"Це моя земля і чужинців тут не потрібно"

Не стало Івана Павловича Дейнеки - українського патріота, жителя Донецької області, який з 2014 року робив все, щоб московський окупант не ступав українською землею.

 
Іван Дейнека

Не стало Івана Павловича Дейнеки - українського патріота, жителя Донецької області, який з 2014 року робив все, щоб московський окупант не ступав українською землею.

Всі, хто хоч раз приїджав на фронт і відвідував дерев'яний будинок в селі Первомайське (деревяшка) зустрічав там Івана Павловича. Всі, хто був йому близький, завжди отримував запрошеня до його будинку на гостину.

Іван Павлович - господар, патріот, який все своє життя працював, не покладаючи рук. В 2014 році, він попав в полон до російських найманців. Не повірите, але його здала сусідка, яка знала про українську позицію колишнього сільського голови і таким чином вирішила заробити грошей.

Івана Павловича допитував представник ФСБ. Він прямо запитав чи той підтримує Україну? "Так - це моя земля і чужинців тут не потрібно" - відповів Іван Павлович. Росіянин зрозумів, що Павлович ніякий не коригувальник від "Правого сектору" і згодом, його відпустили. Хоча перед тим, московські найманці випробовували на ньому "рускурулєтку" та інше психологічне насилля.

Іван Павлович був один із небагатьох, хто відкрито критикував жителів села - цих моральних потвор, які в травні 2014 року пішли голосувати на референдумі за приєднання до росії.

- Мені було боляче дивитися на людей, які одягнули найкращий одяг, співаючи пісень, пішли голосувати за воз'єднання з окупантами. Все, як в кремлівських фільмах. Справжні радянські зомбі - згадував про ці складні часи Іван Дейнека.

Цікаво, що село, де проживав Іван Павлович і де велика частина населення прагнула жити з московитами, повністю знищене агресором. Хотіли "рускиймір", отримали.

Як я уже згадував, Іван Павлович був господарем. Він працював на землі, вирощував свої овочі, фрукти, розводив свійську птицю. Хто б з військових чи волонтерів до нього не приїхав, він завжди з дружиною, яку безмежно любив, знаходив чим смачно нагодувати і напоїти людей.

Сотні українських воїнів з 93 бригади ЗСУ, 128, ДУК "Правий сектор", 56, 57, спецпідрозділи "Омега" - знаходили в будинку Івана Павловича прихисток, можливість помитися, зремонтувати машину, отримати потрібну інформацію.

В день і ніч, Іван Павлович приходив на допомогу нам. В довгих розмовах, він розповідав, хто воює на боці російських окупантів, хто підтримує їх. Жаль, що на той час наші силові структури не реагували на цю інформацію.

До речі, саме Іван Павлович розповів про бій, який вели наші воїни у вересні 2014 року з московськими найманцями, які влаштували засідку в одній із посадок. Пам'ятний танк, який стоїть по дорозі в Донецьк - є свідком цього бою...

Він люто ненавидів московських ворогів і старався виховувати свого внука Івана, який довгий час жив в Донецьку під окупантами, в такому ж патріотичному дусі. Я пригадую, як він одного разу привів хлопця до нас на базу і каже: "Дивися, Ваня, ось хлопці з "Правого сектору". Внук стояв кілька секунд мовчки і не міг зрозуміти, що відбувається. Він нарешті побачив тих, ким його лякала в Донецьку російська пропаганда.

Я підійшов до хлопця і кажу: "Привіт, Друже. В тебе крутий дідусь і правильний. Пішли пити чай". Іван усміхнувся і ми всі разом сіли за стіл.

Юначе, якщо ти колись прочитаєш ці слова. Знай, що дід Іван любив тебе, любив вас усіх, але найбільше любив Україну і ти люби.

Іван Павлович дуже хвилювався, коли після 2019-го року відкриті колись сепаратисти, знову піднімали свої голови, займали певні посади. Особисто його обурив випадок, який стався в селі Первомайське і який місцева влада та поліція намагалися "зам'яти".

Вечором біля клубу, зібралася одна компанія. Хлопці і дівчата випивали, а потім вони зняли державний прапор України, кинули на землю, потоптали його, справили нужду і почали кидати на наш стяг недопалки.

Молоді люди, виростали на російській пропаганді, зовсім не цінували своєї держави, її символів... Моральні виродки, які не мали нічого за душею і тільки бажання існувати в цьому світі.

Іван Павлович, коли про це дізнався, приїхав до мене на базу і все розказав. Ми знайшли цих нелюдів, але дехто втік, інші заховалися під покровом поліції. Після цього, ми з Іваном Павловичем записали відео, яке побачили мільйони українців. Таким чином, ми дали розголос справі, яку хотіли приховати.

Іван Дейнека ризикував своїм життям, коли займав таку - проукраїнську позицію. (Дивно звучить оце речення, правда? Живеш в Україні і можеш загинути за любов до неї). Російські найманці, які проживали в тимчасово окупованому Донецьку, передавали йому свої "привіти", але він продовжував боротися. Його боротьба тривала до останнього подиху.

Останній раз, ми бачилися з Іваном Павловичем в Києві. Він побачив рекламу фільму - Шлях поколінь, купив кілька квитків і прийшов на премʼєру. Це було щиро і справедливо до сліз. Він проходив на похорон легендарного командира Да Вінчі, адже захотів попрощатися з тим, кого поважав понад усе.

Він мені дзвонив і казав: "Міша, що ж це робиться у Верховній раді? Хлопці воюють, а вони крадуть"?

"Павлович, Друже, - казав я йому - вибачте, не можу говорити, їду на фронт". "Добре, Мишко, тримайся і хлопці хай б'ють цю погань. Дзвони мені" - просив Іван Павлович, а я не дзвонив...

Дорогий, Іван Павлович, дякую від кожного, хто тебе знав і кому ти, допоміг. Дякую за "дерев'яшку на Ухманщині", яку ти беріг. Дякую за багаторічну підтримку, дякую за добрі слова і домашній затишок, які приходили разом з Вами.

Друзі, хто з Вас воює зараз в селі Первомайське, що біля Пісків. Всипте сьогодні московським окупантам в пам'ять про велику людину, серце якої не витримало болю за Україну.

Первомайське - це рідна земля Івана Павловича Дейнеки, він дуже хотів бачити село і Донецьк знову вільним.

Царство небесне, Іван Павлович. Дякую, наш дорогий друже.

Слава Україні.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.