Точка неповернення
10 років тому, 18 лютого 2014-го, вранці я виходила з дому на роботу на височезних підборах і в дуже красивій спідниці. Чомусь захотілось саме того дня побути дівчинкою-дівчинкою. Натомість опинилась на Майдані, потім в Кріпосному, потім знову на Майдані, мала натовчені боки, добряче угоріла, але найгірше - я тоді вперше побачила поранених і вбитих людей. Це була точка неповернення. Ввечері додому повернулась у тому ж, але пропахлому димом одязі, зовсім інша людина.
Рівно 10 років тому, 18 лютого 2014, вранці я виходила з дому на роботу на височезних підборах і в дуже красивій спідниці. Ми так багато працювали тоді на Майдані, що чомусь захотілось саме того дня побути дівчинкою-дівчинкою. Я мала знімати сюжет про скандал з каштанами (так-так, колись це було прямо ого якою подією: замість якихось модних рожевих каштанів КМДА закупило простенькі білі за скаженою ціною) і діставати міських чиновників.
Натомість опинилась на Майдані, потім в Кріпосному, потім знову на Майдані, мала натовчені боки, добряче угоріла, але найгірше - я тоді вперше побачила поранених і вбитих людей. Це була точка неповернення. Ввечері додому повернулась у тому ж, але пропахлому димом одязі, зовсім інша людина. З того дня вже 10 років поспіль мої батьки панічно, чи не найбільше в світі бояться повідомлення: "Я вас дуже люблю".
Рік потому, 18 лютого 2015 я знову буду на роботі, тепер вже гарячково вишуковувати новини про те, чи вийшли наші нарешті з Дебальцева. Зовсім незадовго до цього закінчилась оборона ДАПу. Я пам'ятаю як той останній місяць мені було соромно сміятись, соромно купити собі щось не нагальне, соромно спати в теплі і в чистій постелі, поки там, на Сході, за це платять таку страшну ціну. Жити взагалі було соромно.
Я тоді ще не знала, що таке провина вцілілого і що це буде хронічною хворобою в майбутньому. В останній день ДАПа тоді залишались поранені, з ними залишиться Ігор Брановицький. Людина, про чий подвиг має знати абсолютно кожен, хто живе в цій країні. Один з тих, хто перевернув в моїй голові усе. А потім, не встигнемо ми оговтатись, як буде Дебальцеве. Саме 18 лютого 2015 в нашому ефірі буде відео як тодішній Президент дякує Сергію Шапталі і одягає йому на бушлат зірку Героя України. Дякує 128 бригаді. Вийшли.
З кожним роком біль множитиметься в геометричній прогресії. Але за ці 10 років війна, мов педантична господиня, все розставить на свої місця: розкладе по поличках по-справжньому цінне і те, що не варте нічого; вимете з твого життя усе сміття - фальшивих друзів, порожні амбіції, упередження, ілюзії, комплекси, дурні переконання. Я дізнаюсь якими рідними і дорогими можуть бути незнайомі люди, яких ти ніколи в житті не бачив і навіть не знаєш їхнього імені. І наскільки чужими в одну мить можуть стати навіть рідні тобі по крові.
Колишні родичі. Навіть не так: люди, з якими в тебе є якийсь там спільний генетичний матеріал. Не більше. Замість втрачених фейкових друзів і родичів, війна подарує мені сотні нових братів та сестер. З якими все буде по-справжньому і спільне: і мрії, і цілі, і цінності, і чашка розчинної кави зі згущонкою, і історії "а пам'ятаєш, в 2016 в Авдосі...?" і біль втрат буде один на всіх. Які будуть і в радості, і в горі. І з якими смерть розлучатиме занадто рано і часто.
10 років потому 18 лютого 2024 жах не просто не має кінця, здається, що кожна нова спіраль стає все страшнішною: знову ти чекаєш новин про вихід наших військ з оточення; знову, зовсім поряд з ДАПом - на Зеніті відбувається той самий жах: поранені, які залишились самі. 128 усе так само, як і 10 років тому, рубається з росіянами в дуже гарячій точці. Так, вже ні для кого не таємниця, що на їхній ділянці теж зараз ворог, накопичившись, попер. І, знову, ціною надлюдських зусиль вони тримаються, захищаючи нас від російського біосміття.
10 років - третина мого життя і все моє "доросле життя". Яке в інших країнах витрачають на кар'єру, мандри, розваги, пригоди. Роки, які в тебе і в сотень тисяч українців тупо вкрала країна садистів та бидлоти. Іноді я думаю, як ми за ці 10 років банально не здуріли.
Хоча потім заходжу в фб і думаю, що таки здуріли. Мене часто запитують на презентаціях чи інтерв'ю: "Коли для вас почалась війна?". Так от, вона, мабуть таки почалась рівно 10 років тому, 18 лютого 2014 року. Коли я думала, що скоро Майдан переможе і все піде на краще. Коли по-дитячому наївна і добра дівчинка, сповнена грандіозних планів на життя, вийшла на високих підборах і в красивій спідниці вранці на роботу. Вийшла і не повернулась.
