Пам’яті Олекси Гайворонського

27 вересня 2023 року ми взнали, що перестало битися серце одного з якщо не найвпливовіших, то точно найпопулярніших істориків Криму – Олекси Гайворонського. А ще – справжнього патріота України і друга кримськотатарського народу. З його смертю історична наука, а понад то політика кримсько-українського порозуміння зазнали непоправної втрати. Однак хочу вірити, що залишений ним інтелектуальний спадок не буде змарнований.

Нас не можна назвати близькими друзями, тому спогади про Олексу-людину я залишу іншим. Зате ми були з ним не просто абстрактними колегами – істориками і журналістами – але й буквально працювали разом.

Попри певну різницю у віці та життєвому шляху, у мене виявилося чимало спільного із Гайворонським-професіоналом – зацікавленість історією Криму, схильність до популярного викладу, схожі суспільно-політичні погляди (його можна було охарактеризувати як західника-консерватора; 2006 року він балотувався до кримського парламенту від Народного Руху; у 2012 році на питання "кому належить Крим" відповів "народу України"). Озираючись назад, я можу лише пожалкувати, що ми так рідко бачилися.

Олекса Гайворонський народився 1974 року, виріс в Бахчисараї, у 1991-1996 роках навчався на історичному факультеті Сімферопольського державного університету. Після закінчення вишу пішов на роботу до Бахчисарайського музею-заповіднику – Ханського палацу – де пропрацював наступні 15 років, 2003 року піднявшись до посади заступника директора з наукової роботи.

Паралельно дописував до низки кримських газет, зокрема "Авдет" и "Полуостров". Потім він остаточно переключився на журналістську роботу, знявши для кримськотатарського каналу ATR цикл телепередач "Прогулки по Крыму с Олексой Гайворонским" (всього з кінця 2011 до початку 2014 року вийшло майже 70 випусків). В них він показував глядачам як найвідоміші, так і несправедливо забуті пам'ятки минулого півострова.

Однак найбільшої та найзаслуженішої слави Гайворонський зажив як письменник. Вже 2003 року в Сімферополі побачила світ невеличка, всього на 108 сторінок, книжка "Созвездие Гераев: Краткие биографии крымских ханов", чий зміст точно відображений у назві. Наступного року вийшла ще тонша, на 94 сторінки, книжка "Страна Крым. Крымское ханство в лицах и событиях", в якій вже менше йшлося про життєписи, зате більше про події з історії півострова. Вона була заявлена як перша, але друга так і не з'явилася.

Натомість після недовгої перерви, у 2007 році, одночасно в Бахчисараї та Києві почав виходити його opus magnum "Повелители двух материков". Перший том мав заголовок "Крымские ханы XV – XVI столетий и борьба за наследство Великой Орды" і займав 368 сторінок. Другий том на 272 сторінки з'явився вже за два роки під заголовком "Крымские ханы первой половины XVII столетия в борьбе за самостоятельность и единовластие".

Це був справжній прорив. Востаннє узагальнююча історія Кримського ханства Василя Смирнова виходила ще 1889 року, і хоча автор був одним з найвидатніших сходознавців свого часу, своїх політичних упереджень він подолати не зміг. Та історія Криму була написана виразно зі "зовнішніх" позицій – ханство в ній представлялося не більше, ніж покірним лакеєм Османської імперії.

На початку ХХ століття деякі радянські історики спробували переглянути російські імперські стереотипи щодо ханства, але ті спроби не пішли далі окремих статей. А після депортації кримських татар 1944 року про це не можна було навіть подумати.

Пізня радянська історіографія була по відношенню до ханства ще брутальнішою та безжаліснішою. Деякі з міфів як 250-річної, так і 50-річної давнини досі живуть в академічних працях російських (і навіть українських) вчених, перебираючись звідти до підручників, популярних оглядів та газетних статей. Що там вже казати про звичайних людей!

Крах комунізму дав шанс історичній правді пробитися нагору, зокрема, 1992 року з'явилися "Исторические судьбы крымских татар" Валерія Возгріна. Попри і конкретні помилки автора-скандинавіста, і загальну екстравагантність головної тези, ця книга розбурхала болото старих уявлень, викликавши жвавий інтерес до історії кримських татар поза кримськотатарською спільнотою. І, безсумнівно, головну відповідь на цей виклик дав двотомник Олекси Гайворонського.

Сам Возгрін ще напише чотиритомну "Историю крымских татар", хоч і станеться це аж у 2013 році, та й заслуг інших авторів я не хочу применшувати. Однак якщо говорити не про фахівців, а про рядових читачів, першості Гайворонського на цьому полі не заперечити.

Тут не місце детально розбирати сильні та слабкі сторони "Повелителей двух материков". Однак головна чеснота цієї книги з лихвою покриває всі недоліки – Гайворонський написав історію Кримського ханату з позицій самого ханату, а не з російської точки зору, як зазвичай робили до нього.

Не те, щоб Олекса тут був першопрохідцем, але саме завдяки йому такий підхід став надбанням сотень професіоналів та десятків тисяч любителів історії в Україні та Росії. Що високочолі російські опоненти (критикуючи його джерельну базу), що політичні противники (величаючи Гайворонського "русофобом") віддавали належне його здобуткам. 2010 року за двотомник він отримав премію ім. Бекіра Чобан-заде.

2014 року на Олексу чекав крах справи всього його життя. Якщо кабінетну історичну роботу росіяни ще могли толерувати, то публічну історію, та ще й на опозиційному каналі – ні. ATR залишився без ліцензії, Гайворонський – без "Прогулок". Тоді ж він свідомо відмовився отримувати російське громадянство та навіть роздумував про від'їзд з Криму (про рефлексії перших пів року анексії – в інтерв'ю Крим.Реалії).

Себе він називав "заручником історичних обставин" і свідомо відмовлявся працювати з будь-якими російськими вишами, музеями та медіа в Криму. На жаль, дієвої допомоги з материкової України Гайворонський так і не отримав.

Офіційно безробітний з травня 2014 року, Олекса продовжував займатися популяризацією історії, зокрема, приїжджаючи з лекціями до Львова. Наприкінці 2015 року він презентував календар "Ханська Україна" на наступний рік. До нього увійшли 12 фотографій та історичних нарисів про пам'ятники та пам'ятні місця епохи Кримського ханства на території Південної України: Ор-Капи (Перекоп), Тягинь, Іслам-Кермен (Каховка), Газі-Кермен (Берислав), Озі-Кале (Очаків), Кил-Бурун (Кінбурн), Едісан (Очаківський степ), Ак-Керман (Білгород-Дністровський), Хаджибей (Одеса), Ізмаїл, Кілія, Олешківська Січ.

2016 року вийшла збірка з 61 нарису "Страна Крым. Очерки памятников истории Крымского ханства", яку Гайворонський представив на Форумі видавців у Львові, а наступного року з'явився український переклад на 336 сторінок. В книзі, на додачу до змістовних оповідань, вповні розкрився талант Олекси-фотографа.

Паралельно він став сценаристом першого кримськотатарського дитячого фільму-казки "Хыдыр-деде", допомагав зі сценаріями фільмів про Ісмаїла Гаспринського ("Терждиман") і Бекіра Чобан-заде ("Шлях джигіта").

2017 року, під тиском обставин, Олекса Гайворонський видалився зі всіх соціальних мереж, залишивши для спілкування тільки електронну пошту.

Відрізаний від теле- та радіоефіру в Криму, Гайворонський знайшов віддушину у співпраці із Крим.Реалії. В лютому 2018 року ми з ним запустили міні-цикл під загальною назвою "Кримське ханство", який виходив в ефір до кінця серпня. За цей час з'явилися понад три десятки програм, які ви можете як прослухати у форматі YouTube-роликів, так і прочитати російською та українською мовами. Олекса не лише розповідав про минуле Криму в хронологічному порядку, але й узагальнював такі теми, як територія, міста, економіка та судочинство ханства.

З весни 2019 року Гайворонський почав співпрацювати із порталом Crimean Tatars club у новому форматі – коротких відеороликів, придатних для розміщення в соціальних мережах. Звісно, у 1,5-3 хвилини багато не втиснеш, особливо, якщо текст написаний на екрані, але це було краще, ніж нічого.

Того ж року в Мистецькому Арсеналі відбулась масштабна виставка "Дивовижні історії Криму", одним з авторів каталогу якої був Олекса.

Паралельно він продовжував працювати над третім томом "Повелителей" – як сказав він мені під час однієї розмови, якщо цю роботу не довести до кінця, не варто було й починати.

Але вже тоді Олекса вів свою боротьбу із хворобою, боротьбу, яка тривала кілька років, і в якій він зазнав поразки. Безумовно, перебувай він у вільному Криму або хоча б на материковій Україні, у нього достало б сил жити ще, але російське панування на півострові пришвидшило його смерть. Гайворонський – ще одна жертва путінського режиму.

Але навіть за своє коротке життя, обірване ще до настання піку, Олекса Гайворонський встиг чимало. Віддавши кращі роки як дослідженню, так і популяризації історії півострова, він цілковито заслужив називатися аргонавтом Криму. Найкраще його любов до півострова видно з цих слів: "У нас в Криму всього залишилося настільки мало, що зараз доводиться в буквальному сенсі слова плекати кожен камінь". А перспективи – із цих: "Крим настільки ж непізнаний, або, краще сказати, забутий, як і ті найбільш забуті і занедбані куточки світу, які досліджують люди з National Geographic".

І хоча він не приділяв значної уваги політичній публіцистиці, його наукова робота, як мало чия інша, сприяла утвердженню кримсько-українського порозуміння. Розповідаючи українцям про кримських татар з позиції самих кримських татар, Гайворонський допомагав розвінчати чорну легенду про одвічну ненависть і непримириму боротьбу обох народів. Подолання ворожнечі починається із розуміння противної сторони, і Олекса і сам кримських татар розумів, і умів пояснити їх іншим.

На жаль, назавжди незавершеною залишиться книга, яка мала бути присвячена великому кримсько-українському союзу доби Хмельниччини. Сподіваюся, його опублікована спадщина не буде забута, а неопублікована знайде шлях до читачів.

А ще мені невимовно шкода, що за його життя в український Вікіпедії так і не з'явилася стаття, присвячена Олексі Гайворонському (а лише після смерті, і вини за це я не знімаю і з себе). Вірю, що після деокупації Криму пам'ять цього знаного історика і справді видатного популяризатора буде гідним чином вшанована.