Про «Родіну-мать» і деколонізацію

Як і будь-який інший пам‘ятник чи монумент, «Родіна-мать» несе ідеологію свого часу. В цьому разі радянський міф про велику перемогу у «вєлікій атєчєствєнній війні». Оскільки у створенні самого об‘єкта брали участь митці (Євген Вучетич і Василь Бородай), які закладали в образ власні сенси (хоча виконували партійне замовлення), ми можемо віднайти в цьому творі мистецтва асоціації з певною традицією, в якій ці митці були сформовані (Оранту, Лесю Українку чи загалом збірний образ України як жінки).

 

Як і будь-який інший пам'ятник чи монумент, "Родіна-мать" несе ідеологію свого часу. В цьому разі радянський міф про велику перемогу у "вєлікій атєчєствєнній війні". Оскільки у створенні самого об'єкта брали участь митці (Євген Вучетич і Василь Бородай), які закладали в образ власні сенси (хоча виконували партійне замовлення), ми можемо віднайти в цьому творі мистецтва асоціації з певною традицією, в якій ці митці були сформовані (Оранту, Лесю Українку чи загалом збірний образ України як жінки).

Останнє жодним чином не нівелює ідеологічного навантаження об'єкта. Сьогодні є вже кілька поколінь, які не знають іншого ландшафту Києва, і саме такий вигляд правого берега є для них рідним і впізнаваним, асоціацією дому. При цьому значна частина цього суспільства не знала Радянського Союзу з його ідеологією, тому не має безпосередньої асоціації між знаком і означуваним.

Тим не менше, ідеологічне, як відомо, працює і без усвідомлення нами його змісту. Чи можна змінити ідеологічний зміст монумента через вдягання віночка, вишитої сорочки, тризуба чи перефарбовування на жовто-блакитне? Очевидно, що ні. Як не можна змінити нацистську ідеологію "Олімпії" Лені Ріфеншталь чи інших пропагандистських творів (іноді навіть шедеврів). Що тоді з цим робити? Зносити чи не зносити?

Якщо нескінченних "ленінів" та "альошок" з українських вулиць прибрала спочатку народна, а потім уже законна декомунізація, "Родіна-мать" убезпечена тим, що це частина музею. А якби навіть її знесли чи переплавили на Тараса Григоровича, в ландшафті пам'яті вона залишиться назавжди.

І це добре. Тому що в здорових вільних суспільствах пам'ять не стирають, не знищують, не переодягають. Пам'ять відчищають від ідеологічних обмежувачів, фіксують в усій складності і вчаться на уроках минулого. Вчаться зізнаватися, приймати, пробачати, вибачатись, берегти, інтерпретувати.

Тому тризуб на щиті жодним чином не змінить ідеологічної суті "Родіни-мать", а лише заплутає, нашарує ще один міф. Ми залишаємо нащадкам ще один ребус, який вони матимуть розгадувати. Це наш невивчений урок, наше намагання не дивитися на суть проблеми, а заховати її під килимком.

Що потрібно було зробити? Віддати монумент для інтерпретації митцям. Організувати дискусію, конкурс мистецьких проектів, зробити це місцем складних розмов і спроб шукати відповіді. Це і є задача музею - модерувати дискусії на важливі для суспільства теми, створювати алгоритм комунікації між митцями та суспільством.

І тут питання не в тому любить хтось цей об'єкт чи ні, це питання здоров'я суспільства. Коли в організмі хвороба, ми ж не кажемо, що вона нам не подобається, ми певним чином лікуємо її і уважно спостерігаємо. Іноді відповідь не одна і вона весь час змінюється. Не варто бетонувати (чи армувати) передчасні рішення.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.