Батьківщина і матір носіїв совкових цінностей

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

 

Дискусії навколо монументу так званої "Батьківщини-матері" ще раз засвідчують, що українське суспільство продовжує лишатися глибоко зануреним в російський колоніяльний світ з його цінностями. Деколонізація дуже непросто дається нам навіть через тридцять з гаком років після розвалу совєтської імперії.

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Українське суспільство надто часто нездатне творити власні смисли і тому, як приречене, повторює чужі, частіше всього російські. Ця нездатність і є причиною того, що так звана "Батьківщина-мати", цей промовистий пам'ятник московського полону українців, і далі визначає обличчя нашої столиці й самої України.

Все у цьому колосі є чужим українській тотожності: його форма, його естетика, його назва, зрештою сама потреба монструального унаочнення в мертвому металі кольору цинкової труни, чийогось кошмарного видіння, в якому угледіти поняття матері і батьківщини є справою проблематичною.

Українській архітектурі притаманні людські масштаби, а не пихата помпезність, на тлі якої людина почуває себе нікчемою. Хіба так зображені Україна, матір, батьківщина – мужеподібним витріщакою, металевобездушним ґолемом, позбавленим пізна́ваних людських рис – в нашому епосі, в поезії і прозі, в образотворчому мистецтві і пластиці?

Цей колос – витвір хворої на велич, а насправді духовно убогої і здегуманізованої імперської уяви росіян. Не випадково цей монумент заповіла українцям саме доба гнилого брежнєвізму, доба, коли русифікація набрала особливо аґресивних і відкритих форм.

Тепер монумент, давно охрещений в народі "бабою" чи "уродіною-матєрью" хочуть пристосувати до нових умов і переконати українців ототожнювати себе з ним. Косметичні маніпуляції на кшталт макових віночків, заміни совєтського герба на тризуб, жовто-блакитної підсвітки, перейменування з "родіни-матєрі" на "матір-Україну" чи спроб перепрочитання її первинної телеології (мовляв, вона ще тоді, в 1980-х, замахувалася своїм мечем на Москву (Брежнєв, Щербицький та ин., виходить, були криптобандерівцями), не здатні змінити імперської суті цього монументу, його колоніяльної символіки.

Назва цього чуда імперського монументалізму – це теж запозичення російського "родина-мать", це плагіят, хоч ще потворніший естетично, з відомої першомоделі на Мамаєвім кургані в російському Волгограді.

Ця так звана "Батьківщина-мати" є батьківщиною і матір'ю носіїв совкових цінностей, що відчайдушно пристосовуються до нових обставин, намагаючись міняти те, що змінити не можна, – його лише можна розібрати. Вона – свідчення неспроможности цього совка на власні, а не позичені в імперії сенси.

Може не варто думати про те, на що замінити цю імперську мітку, що вже довгих сорок літ спотворює чудові київські пагорби. Її треба просто демонтувати без сліду, переробити на щось утилітарне і запити холодною водою. Це було б таким потрібним сьогодні актом українського самооновлення.

Роман Кабачій: Прецедент Пужників

Чим відомі Пужники – колишнє польське село, де у квітні має розпочатися процес ексгумації загиблих у 1945-му мешканців?

Ігор Полуектов: Остафій Дашкович і 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

Черкаський і канівський староста Остафій Дашкович був одним із учасників військового походу на Московію 1521 року. Союзницькі українсько-татарські війська перемогли московське військо на річці Ока, зруйнували Володимир, Нижній Новгород та понищили територію Московського князівства аж до самої Москви. Тоді, 504 роки тому, за результатами відчайдушної звитяги українців та кримських татар, московський князь визнав свою васальну залежність від кримського хана і зобов'язався платити йому данину.

Олег Пустовгар: Художник, архітектор, етнограф, засновник Миргородського музею: до 170-річчя Опанаса Сластіона

1884 року в журналі "Нива" Опанас Сластіон надрукував малюнок до поеми "Катерина". Цей успіх спонукав до подальшої роботи над ілюструванням творів Шевченка. Ними молодий художник заслужив славу першого ілюстратора Тараса Шевченка.

Віктор Остапчук: На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

30 тому відійшов у вічність мій батько Петро Остапчук. В статті коротко його життєвий шлях від с. Верби в 1915-му до тої самої Верби в 1994 році: хутір, семінарія в Крем'янці, в'язниця в Дубні, просвітянство на Холмщині, філософія в Берліні, газета "Волинь" у Рівному та "Пінська правда" на Поліссі, втечі від НКВД та німецького СД, еміграція і повернення в Україну. Там і Гоголь, і Берестечко, Штуль і Самчук, та Сеник і Сціборський. Та після смерті з гробу удар по УПЦ-МП...