Повоєнний голод 1947 року
Про Голодомор як "голод" і "голодовку" я вперше почув в Узині в середині 80-х років із розповідей баби Юлі Шемберко (Лісниченко). Тоді це була чи не основна тема розмов і спогадів на сімейних зборах і навіть на застіллях. Як по хатах у людей шукали і відбирали зерно. Як садили в тюрму за законом про "три колоски". Як у родині Лісниченків спершу харчувалися горобцями, а коли всіх пташок половили - лободою. Як сусіди їли своїх дітей, але один хлопчик зміг утекти від голодного батька з ножем.
Про Голодомор як "голод" і "голодовку" я вперше почув в Узині в середині 80-х років із розповідей баби Юлі Шемберко (Лісниченко). Тоді це була чи не основна тема розмов і спогадів на сімейних зборах і навіть на застіллях. Як по хатах у людей шукали і відбирали зерно. Як садили в тюрму за законом про "три колоски".
Як у родині Лісниченків спершу харчувалися горобцями, а коли всіх пташок половили - лободою. Як сусіди їли своїх дітей, але один хлопчик зміг утекти від голодного батька з ножем. Як мій прадід Василь, щоб уберегти свою сім'ю, зміг вивезти її на деякий час із Білоцерківського району у Воронезьку область РФ.
Ніколи не забуду, як баба плакала, збираючи на скошеному полі піля комбайна мішки тих самих колосків, за які кидали в холодну у 33-му.
Лише згодом я зрозумів, що завжди дотепна заводійка баба Юля фактично була прихованою дисиденткою й індивідуалісткою із дулею в кишені, яка до самого кінця так і не стала надійним "гвинтиком" радянської системи.
Через подібне дисидентство її батька Василя малій Юлії в метрику записали день народження не справжній - 6 січня, а умовний - 8 березня. Бо коли гострий на язик Василь після появи дитини на світ поїхав у комітет її записувати, щось "не те" ляпнув. Тож мусив просидіти, як би зараз сказали, "на підвалі" аж до весни.
Відбув ув'язнення і мій дід Михайло Шемберко - він невдовзі після початку війни потрапив у полон, вижив у німецькому концтаборі, а в СРСР став "врагом народа".
На ті самі часи в центральній Україні припав новий великий голод-1947.
А найкраще про ті часи в автобіографічній книжці "Життя в абсурді" написав мій тесть Віктор Шовкун, теж уже, на жаль, покійний. Власне, насамперед задля публікації уривку з його повісті я й пишу цей пост на прохання укладачів проєкту #великі_трансформації :
"В перші повоєнні роки в нашому колгоспі була тільки одна вантажівка, газик-полуторка, й один чи два колісні трактори ХТЗ. Хліб скошували косарками, жінки в'язали його у снопи, складали в скирти, а потім молотили молотаркою, яка теж була тільки одна в колгоспі, й кілька разів провіювали зерно на віялках. Після чого більшу частину збіжжя вивозили на здачу державі, меншу — залишали на майбутній посів, а зовсім мізерну — роздавали колгоспникам.
Кожен одержував на трудодень по сто грамів, по двісті, а бувало — й нічого. Якщо взяти до уваги, що простому колгоспникові (крім окремих механізаторів або тих, які пропихалися в начальство) рідко вдавалося виробити більше одного трудодня за день, то можна собі уявити, скільки зерна приносив (привозити там не було чого) годувальник родини. Здебільшого то був один мішок, рідко — два. З того мішка родина мала харчуватися протягом цілого року.
Нині все це виглядає фантастикою, але так воно було. Причому той мішок (та ще й, як правило, неповний) був єдиним заробітком колгоспного бідака — грошей у повоєнному колгоспі людям не платили. Якщо відразу по війні всі українські селяни не вимерли з голоду, то тільки завдяки своїм присадибним ділянкам, які давали й городину, і картопельку, і трохи хліба, бо в ті часи не було колгоспника, який би не відводив десять-двадцять соток зі своїх сорока присадибних під посів жита або пшениці.
Здебільшого вдома сіяли жито, бо воно давало трохи більше збіжжя, ніж пшениця, та й солома з нього була краща, а тоді майже всі хати стояли під солом'яними стріхами. Держали люди також сяку-таку корівчину, дехто — козу, годували кабанчиків, на кожному обійсті ходив табунець курей.
Півнів заводили не всі, адже півень не ніс яйця, а годувати його було треба, тому тодішнім півням доводилося обслуговувати по кілька садиб, із чим, на мою думку, вони досить-таки успішно справлялися, спричиняючи постійні сварки між господинею півня та господинями сусідських "безпівневих" курей, бо перша бігла заганяти свого півня, що внадився на чуже обійстя, додому, а другі, звісно, всілякими правдами і неправдами заманювали його туди, адже кожна селянка мріяла про квочку з курчатами.
Цікаво, що конфліктні ситуації з приводу "курячих проблем" виникали не тільки між сусідськими молодицями, а й між селянкою та її курми. Горе було тій бідоласі, яка виявляла бажання стати матір'ю, не узгодивши цю ініціативу з хазяйкою. Курці, яка невчасно починала квоктати, доводилося витерпіти чимало лиха: її й водою обливали, і до кілка міцно прив`язували — майже підвішували, аби тільки сердега зреклася свого недоречного наміру й знову заходилася виконувати свій найперший обов'язок — нести яйця.
Отже, чи не кожна родина мала свою присадибну ділянку (а часто й "добавку" — до сорока соток, якщо біля хати землі було менше), мала корову (якщо в домі був господар і міг накосити для неї сіна на зиму), мала кабанчика (хоч і не завжди його щастило прогодувати доти, доки на ньому наросте сало), курей, а хто жив біля річки заводив і качок або гусей — то чом би й не прожити, маючи і городину, і молоко, і яйця, і сало, і м'ясо!
Звідки ж тоді взявся повоєнний голод 1946—1947 років, не такий лютий, як у тридцять третьому, але то був таки справжній голод. А річ у тому, що рідна радянська влада не випускала селянина з-під свого батьківського ока ані тоді, коли він гарував для неї на колгоспному полі, ані коли уривав якусь часину для праці на своїй діляночці. Об'їждчики гнали людей на колгоспну панщину з таким лютим лакейським азартом, що для роботи вдома лишався хіба час, призначений на спання.
Отож далеко не завжди щастило обробити свою ділянку як треба і зняти з неї максимально можливий врожай. При тому з тієї ж таки невеличкої земельної ділянки селянин мусив сплачувати неймовірно високі для нього податки як грішми, так і натурою — мусив задарма віддавати на заготівельний пункт молоко, м'ясо, яйця, шкури. Десь тоді виник відомий на всю Україну анекдот (за який, либонь, посадили не одну сотню людей).
Учитель вивішує на класній дошці малюнок людського скелета й запитує в учня, що то таке. "Колгоспник",— відповідає учень. "Звідки ти це взяв?" — дивується вчитель. "Як то звідки? Це ж очевидно всякому. Шкуру — здав, м'ясо — здав, яйця — здав, залишились одні кістки".
Анекдот і смішний, і трагічний, і навдивовижу влучний.
Обдерши бідолашного селянина як липку податками, влада не вдовольнялася й цим і намагалася здерти з нього ще одну шкуру — вдавалася до всіх можливих і неможливих засобів, щоб примусити його "добровільно" підписатись на облігації (про що я маю намір трохи розповісти в іншому контексті).
Отже, про повоєнний голод і як він закарбувався в моїй пам'яті.
В колгоспі тоді працювали мої мама, дідусь і бабуся, але хліба на трудодні чи то зовсім не видали, чи то видали грамів по сто, і десь наприкінці зими в нас уже не було його ні зернини. Корови ми тоді не мали (було дуже важко добувати для неї сіно), а кабанчика зарізали ще малим (вичерпавши всі ресурси для його прогодування), й отже, на той час давно з'їли і сало, і м'ясо. Держали ми ще кролів, але вся кролятина йшла на м'ясоздачу державі (за рік треба було здати його десь понад сорок кілограмів). Отже навесні в нас, по суті, не залишилося в домі анічогісінько їстівного.
Годувалися картоплею, буряками, бабуся випікала з висівок якийсь сурогат хліба. Вона знай повторювала, що скоро всі почнемо пухнути, а далі... Слово "пухнути" було чи не найуживанішим із тих, які я чув у дні свого дитинства. Все частіше й частіше мої рідні згадували про тридцять третій. Адже від того страхітливого голокосту минуло хіба якихось тринадцять років, а такі страшні події закарбовуються в людській пам'яті навічно. Мати стала дуже неохоче випускати мене з дому, боялася, щоб не зловили де-небудь та не з'їли.
Ходити деякими вулицями мені категорично заборонялося, бо там жили люди, котрі, за деякими чутками, вже з'їли когось у тридцять третьому. Та мені пішов тоді сьомий рік, і втримати мене на припоні було нелегко. Я втікав із хати, і щось сильніше за мене тягло мене якраз туди, де жили "людожери". Пам'ятаю, одна бабуся придибала до хвіртки і стала кликати мене солодким голосом, аби я підійшов до неї, вона мені, мовляв, щось там дасть. Я рвонув звідти навтікача, аж закуріло за мною.
Мені привиділося, що бідолашна, опухла з голоду бабуся перетворилася на бабу-ягу й женеться за мною чи то в ступі, чи то верхи на мітлі. Ось-ось наздожене і схопить, а потім укине в піч, засмажить і з'їсть! Але, мабуть, мої ноги несли мене значно швидше, аніж ступа бабу-ягу, і я таки втік.
На той час хліба в родині давно вже не бачили. Чим ми тоді годувалися — пригадати не можу. Якось матері десь пощастило добути крихітний кусник хліба, і вона, звичайно, принесла його мені, своєму малому синочкові, хоча сама на той час уже припухала. Хліб був чорний, грубий, з висівками — але якими ласощами видався мені той окрайчик!
А потім сталося так, що я у свої неповні сім років став мало не годувальником усієї родини. А річ у тім, що нагальна потреба, яка завжди є рушійною силою поступу, штовхала наших людей на все нові й нові відкриття в галузі харчового використання всілякого зела, на яке така щедра весна. Мені запам'яталися два головні продукти, які й допомогли нам утриматися на цьому березі Стіксу, а саме: квіти конюшини і квіти акації. Бабуся якимсь чином їх перемелювала, змішувала чи то з висівками, чи то з чимось іще й пекла млинці, які ми називали "маторжаниками" — етимологія цього звучного слова досі залишається для мене загадкою.
Так от, саме мені випала честь стати головним постачальником сировини для цього продукту, тобто я добував для бабусі квіти конюшини й акації. Квітів конюшини бабуся, може, якось би нарвала й сама (хоч вона й без того мала повні руки роботи), але видертися на колючу акацію з усієї родини міг лише я. І саме спечені з квітів акації маторжаники стали тим продуктом, на якому ми дотягли до першого хліба.
Чекати нормального врожаю в те літо було вже несила, й ми почали зрізати колоски жита на своїй присадибній ділянці ще тоді, коли зернята там тільки починали утворюватися, були ще м'які й зелені. На той час чи не всі люди в нашому селі (крім колгоспного начальства, звісно) були вже пухлі, але такого мору, як у тридцять третьому не було. Зате ожила пам'ять про те недавнє страхітливе вимирання і цупко тримала в обіймах кожну живу душу, майже певну в невідворотності близького кінця. І та пам'ять матеріалізувалася тоді настільки, що я, в якомусь розумінні, теж вважаю себе свідком цієї моторошної трагедії.
Матуся дивилася на мене, й у очах у неї постійно блищали сльози. Адже в тридцять третьому смерть косила в першу чергу найслабших — малих дітей. І в її думці я вже був приречений, хоча насправді приреченою була вона — голод і непосильна рабська праця в колгоспі зробили своє, і жити їй лишилося кілька місяців. Вона померла на тридцять четвертому році життя, залишаючи свого малого сина круглим сиротою у світі, який, мабуть, здавався їй моторошною безвихіддю.
А хлопець уже ходив до першого класу, й у школі йому щодня втовкмачували, що він щасливіший за всіх дітей на світі, бо про нього ніжно дбає і піклується найбільший геній усіх часів і народів, великий дітолюб та людолюб товариш Сталін, наш рідний Йосип Вісаріонович".
