Архієпископ-націоналіст, який благословив Соборність

Агапіт Вишневський 

22 січня 1919 року саме він провів молебень на Софіївському майдані у Києві. Раніше – першим доручив молитись за українську владу та заборонив згадувати очільників московської церкви. В його єпархію входили сучасні Дніпро, Маріуполь, Бахмут і Луганськ. Очолив перший синод відродженої Православної церкви України. Його поважали степові повстанці. Помираючи в більшовицькій в'язниці відмовився відректись від Бога.

Сьогодні мало хто знає про Антонія Вишневського, який ще студентом став монахом в Києво-Печерській Лаврі. Прийнявши чернече ім'я Агапіт. Але в добу УНР він був прикладом владики, який змосковленій церкві в Україні повертав український характер. І це в найскладнішому регіоні, який сьогодні називаємо Донбасом.

Народився Вишневський 16 липня 1867 року в селі Вигів, тепер Коростенського району Житомирської області. Після завершення Волинської духовної семінарії у 1892 році вступив до Київської духовної академії. Того ж року почав навчатись на юридичному факультеті Київського університету й Микола Міхновський. В столиці України на той час вже активно діяли таємні осередки українських самостійників, об'єднані у Братство Тарасівців.

Причетність Агапіта до українського підпілля ще із студентських часів опосередковано підтверджує слух, яких ходив в часи УНР серед самостійницького активу. Що із Симоном Петлюрою був особисто добре знайомим ще з кінця XIX століття у Полтаві, під час навчання останнього. І справді, Агапіт у 1896-1898 роках був інспектором Полтавської духовної семінарії. В цей же час там дійсно вчився Петлюра, який саме тоді вступив до таємного українського гуртка.

Після Полтави Агапіт призначений ректором Катеринославської духовної семінарії та введений в сан архімандрита. Із 1902 року – настоятелем Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, а водночас єпископом Уманським – першим вікарієм Київським. Багато їздив громадами, опікувався освітою. Із 1908 року три роки попрацював на Північному Кавказі єпископом Владикавказьким і Моздокським.

У 1911 році повертається в Україну, як єпископ Катеринославський і Маріупольський. І тут працює вже до своєї смерті. На цій посаді – за традицією – підпорядковувався безпосередньо митрополиту Київському і Галицькому. Тобто московська церква визнавала землі від Дніпра із Луганщиною включно частинної фактично української митрополії.

Майбутній повстанець із Січеславщини Зенон Різників згадував про дореволюційні часи: "Кілька разів бував я на Службі Божій у соборі, де правив Владика Агапіт. Зовнішністю своєю був Владика дуже репрезентативний, правив вийнятково урочисто, а проповіді його були незвичайно змістовні та приковували увагу присутніх. З оповідань знайомих священиків знав я, що Владика Агапіт любив дисципліну, суворо карав всяку неморальність та ухиляння від обов'язків".

Після революції 1905 року московська церква активно підтримувала і розвивала "Союз русского народа". Агапіт, як і тоді належало його сану, був членом правління губернського відділення цієї сумнозвісної чорносотенної організації. Навіть видавав газету "Русскій націоналіст", яка виходила безкоштовним додатком до "Єкатєрінославскіх єпархіальних вєдомостєй".

Але були нюанси… Керував русскомірними проектами формально. Натомість саме за благословення Агапіта в Катеринославі виходив часопис "Церковний вісник Запоріжжя". Сама назва чого варта! Більша частина матеріалів там друкувалась української мовою. У той час такі публікації лише починали руйнувати одномовний московський режим. А в церкві, зокрема на теренах сучасного Донбасу, це свідомо робив Владика Агапіт.

У 1914 році московський окупаційний режим суворо заборонив на українських землях панахиди в пам'ять про 100-ліття уродин Шевченка. У Києві, наприклад, це привело до вуличних сутичок студентів із поліцією (вважається, що львівські пластуни саме тоді вперше відняли в Києві синьо-жовті прапори). А Катеринослав був тоді можливо єдиним містом в Україні, де цю заборону проігноровано. Поминальну панахиду в пам'ять про Великого Кобзаря Агапіт провів прямо в катедральному соборі.

У 1916 році Агапіт приїхав в Бахмут з черговим візитом. У супроводі, звичайному для тодішніх царських порядків, високих духовних і цивільних чиновників із губернського центру – Катеринославу. Все було дуже урочисто – з каретою та спецохороною. Вище згаданий Зенон Різників, який у той час був начальником поліції Бахмутського повіту стверджував, що суворий єпископ в поведінці із звичайними людьми виявився дуже простим та людяним.

Під завершення візиту в Бахмут у місцевого настоятеля відбувся обід. Різників згадував: "Владика почав ділитися своїми, враженнями з поїздки та спостереженнями зі своєї праці. Кинулося в очі, що він виразно відділяв наших священиків-українців (хоч і звав їх малоросами) від москалів (русскіх). Казав, що "українські священики краще ведуть свої парафії, живуть у згоді з парафіянами та належно виконують свої пастирські обов'язки".

Агапіт вважав, що в парохів-українців майже завжди зразкове родинне життя. В той час, коли у "русскіх" нормальною справою є сварки з своїми дружинами. І тут-таки наводив, як приклад, кілька скарг з боку "матушок" на їхніх "батюшок". Із безпосереднього спостереження за Владикою у очільника Бахмутської поліції Різинківа склалось наступне враження: "він має особливі симпатії до українців, хоч назовні він був завзятим оборонцем царського режиму".

Станом на революційний 1917 рік в церковних колах у Агапіта вже була сформована репутація українського націоналіста. Показово, що з-поміж усіх 9-ти діючих на той час архієреєів в підросійській Україні був лише один українець. Агапіт. Всі інші – московити. "В Україні було багато нижчого духовенства, що жило в тісному зв'язку з народом, боліло його горем, раділо його радощами… та все вище духовенство, всі єпископи – вірно служили Москві" – згадував Різників.

Упродовж революційного 1917 року саме в Катеринославській губернії, за яку точилась боротьба (чи вона взагалі може входити до складу УНР), Агапіт розвинув найбільше можливу на той час українізацію. У грудні того ж року створено Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду для підготовки Всеукраїнського Православного Собору. Так розпочиналось організаційне відмосковлення украінського православ'я.

Коли 22 січня 1918 року в Києві проголошено IV універсал, то "Вільне козацтво" Новомосковського повіту (колишня Самарська запорозька паланка) вирішило звернутися до місцевого Благочинного. Щоб дозволив духовенству відправити відповідні святкові Служби Божі та Молебні. Ініціатори навіть не сподівались на позитивну розмову і, за спогадами одного з членів делегації, "готові були вживати різних заходів".

"Вільні козаки", які ще пам'ятали про козацьку назву Новомосковська і про розташування тут резиденції Калнишевського, були позитивно вражені. Місцевий Благочинний не чинив найменшого спротиву їхній ініціативі. "Він заявив, що в цій справі є вже доручення від Владики Агапіта: у всіх церквах молитись за українську державу та її владу й відправити урочисті Богослуження з нагоди проголошення самостійності".

У Катеринославі, у соборному храмі, урочисту Службу Божу відправив особисто Агапіт. Благословляючи українські військові формації, які в той час вже по всьому фронту вели бої із новими московськими окупантами – більшовиками. Невдовзі останні публічно виступили проти нього. Статтею "Єпархіальний хамелеон" в катеринославському часописі "Звєзда" від 3 березня, тобто вже під час своєї втечі з України. Гнали їх українські війська, за які молився Владика.

У січні та червні-липні 1918 Агапіт став учасником двох сесій Всеукраїнського церковного собору, де активно виступав за проголошення автокефалії. При цьому отримав сан архієпископа. Коли "білі" ще покладали надії на Київ, як центр по звільненню "отчізни". З часом Агапіта почали атакувати не лише "червоні", але й "білі" московити. За те, що був одним із небагатьох представників вищого духовенства, який підтримав українську державність.

В кінці 1918 року Агапіт підтримав повстання Директорії проти московського панування "білих" під прикриттям влади гетьмана Павла Скоропадського. Владика особисто прибув із Катеринослава до Києва, щоб зустріти в столиці України Директорію УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Різників твердив: "Тогочасний Київський Митрополит Антоній був запеклим україножером і не дозволив своїм єпископам вітати уряд УНР. Щоб урочистість відбулася, Владика Агапіт приїхав свідомо".

1 січня 1919 року Директорія ухвалила "Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви". Найвищою церковною владою в УНР визнавався Собор Всеукраїнської Церкви. Цим же законом Православна церква України, на чолі із власним Синодом, позбавилася будь-якої залежності від московської. А Синод цей, як вважається, очолив Владика Агапіт.

Коли ж 22 січня 1919 року Софіївській площі в Києві Директорія та представники ЗУНР проголосили Соборність українських земель, то архієпископ Агапіт провів відповідний Молебень. Решта присутніх церковних діячів мали менший сан – єпископів. "Ясно було, що Владика зриває зі старим і стає свідомо на службу нашому народові й його державі. І не відомо, яку ролю відіграв би Владика Агапіт, коли б наша держава встоялась" – згадував Різників.

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

Вибивши "червоних" – більшовиків – з України, "білі" московити – денікнці – звинуватили Агапіта у зраді їхньої церкви. "За те, що зустрів Петлюру в Києві". Митрополит Євлогій писав – через те, що "повів різко українську лінію". Московські церковні ієрархи за підтримки військово-цивільних властей "білих" усунули Агапіта від церковної служби, позбавили всіх церковних посад і заточили в монастир у Севастополі.

Група українських повстанців із Січеславщини, які опинились в Криму у 1920 році, коли дізнались про перебування Агапіта в місцевому монастирі, вирішили відвідати його. Відповідного формального дозволу від властей Врангеля добивались довго, але добились. Один із повстанців, який тоді відвідав монастир згадував:

"Владика був незвичайно зворушений тим, ще його українці неї забули. Розповів нам історію свого арешту, розповів яких зазнав знущань з боку білих москалів. Заявив, що жив між нашим народом довго, полюбив його за його якості й готовий віддати себе на дальше служіння українському народові й його інтересам. Він вірив, що Україна стане зразком для інших народів і тому заявив, що благословить наш нарід і нас на дальшу боротьбу".

Лише у 1921 році Агапіту вдалося відновитись у своїх правах та повернутися до керівництва своєю єпархією. Згідно з указом московського патріарха Тихона. Але не зрікся своє боротьби. Став членом катеринославської групи "Живої Церкви". У вересні 1922 року став "обновлєнським" єпископом в Катеринославській губернії. І, майже одразу, всього лиш через два місяці знову заарештований. Тепер вже "червоними" московитами.

Агапіта засудили до розстрілу, який замінено п'ятирічним ув'язненням із суворою ізоляцією. Суд над ним робився показовим, щоб справити враження на духовенство. Проте на пропозицію підписати публічне зречення від Бога Агапіт відповів: "Якщо скажете, що відрубаєте одну руку за другою, то і тоді я не підпишу зречення"… Помер в Катеринославській в'язниці у 1923 або 1924 році від тортур, голоду і тифу. Більшовики констатували: "фанатік-украінєц".