Ізюмська нічна тиша

Зайшли буряти, чечени, росгвардія. Грабували безбожно. Фурами вивозили все, що змогли підняти з землі. Що було надто важке, як наприклад деревообробний станок, чи дорога автівка, яку завести не змогли, чіпали на тросах до гелікоптера.

 

Тиша настільки незвична, що аж у вухах дзвенить. Зазвичай в приватних секторах чути гавкіт собак, півні співають, різне птаство, а тут тиша як на цвинтарі.

Будинок, в якому я ночую, пережив окупацію. Вірніше, мешканці будинку пізнали на собі всі жахи окупації. Чому не виїхали вчасно, бо на той момент у них вже жило 12 людей, будинки яких розбомбила авіація. Та і ніхто толком не знав куди виїжджати, бо фронт рухався з різних боків.

Окупантів через ліс провів місцевий лісник, інакше вони ще довго б шукали можливість переправитись через річку.

Зайшли буряти, чечени, росгвардія. Грабували безбожно. Фурами вивозили все, що змогли підняти з землі. Що було надто важке, як наприклад деревообробний станок, чи дорога автівка, яку завести не змогли, чіпали на тросах до гелікоптера.

Гелікоптери робили по десять рейсів на день. У Богдана забрали мотоцикл Хонда Голд Вінд, якого теж не змогли завести, і до сьогодні він продається десь під Калугою на сайті Авіто, з приписом "глупих вопросов не задавать".

Взагалі по всій московії продається дуже багато награбованого в Україні. На краю Ізюма стояли фури, в які загружалось все награбоване, і каравани безперешкодно рухались в бік московії.

Поводили себе окупанти чисто як орда. Набухувались і стріляли заради розваги по вікнах будинків, де бачили, що у вікні горить каганець свічки. Води, газу, світла не було. Виживали ті, в кого в будинку був котел на дровах. В таких будинках жило по 20-30 людей.

Колаборанти здавали всіх підряд - проукраїнських, заможніх, тих кого просто недолюблювали. Всіх вбитих вивозили в ліс, і закопували в загальній могилі.

Ізюм, Маріуполь, Буча… спільниий почерк окупації.

Сьогодні Ізюм помалу приходить до тями після шести місяців окупації. Є світло, на днях включили газ. Але фронт поруч, і його при певних погодних умов чутно.

Снідаєм. Господарі приємні і розумні люди. Видно, що до війни були життєрадісні, веселі, драйвові. Зараз в їхніх очах появилось щось, що Мілан Кундера назвав "нестерпна легкість буття".

На прощання обнялись якось особливо. Так обнімаються перед чимось невідомим.

Ізюмська нічна тиша продовжує дзвеніти в памʼяті.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.