Забуття і знецінення

Початок березня 2022. Одне з небагатьох фото зі станції Зачатівка Волноваського району, стою на позиції за РПК у касці командира взводу, який загинув днем перед тим. Силам 503-го батальйону та нашої роти 140-го окремого батальйону морської піхоти вдалося тиждень у абсолютній меншості стримувати наступ 3-4 бтгрів окупантів, які пройшли кілька сіл на північ від Маріуполя і намірялися захопити Волноваху та решту Донеччини і Запорізької області.

Дні, коли ми бачили зі спостережних постів на дорогах, з елеватора, з посадок у біноклі та з небагатьох наявних коптерів - колони з 20, 30, 40, 50 танків, які рухалися по польових дорогах на нас. Ми їх бачили і розуміли, що в нас на руках крім автоматів лише гранатомети, нлави, рпг та мухи, кілька брдмів та бехи, АГС і дашка наших товаришів з іншого підрозділу. Ніхто не думав тікати.

Першого наступу, коли загинув у контактному бою з колоною наш командир взводу Антон Гевак, навіть вдалося затрофеїти кілька кцп бех. А були ми в абсолютній меншості порівняно з окупантами. Щодня були поранені серед наших і цивільних від танкових обстрілів та градів. Таліб втратив ногу, Міхалич і Старий досі не одужали від поранень, Морпєх, Райда, Крава зловили осколки, з якими живуть.

Чимало зникло безвісти під час наступу танків (вони або загинули, або в полоні), я ніколи не забуду заплакану молоду матір з немовлям і пораненим сином років 12 в нашому єдиному ротному течику на купі наших наплічників і сухпаів, яких Кіт вивозив бігом у найближчий госпіталь і якій сказала ні в якому разі сюди не повертатися. Але ніхто не залишав позиції. Всі просто стояли і відстрілювалися, бо розуміли, що треба їх затримати, поки підтягнуть мобілізованих та резерви.

Батальйон і рота іншого батальйону морпіхів проти 4-х бтгрів окупантів. Коли вела нині загиблого, а тоді ще живого Влада Мартинюка з простреленою кулею щокою на відхід до наступного села, дві речі, які він мені крізь рот з бинтами говорив - це наші загиблі побратими і "дай води", то єдине що його хвилювало, він надто не переймався за своє життя, як і більшість нас у ті дні.

Упродовж наступних років повномасштабки сталося ще багато боїв, поранень та іншого. Але у Зачатівці за ті дні, а також упродовж довгого відходу полем до наступного села після цього тижня, я залишила добру половину себе. Бо це було перше зіткнення нерівними силами. Наша рота мінуснулася мабуть на половину. У 503-го навіть боюся припускати щодо втрат, у цих боях в ці дні віддав життя їхній комбат Павло Сбитов.

Там сталися події, про які мені хочеться забути і про які я не зможу написати.

Додам, що обидва наші батальйони вже на той момент були на 7-8 місяці ротації в ООС перед повномасштабкою.

Це один із багатьох епізодів оборони, щедро политих кров'ю, про який буде забуто.

Забуто усіма. Забуто цивільними, які тоді були далеко та переживали свій інший жах, начальством, яке чуло лише доповіді постфактум і перекази, бо зв'язку на було, командири приймали рішення на місці, забуто та знецінено всіма, хто там не був. Така природа воєн.

Уцілілого солдата на такій війні як ця - завжди звинуватять у тому, що недостатньо воював раз не загинув.

І це треба прийняти. Що все глобально буде забуто і нехай. Головне, що ми знаємо, як це було. Коли вчора вночі по телефону з Іваном Костенко довго відтворювали пазл тих боїв з оптики двох наших батальйонів, дійшли, що виграли для держави час на тиждень.

Мене мучить совість, що я залишилася жива, а наш командир взводу та інші побратими - ні. Нагадую собі, що якщо пощастило не зловити кулю чи осколок, то треба жити аби берегти пам'ять про них. Мститися за них.

Хоча звичайно чим ще у програші виживші перед загиблими - так це у тому, що їм доведеться побачити сором забуття і знецінення. Про таке якраз кажуть: і живі заздритимуть мертвим.

Але то таке. Головне - що ми знаємо, як це було. І вдруге таким вже ворог не здивує. А забуття, знецінення - це в природі речей. Жінок-солдатів знецінять ще й у пару раз більше як чоловіків. Нікому нічого не доводити. Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба.