Кілька думок біля підніжжя «Батьківщини-мати»

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: «Таки вкрала у мене Київ Клепана мать».

 

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: "Таки вкрала у мене Київ Клепана мать".

Малося на увазі, перекрила розкішний вигляд, який відкривався на правий берег з його квартири на Серафимовича, 5 (зараз вул Миколайчука). Але тут я про інше. Про суперечливу спробу легітимізувати цей символ оптичним зсувом. Або ще гірше – привласнити його, зробити частиною нового національного міфу. Це небезпечно, на мою думку. І ось чому.

Кілька поколінь українців знають, що Родіна мать – радянський символ, маркер фальшивої історичної пам'яті, частина російського міфу про Вєлікую Отєчєствєнную. Вона радянська за суттю і стилістикою. Клепана мать, відкрита Брєжнєвим – це ніяка не Матір Україна.

Це "перевдягання" – підробка, фальсифікат, ерзац, в глибині душі ми всі це розуміємо. Це десь так само, як одного разу в дитинстві ми зрозуміли, що дід Мороз – це ніякий не дід Мороз, а двірник дядя Коля з приклеєною бородою. І ось тут постає важливе питання. Раз цей символ – фальшивий, то наскільки щирий і цілісний сам національний міф? Чи можна йому довіряти? Це тонка, ледь вловима, але важлива річ.

Головне питання, на яке потрібно чесно собі відповісти : чи варто пробувати українізувати колоніальну спадщину, за щирим зізнанням Муравйова, принесену і втриману "на багнетах"?

Якщо так, то як ми сьогодні поставимося до давньої ідеї привласнити також російську мову, визнати її "українською російською" і "не віддавати" її імперії?

Взагалі чи не є українізація радянського міфу просто інверсією до політики радянізації української культури часів СССР?

"Звєздіни" замість хрестин, "новорічна пісня "Рік новий народився" замість колядки, коломийка "Закувала зозуленька у зеленім лузі, ой як добре тепер жити в радєнськім союзі", тощо.

Вважаю, що Родіна мать лишиться Родіною матью навіть з тризубом на щиті. І навіть в українському вінку.

Отже пробувати затягнути її в новий національний дискурс не варто. Ми вже проходили це останні 30 років, нічого доброго з цього не вийшло. Якщо справді монумент неможливо демонтувати без шкоди для пагорбів, набагато чесніше буде описувати цей пам'ятник як символ радянського часу, тоталітарної держави СССР, який був частково декомунізований під час антиколоніальної війни у 2023 році.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.