Записки синоптика. Великий мистецький Мокрий Сніг
Спектакль "Диктатура совісті" у київському Молодіжному театрі гримів у ті часи свіжими ідеями та перспективою фантастичних культурних змін. Ми одягнулися тоді всі, як в театр - сукні, костюми, краватки, білі сорочки, замшеві чи лаковані черевички, маленькі сумочки. Стояв тоді теплий день, прийшло надвечір`я… І коли ми, радісно збуджені після вистави, вийшли на вулицю після спектаклю, то просто остовпіли! 26 квітня у Києві на вулиці Прорізній валив, саме валив, а не пролітав, мокрий сніг.
Від редакції: "Історична правда" розпочинає новий проєкт "Записки синоптика". Від сьогодні щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про атмосферні явища, з якими пов'язані історичні події. В основі оповідей - спостереження та особливі спогади про певну синоптичну ситуацію.
Я добре пам'ятаю 26 квітня 1987 року. Це було день у день, за рік після чорнобильської катастрофи.
Вперше (і поки що востаннє, як мені відомо) колектив синоптиків українського Гідрометцентру вирішив разом піти в театр.
Хто пам'ятає - тоді було прийнято ходити колективами на концерти чи спектаклі.
Традиція загалом непогана, бо зараз із спільного професійного дозвілля залишилися хіба що корпоративи.
Корпоративи я не люблю, хоча в усіх колективах, де я працювала, мені дуже щастило на хороших цікавих людей, класних колег.
Але якщо вибирати між масовим походом у театр чи ресторан або якийсь корабель із танцями, то мені все ж більше подобається театр.
Не тому, що я не люблю повеселитися, подуріти, потанцювати, а тому, що часом після таких корпоративів залишається зніяковілий осад та відчуття іспанського сорому. За когось хорошого.
Все ж робоча репутація важлива не лише в офісі, а й на корпоративі.
А, якщо чесно, всі оці спільні тимбілдинги (team building), тобто, побудова, зміцнення робочої команди, хоч театральні, хоч ресторанні, як на мене - штучні, поверхневі, як яскравий пластмасовий запилюжений виноград над шинквасом у малобюджетному провінційному кафе.
Прикрашає, прикриває промахи, хоче зробити ілюзію правильного затишку недомашнього закладу, проте жодним чином не замінить навіть одного вазончика із натуральним калачиком. Із червоною квіточкою та зеленими листочками. Справжніми.
Все ж особистий вибір та добровільні візити будь-куди хай завжди будуть в пріоритеті.
Так ось.
Тоді, 26 квітня 1987 року, показували в Молодіжному театрі Києва спектакль "Диктатура совісті" драматурга Михайла Шатрова у постановці українського режисера Леся Танюка.
Режисер щойно повернувся з Москви. Ще тоді жартували, що його обміняли на Віталія Коротича, який перебрався у Москву після Чорнобильської катастрофи та очолив журнал "Огонек".
В Україні Віталій Коротич працював тоді головним редактором журналу "Всесвіт", що мав неабияку популярність серед інтелігенції та загалом читаючої публіки.
Пам'ятаю, як в 70-тих роках у "Всесвіті" публікували ризиковані, як на соціалістичне суспільство, переклади таких бестселерів, як "Хрещений батько" Маріо Пьюзо чи "Готель" Артура Хейлі, "Степовий вовк" Германа Гесе.
Це одразу ставало непересічною подією, журнали розкуповували миттєво, здавали в палітурні майстерні, романи зшивали, як окрему книгу.
"Готель" друкувався у "Всесвіті" в 1972 році, "Хрещений батько" - в 1973-1974 роках, "Степовий вовк" у 1977 р.
Їхня публікація припадає на час, коли головним редактором журналу був Дмитро Павличко, який ризикнув ознайомити українського читача не лише з соцлітературою.
Проте все ж він у 1978 р. змушений був звільнитися з журналу під тиском політичних обставин.
Взагалі, "Всесвіт" — найстаріший український журнал іноземної літератури.
Він заснований у січні 1925 року. У 1925—1934 роках журнал виходив двічі на місяць, хоча ідея заснування журналу іноземної літератури українською мовою виникла ще в 1919 році за часів УНР.
У жовтні 1934 року його було закрито, а більшу частину працівників репресовано та вбито.
Заснував журнал у січні 1925 року у Харкові Василь Еллан-Блакитний.
До створення журналу були причетні Микола Хвильовий, як літредактор, а художнім редактором був Олександр Довженко. Які імена!
У 1958 р. журнал відновив роботу й виходить донині.
…Коли я про це все згадала, мене зацікавила така штука - яким чином подібні книжки потрапляли в СРСР?
Видати вже готовий перекладений роман – зрозуміло.
Потрібно було мати літературний журнал іноземної літератури, бути головним редактором цього літературного журналу та мати сміливість прийняти ризиковане для кар'єри рішення надрукувати роман.
А де ж можна було перекладачеві дістати цю книгу?
Виявляється, тема видання та перекладів подібної літератури мала дещо шпигунський флер.
Мені відкрила цікаві тодішні читацькі подробиці хороша знайома, одна з найкращих українських перекладачок, Мар'яна П.
Якщо людина хотіла прочитати якусь книгу іноземного видавництва іноземною мовою, вона йшла в свою місцеву бібліотеку.
Місцева бібліотека посилала ваш запит на книгу в котрусь із центральних бібліотек у Москві. Тоді книга приходила на пошту в місто, звідки прийшов запит. Працівник бібліотеки її отримував.
І вже лише після цих захопливих пригод замовник міг взяти на читання потрібну книгу в своїй місцевій бібліотеці.
Тобто, навіть перекладачі часом йшли таким шляхом, щоб отримати необхідний літературний матеріал. Ну, або їхали в Москву і користувались книгою у читальному залі.
Звичайно, книгу можна було отримати від видавництва і взятися одразу за переклад, проте це вже – нюанси.
Для сучасного й молодшого читача, думаю, такий варіант дістати й прочитати бажану книжку – майже фантастичний, у який важко повірити. Але це було не так вже й давно.
У радянських книгарнях продавалася література іноземних видавництв іноземними мовами, проте все ж цей вибір був обмеженим.
Ну, й зрозуміло, що автори та зміст творів мали бути або лояльними до соціалістичної дійсності, або хоча б ідеологічно нейтральними.
У ті часи навіть передплатити такий журнал, як "Всесвіт", було складно.
На один відділ у котромусь із численних НДІ (науково-дослідних інститутів) могли виділяти лише два-три примірники і тоді серед інтелігентної інженерної публіки спалахували неінтелігентні суперечки, ледь не до бійки – таким сильним було бажання читати.
У мене й досі стоїть на книжковій полиці переплетений "Готель", а "Хрещеного батька" я купила вже зараз, бо той, із "Всесвіту", у палітурці із брунатного дерматину, щез у когось із бажаючих прочитати роман за ніч.
…Спектакль "Диктатура совісті" у київському Молодіжному театрі гримів у ті часи свіжими ідеями та перспективою фантастичних культурних змін.
Бентежила пострадянську публіку ще й чутка, що у спектаклі Сталін сказав Надії Крупській щось на кшталт "якщо Ви спите з вождем, то це ще не привід пхати носа куди не слід". Ну, щось в такому ключі.
Як ви розумієте, це була нечувана річ - такі публічні репліки зі сцени.
Ми одягнулися тоді всі, як в театр - сукні, костюми, краватки, білі сорочки, замшеві чи лаковані черевички, маленькі сумочки.
Навіть дивно згадувати, що колись люди ходили в театр не в пом'ятих штанях, бруднуватих джинсах і спортивних флісових товстих костюмах.
Стояв тоді теплий день, прийшло надвечір`я…
І коли ми, радісно збуджені після вистави, вийшли на вулицю після спектаклю, то просто остовпіли!
Двадцять шостого квітня у Києві на вулиці Прорізній валив, саме валив, а не пролітав, мокрий сніг. Він осідав на деревах, дротах, машинах, сукнях та замшевих та лакованих черевичках.
Навколо все стало мокрим, важким, холодним і нереально білим.
Я не пам'ятаю усіх подробиць, але якщо ми, синоптики, так одяглися тоді, то прогноз наш з тріском провалився – це ясно. Тобто, аж таких опадів та ще й мокрого снігу ми не передбачали.
Але коли поєднується провальний прогноз погоди та один-однісінький спільний вихід у театр не вчителів, не сантехніків, не механіків, не кібернетиків, не домогосподарок, а саме синоптиків – цей ваш регіт я чую аж до сьогодні.
Чому ж в кінці квітня випав тоді мокрий сніг?
На Київ переміщувався південний циклон із атмосферними фронтами. Одночасно поширилася холодна повітряна маса арктичного походження.
Холод дійшов аж до наших помірних широт, зіткнувся із опадами, які заповідалися бути дощем, але симбіоз Арктики та південного циклону зробив незабутнім та сніговим той квітневий театральний вечір, який вирішили вперше і поки що востаннє наскільки я знаю, провести разом українські синоптики.
Атмосфера часом має непогане почуття гумору.
