Любов Василя Кука

Потрапивши у в'язницю, Василь Кук писав коханій листи, які вона берегла аж до моменту приходу в Красне совєтів. Побоюючись, що віднайдені аркуші паперу від розшукуваного вже новою владою підпільника, можуть стати приводом для репресій, Ольга спалила їх. Проте згорів лиш папір, палкі слова залишилися там де, їх не могла знайти жодна поліція - в її голові. Вона пам'ятала їх десятки років і відтворювала дослівно на нашій зустрічі, у майже столітньому віці. Завдяки цьому можемо нині побачити іншого Кука, не лише завзятого революціонера і підпільника, але й молодого, закоханого, романтичного хлопця.

 
Ольга Падковська

1934 рік

Цього разу у в'язниці Кук почувався більш впевнено - "другий раз ти вже там свій". Тим паче, що на той момент націоналісти відлагодили перебування членів ОУН за ґратами, контакти між ними, зв'язок із "волею". Так як в'язниця знаходилася у Золочеві, недалеко від Красного, у дозволені дні його відвідували мати із сестрою.

Але не лише вони. До Василя приходила і Ольга Падковська, дівчина із Красного з якою він познайомився під час просвітянських заходів на селі. Між молодими активістами зав'язалися не лише ділові та дружні, але й романтичні стосунки.

Про свою підпільну діяльність він не розповідав їй. Хоч Ольга звісно здогадувалася, через його часом дивну поведінку, наприклад Василь ніколи не дарував їй своїх світлин і не просив її фото. Арешти остаточно розвіяли сумніви дівчини щодо його приналежності до ОУН.

Потрапивши у в'язницю Василь писав коханій листи, які вона берегла аж до моменту приходу в Красне совєтів. Побоюючись, що віднайдені аркуші паперу від розшукуваного вже новою владою підпільника, можуть стати приводом для репресій Ольга спалила їх. Проте згорів лиш папір, палкі слова залишилися там де, їх не могла знайти жодна поліція - в її голові.

Вона пам'ятала їх десятки років і відтворювала дослівно на нашій зустрічі, у майже столітньому віці. Завдяки цьому можемо нині побачити іншого Кука, не лише завзятого революціонера і підпільника, але й молодого, закоханого, романтичного хлопця.

"Рівно двадцять днів минуло від мого першого, а може й останнього з тобою, так званого бачення. - писав він у першому листі. - Так ніби я знову побачив тебе, таку саму як колись веселу, незбагнуту і ніби скриту. Пишу ніби, бо так воно не є. Бо очі твої, найбільш незамітні черточки лиця твого говорять все за за тебе. Я зрозумів, я відчув, прийняв мову душі твоєї в повні і тому я веселий є. Та чи був я колись сумний невеселий? Ні, бо такого в нас нема.

В нас є або сміх, козацький сміх, або подібна злість. Відповім тобі словами сьогоднішнього поета (він також сидів): "як звірі ми простір любили, і нині нам як звірям в кліті, свій хід розмірений у лад чотири кроки, все чотири, туди й назад, туди й назад". Це була цитата із вірша Богдана Кравціва, поета та члена ОУН, який двічі відсидів у польській в'язниці.

Ольга не цитувала своїх листів до Василя. Лише згадала, що в одному з них перепросила за те що можливо написала забагато і надто емоційно. На що отримала відповідь: "Твої листи дуже гарні, вони вносять в келію мою подув свіжого життя. Пригадують неодно про що може колись забути потрібно буде". "Чи стралась ти колись Олю, - писав він в іншому листі, - говорити з кимось очима? Або стралася їхню мову поняти. Довідалися б тоді багато такого чого вуста ніколи не виповідять. Бо нема, бракує слів на висказання подібного".

Спогади про зустрічі з Ольгою полегшували важке тюремне життя: "Ніч в нашій хаті усі сплять, а мені не спиться. Пригадую вечір, ми йдемо обоє з читальні, під твоєю парасолею. Іде дощ. Стоїмо біля вашої хвіртки під ясенем, говоримо, сміємося. Вже й дощ перестав йти, тільки повіє вітер, на нас впаде кілька крапель з листя ясеневого. Якось так заговорились ми, що аж ти забула парасолю. На другий день сміємося, забудьки".

1937 рік

Василь Кук і далі успішно уникав арешту. На зв'язок із родиною він не виходив, розуміючи що саме цього від нього очікують поліцейські. Натомість спробував сконтактувати із Ольгою Падковською, відправивши до неї зв'язкового. Василь очікував, що той приведе до нього кохану. Але вона не прийшла. Саме тоді Кук вирішував чи не податися йому організаційними зв'язками на еміграцію, щоб продовжити діяльність в ОУН там. Так свого часу робили інші активісти уникаючи арештів, наприклад Іван Габрусевич чи Ярослав Стецько. Василь відмовився.

Можливо й тому що не дочекався тоді Ольги. Хоч у спогадах, він каже що переконав його залишитися Ярослав Старух, розповівши про те, як розкладає еміграція революціонерів, що поступово переключаються із боротьби за свободу на змагання за матеріальним благополуччям.

 
Вітальна листівка від Василя Кука з 90-літнім ювілеєм Ольги Падковської 

Кук залишився на українських теренах і став одним із перших професійних революціонерів ОУН, який діяв і жив цілком нелегально. Тоді весною 1937 він почав свій довгий шлях підпільника, який тривав 17 років, аж до арешту весною 1954.

Життя Ольги теж склалося драматично. У 1943 вона одружилася із Володимиром Падковським, якого заарештували після приходу совєтів і відправили до ГУЛАГу. У 1950 вже саму Ольгу разом із їх дитиною вивезли на Сибір, в Томську область, як сім'ю "бандпосібників". У рідне Красне вона повернулася тільки через 8 років, після початку "відлиги" в СРСР. Ще через кілька років вона знову побачила Василя, який заїхав у гості до родини із свою дружиною та сином.

Надія Світлична: Різдво у в’язниці. Спогади Надії Світличної

Протягом свого 4-річного ув’язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний; особливо на свята в’язні згуртовуються за традиціями рідного краю. Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка, і все ж, якщо комусь дозволялося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в родичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро зберігали до свят.

Юрій Юзич: Тенор хору Кошиця і ветеран Армії УНР

На фото – тенор хору Кошиця — ветеран Армії УНР Леонід Татарів. Задовго до війни він співав у хорі Свято-Михайлівськрго Золотоверхого чоловічого монастиря в Києві. А коли прийшли окупанти – зі зброєю в руках став на захист України. Один із тих, хто своїм співом зробили "Щедрик" всесвітньо відомим українським твором. І один із небагатьох учасників хору, який опісля в США зміг відчути популярність цієї української колядки.

Іван Ольховський: Гра в одні ворота

Подвійні стандарти оцінки жертв, нехтування науковими здобутками колег, нав’язування міфів. Ось що криється за благими намірами істориків-підписантів Другого польсько-українського Комюніке про пошук спільної інтерпретації подій ХХ століття, зокрема українсько-польського конфлікту на Волині.

Юрій Юзич: Міст, через який Україна програла війну

Це залізничний міст в Перемишлі через ріку Сян. Кожен, хто вивчав хочаб в загальному причини поразки України в так званій першій польсько-українській війні 1918-1919 року, неодмінно чув - залізничний міст у Перемишлі потрібно було підірвати… Бо в результаті через цей міст йшло забезпечення оточеному з усіх боків гарнізону поляків у Львові. Завдяки цьому мосту українці втратили Львів і Галичину, а опісля Україну.