Найдорожча могила на цвинтарі Монпарнас в Парижі

У 1910 році молода українська анархістка, студентка паризького факультету медицини Тетяна Раш(ч)евська повісилася у своїй студентській кімнаті на вулиці Port Royal. Начебто від надмірної любові. 23-річну дівчину поховали у кутку кладовища Монпарнас. Дівчина зустрічалася з румунським лікарем, а той дружив із скульптором на прізвище Бранкузі. Бранкузі на той момент всього лише один з багатьох учнів Родена. За 200 франків він продає свою скульптуру "Поцілунок" для надгробної стели померлої Тетяни.

 

На фото найдорожча з могил монпарнаського кладовища. Про її історію я дізналася з новин, але хотіла побачити на власні очі.

Отже, у 1910 році молода українська анархістка (за одними джерелами), киянка (за іншими), росіянка (за третіми), студентка паризького факультету медицини Тетяна Раш(ч)евська повісилася у своїй студентській кімнаті на вулиці Port Royal. Начебто від надмірної любові. 23-річну дівчину поховали у кутку кладовища Монпарнас. Її надгробок повернений до кам'яної огорожі. Щоб відшукати —треба добре постаратися.

Дівчина зустрічалася з румунським лікарем, а той дружив із співвітчизником - скульптором на прізвище Бранкузі. Бранкузі на той момент всього лише один з багатьох учнів Родена. За 200 франків він продає свою скульптуру "Поцілунок" для надгробної стели померлої Тетяни.

Минає майже сто років. Бранкузі стає найдорожчим скульптором в історії мистецтва.

Його скульптури продаються на аукціонах за десятки мільйонів. А враховуючи, що створив їх автор всього біля 300, ціни ростуть в геометричній прогресії.

Паризький арт-торговець Гійом Дюамель за допомогою генеалога знайшов російських спадкоємців дівчини. За одними джерелами родичі ніколи й не чули про ніяку Тетяну. За іншими —у них дивом зберігся лист від матері Тані про те, що вона придбала скульптуру у Костянтина Бранкузі за скромних двісті франків. "Поцілунок" на даний момент оцінюють у суму від 50 до 80 мільйонів!

У 2006 році арт-дилер, в надії на швидкий грошовий куш, попросив у Мінкультури довідку про вивіз пам'ятки з території Франції. Тодішній міністр культури відмовився випустити скульптуру Бранкузі за кордон, вважаючи її власністю держави. Згодом скульптуру віднесли до національного надбання, а потім зареєстрували як історичну пам'ятку. Судова тяганина між Францією та спадкоємцями триває вже 15 років!

Родичі, за підтримки зацікавленого арт-торговця, затиснули скульптуру в дерев'яну будку, схожу самі бачите на що. На могилу направлено три камери і стоїть заборона наближатися та торкатися пам'ятника.

Якщо не мені —то хай не бачить ніхто! Культура, що тут скажеш.

Прикметно, що сама могила заросла травою, а фото нещасної Тетяни валяється на землі. За нього ж грошей не пропонують...

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.