Це дорослі чоловіки і жінки зі зброєю, котрі мають сміливість дивитися смерті в очі… вони в праві сказати своє слово? Як би вони хотіли бачити це кладовище. Комусь із них там лежати.

Арлінгтон для США, це місце вклоніння тим, хто віддав життя за країну. Це місце чорного смутку для рідних, коли їм криком болить, бо свіже… світлої журби, коли час затягне спогади імлою років. А потім?

А потім, для дітей, онуків, нащадків меморіальне кладовище, це місце пам'яті і величного спокою – місце не скільки смутку, скільки глибокої поваги і… виховання. І це треба враховувати вже зараз, коли думаєш про смисли, які інсталюються в архітектуру, скульптуру, шрифти, ландшафт, церемоніал, спосіб передачі інформації про похованого, традиції вшанування, спосіб доглядання…

І тут ніщивною помилкою може бути навіть простий вибір матеріалу каменю надгробків – банальний граніт, чи пісковик, або ж мармур? Скаже хтось, що граніт поруч, а мармур далеко і дорого? А скільки це "дорого", коли мова заходить про пам'ять нації про своїх героїв?

Багато питань. Мало впевненості, що ті, в чиїх силах шукати складні відповіді, хочуть того.

В чому були єдині усі – слід максимально швидко підготувати ділянки для поховань. І тим самим виграти трохи часу… Можливо складні відповіді комусь таки важливі.