Федір боявся писати листи додому... в Україну

Пам'яті моїх рідних, яких російські окупанти заморили голодом…

Історія про Голодомор і мою родину. Історія родини Кривченків.

Федір Микитович Кривченко жив у Алма-Аті. У Казахстані він служив в армії і тільки це дозволило йому втекти з колгоспного рабства у рідному селі Максимівка біля Кременчука, що на Полтавщині. Після служби в армії, він зголосився на роботу у алматинську міліцію. Там до речі свого часу дослужився до начальника міського відділку.

У Алма-Аті він зустрів Валентину, одружився із нею і став вітчимом для її сина – Віктора Чугунова, майбутнього відомого російського режисера театру і кіно.

Якось Федір Кривченко випадково почув про Голодомор в Україні, але зовсім не уявляв, що там на Батьківщині відбувається. До нього долітали лише чутки, загальна інформація і жодних деталей. Порівнював це з голодом, який спіткав Казахстан, але навіть не уявляв, з якою жорстокістю сталіністи винищували українців.

Особливо Федора непокоїла доля його родичів, які залишилася там у Максимівці. Він хвилювався за брата Андрія Кривченка, його дружину Харитину та їхніх малих дітей. Можливо, вони загинули? Федір боявся писати листи додому... в Україну.

Він наважився приїхати у рідну Максимівку тільки у червні 1938 року. На пам'ять про відвідини рідного села, він зазнимкував на власний фотоапарат, родину брата Андрія. Андрієва дружина Харитина Кривченко, у дівоцтві Мулявко, з цієї нагоди дістала зі скрині найкращий одяг: вишиванку, хустку для себе і неодмінно кашкети для всіх хлопців.

У Голодомор у подружжя Кривченків померло троє дітей. Сільська влада дозволила поховати їх на цвинтарі біля інших кривченкових могил, але заборонили ставити хреста. До цього дня на максимівському цвинтарі над цими могилами немає ніякого пам'ятника, навіть маленького дерев'яного хреста.

Федір надрукував дві фотографії братової родини – одне забрав із собою до Алма-Ати, а інше залишив братові на згадку.

Світлина родини, яка пережила Голодомор, потрапила у спадок старшого сина – Андрія Андрійовича Кривченка. Він дбайливо загорнув її у папірець, а тоді у шматок тканини – так і носив її з собою. Так він несвідомо врятував родинну світлину під час Другої світової. Забрав її, коли із дідом Платоном Мулявком і батьком Андрієм Кривченком тікали до Німеччини з рідної Максимівки наприкінці літа–на початку осені 1943 року, рятуючись від наступу сталінських військ.

Під час наступу совєтські війська спалили Максимівку, згоріла і хата Андрія та Харитини Кривченків. У тій хаті згоріли всі документи і фотографії. Посеред двору залишилося лише згарище і піч. Харитина з рештою малих дітей викопали на березі Дніпра землянку, де і оселилися, щоб пережити осінь і зиму 1943 року, які вже насувалися.

Із цією фотографією Андрій Андрійович Кривченко через фільтраційні табори у 1946 році повернувся у рідну Україну.

На цій світлині крайній справа мій дід – Андрій Андрійович Кривченко. Тут на фото йому десять, чи одинадцять років. Від нього я вперше у дитинстві почув: "Нас морили Голодом, голодовка була страшна...". У Боярці, що на Київщині, де дід оселився зі своєю дружиною Галиною, на подвір'ї, коли обривали достиглі порічки і смородину, він розповів мені про Голодомор. Розповів – немов би висповідався. Говорив дуже тихо, пошепки, щоб ніхто не почув. Якщо я щось перепитував, то він тільки цитькав у відповідь.

Він не розповідав всього і одразу. Видавав інформацію порціями, наче перевіряв мене. Здебільшого розмовляв зі мною вночі, коли вся родина вже спала. Він говорив про Голодомор дуже тихо і часто вмикав воду, щоб заглушити свій голос і просив нікому цього не переказувати. Завжди дід наголошував, що я єдиний, кому він це розповідає. Він все життя прожив у страху і боявся розповісти про це двом своїм донькам: моїй матері Людмилі і тітці Ірині.

Трагедію родини Андрія та Харитини Кривченко нам сьогодні важко уявити, мабуть, навіть неможливо осягнути. Дід розповідав, троє його братів і сестер не пережили Голодомор. Рятувалися від голоду, як могли. Вночі, оминаючи пости "активістів", як називав їх дід, Харитина та Андрій бігали на пошуки харчів, бо вдень треба було "відпахати трудодні у колгоспі".

Часто у холодній воді Дніпра серед ночі ловили рибу власноруч сплетеною сіткою, стоячи по горло у воді, щоб ніхто не побачив. Дід казав, що так його матір Харитина застудила нирки. Потім все життя на них жалілася. Фактично витягнувши на собі всю родину, відійшла до Бога у 1969 році.

У хаті не можна було нічого тримати. Активісти вигрібали все, здавалося б, навіть не їстівне. Приходили вони довгим металевим щупом. Проколювали ним землю, тикали у всі дірки у клуні, навіть лазили нагору і пхали ним у солом'яний дах. Із собою активісти завжди мали зброю, у старших – пістолети, були кілька з гвинтівками.

Зброя у цих грабіжників з'явилася, як згадував Андрій Кривченко, після того, як на одному кутку у Максимівці, котрісь батько з сином залізли на горище у хаті і коли їх прийшли грабувати комуністи, вони, накрившись металевими ночвами, відкрили по активістах вогонь, чи то з мисливських рушниць, чи то з гвинтівок. Більшовицькі грабіжники викликали підмогу з району – з Глобина. Окупанти підпалили неприступну хату і стріляли по ній, щоб батько з сином не втекли. Так хата і згоріла до тла.

У 1932 році дідові найстрашнішим здавалося те, що родина по сусідству з'їла красивого коня, але все таки найстрашніше сталося у 1933-му, коли ці ж сусіди з'їли власну дитину – однокласника мого діда.

Дід Андрій казав, що багатьох людей не вдалося вбити голодом, але голодом їм зламали психіку і залякали.

Дід все своє життя, інколи навіть несвідомо, за звичкою сушив на горищі лушпайки від картоплі і сухарі, навіть у ситі роки, вже за часів Незалежності України. Він ніколи не викидав ніяких харчів і з особливою повагою ставився до хліба. Навіть коли на столі лишалися крихти – визбирував до останньої. Одно разу, у Боярці я знайшов у курятнику пляшку з зерном і запитав у діда: "Це курям?". "Та ні! На всякий випадок",– сказав дід.