Маркетолог Михайло Грушевський
Поблизу монументальної будівлі Київського університету та південної огорожі старого Ботанічного саду пролягають затишні вулиці з давніми назвами – Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна. У липневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» рівно 115 років тому було уперше висловлено цікаву версію походження цих топонімів. Її оприлюднив редактор часопису Михайло Сергійович Грушевський в публікації «Не пора» під рубрикою «На українські теми», де йшлося про виховання національної самоповаги попри утиски влади.
Поблизу монументальної будівлі Київського університету та південної огорожі старого Ботанічного саду пролягають затишні вулиці з давніми назвами – Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна. У липневій книжці "Літературно-Наукового Вістника" рівно 115 років тому було уперше висловлено цікаву версію походження цих топонімів. Її оприлюднив редактор часопису Михайло Сергійович Грушевський в публікації "Не пора" під рубрикою "На українські теми", де йшлося про виховання національної самоповаги попри утиски влади.
"В Київі є цікава, мало кому знана памятка від тих часів політики "невредних маніфестацій" для осолоди українського серця без ображення начальства. Се ґрупа улиць: Тарасовська, Паньківська і Никольсько-Ботанічна, в сусідстві університету: вони названі в честь славної української трійці – Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова, але як бачимо, таким прикровенним способом, що тільки втаємничені могли знати, що сі назви означають.
<…> Покоління "свідомих українців", ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволеннє, що мають свої національні улиці, прозвані йменнями найвизначнійших репрезентантів українства, а начальство "снисходило" – мовляв, "пусть воображають", і не боронило. Кому, справді, се шкодило?"
Отже, за твердженням видатного історика, найменування трьох вулиць відобразили певний етап становлення української свідомості в Києві імперських часів – етап іще невпевнений, боязкий, але разом з тим дієвий, що згодом отримав належний розвиток. Це був би повчальний сюжет, якби… якби він відповідав дійсності.
Достеменно відомо, що у 1837 році, одночасно з початком будівництва університетського корпусу, було ухвалено новий генеральний план Києва, що передбачав появу низки вулиць на незабудованих просторах. Саме тоді намітили й квартали поблизу майбутнього Ботанічного саду, з яких сформувався своєрідний "Латинській квартал" біля університету. Назви вулицям дали не одразу, проте у 1840-х роках вони вже фігурували в історичних документах.
Одразу зауважимо, що за тогочасними нормами будь-які нові найменування чи перейменування у Києві сприймалися як "зміни височайше затвердженого генерального плану", тому вимагали погодження спершу на рівні губернії, а потім і в Петербурзі.
З іншого боку, знаючи хронологію життя Шевченка, Куліша і Костомарова, надто складно уявити собі, щоб у 1840-х роках хтось уже спробував комплексно відзначити усіх трьох у назвах вулиць. Ясно, що походження згаданих топонімів не відповідає твердженню Михайла Грушевського.
Подробиці появи Тарасівської вулиці, на жаль, не виявлені, проте відомо, що у деяких давніх джерелах вона фігурувала як Тарасіївська (Тарасиевская). Вулиця Микільсько-Ботанічна спершу називалася просто Микільською (іноді Микільським провулком), і ймовірним приводом для цього найменування могли стати "вірнопіддані почуття" за часів царювання Миколи І. Проте згодом виявили принаймні три Микільські вулиці у різних районах Києва, тож у 1869 році вулицю біля Ботанічного саду вирішили перейменувати на Ботанічну, аби запобігти плутанині.
Кінець-кінцем, склалася подвійна назва "Микільсько-Ботанічна", що існує дотепер.
Що ж до Паньківської вулиці (ще до початку її забудови вживали назву Захаріївська, котра не прижилася), то вона, вочевидь, перейняла ім'я місцевості Паньківщина, по якій проходила. То був добре досліджений істориками маєток Києво-Софійського митрополітанського дому з невеликим поселенням понад Либіддю, відомим як "слобідка Паньківщина" або "село Паньківщина".
Ще у XVI столітті цим маєтком управляла родина Паньковичів – заможних і енергійних господарів, які отримали повноваження митрополичих намісників. Їхнє прізвище, зрештою, закріпилося за Паньківщиною, а потім відбилося й у Паньківській вулиці. За радянського часу її абсолютно довільно перейменували на вулицю Степана Халтуріна (революціонер-терорист, організатор невдалого замаху на Олександра ІІ, внаслідок якого у Зимовому палаці було вбито і поранено десятки випадкових людей). Але у 1990-му історичний топонім повернувся.
Таким чином, версія про походження назв трьох вулиць від імен "славної української трійці" не має під собою реальних підстав. Та, попри це, низка авторів підхопила її слідом за Грушевським, додаючи нові подробиці, які лише примножують її неправдоподібність.
Так, майбутній академік Орест Левицький, котрий вмістив у тому ж таки "Літературно-Науковому Вістнику" (червень 1913 року) матеріал з історії кінного монумента Богдана Хмельницького, згадав там київського священика і дослідника історії о. Петра Лебединцева та побіжно зауважив:
"В інтімних розмовах з земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Бот. переулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова".
О. Петро Лебединцев помер задовго до цього допису та, скільки відомо, у своїх історичних розвідках чи спогадах нічого подібного не стверджував. Отже, достеменність такого посилання залишалася цілком на совісті Ореста Левицького. Принагідно слід відзначити, що у 1840-х роках о. Петро ще не міг брати участі у найменуванні київських вулиць.
Він долучився до цього процесу у 1860-х роках (зокрема, готував пропозиції для масової зміни київських топонімів у 1869-му), та найсмішніше, що саме тоді, як уже говорилося, назву "Микільська" було офіційно скасовано і замінено на "Ботанічну".
Уже в 1931 році краєзнавець Федір Сенгалевич-Бахтинський підготував для радянського журналу "Глобус" нарис "Латинський квартал у Києві. Паньківщина". У ньому читаємо таке: "Оселився там студент Пантелеймон Куліш і жив деякий час. Приїхав до Києва й Тарас Шевченко та оселився на маленькій вуличці, що тільки-но намічалася, поруч з П. Кулішем.
От і дало українофільське студентство тим двом вулицям назви Паньківська і Тарасівська". Тут знаходимо не лише таємничі нові адреси Куліша і Шевченка, відомі хіба що самому дописувачу, але й дивовижне твердження – мовляв, студентству дозволяли надавати київським вулицям офіційні найменування.
Ці та інші переспіви топонімічної легенди жодним чином не спростовують документальних даних про справжнє походження згаданих назв. Отже, з боку фактології ніби все ясно.
Залишається зрозуміти, чому раптом провідний київський історик Михайло Грушевський вирішив оприлюднити у редагованому ним часописі твердження, м'яко кажучи, непевної достеменності. Спробуємо припустити, що його підштовхнули до цього деякі інші події 115-річної давності.
У тому ж липні 1908 року Михайло Грушевський, його дружина Марія Грушевська, молодший брат Олександр Грушевський та молодша сестра Ганна Шамраєва (Грушевська), уклавши "купчу кріпость" із поручиком Павлом Богатко, розпочали процедуру купівлі у нього земельної ділянки на вулиці Паньківській, ріг Микільсько-Ботанічної, з кам'яним флігелем у дворі. Основною дієвою особою в цій справі став Михайло Грушевський (невдовзі він отримав від співвласників довіреність на усілякі майнові чи грошові угоди від їхнього імені).
Купуючи садибу, Грушевський прагнув якнайшвидше приступити до спорудження великого, на шість поверхів, наріжного прибуткового будинку. Знаний архітектор Василь Кричевський тоді ж уклав проєкт, використавши мотиви українського архітектурного модерну. Уже наступного, 1909 року гарну новобудову було закінчено (на жаль, у січні 1918-го вона згоріла унаслідок більшовицького обстрілу; у вцілілому флігелі нині міститься Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського).
Для реалізації амбітного задуму родина Грушевських – Шамраєвих мусила позичати гроші, згодом скористалася іпотечним кредитом у Земельному банку під заставу садиби. Звичайно, Михайло Грушевський був вельми заінтересований у тому, щоб усі помешкання будинку були заселені й приносили прибуток, – це гарантувало можливість розрахунку з позичальниками й отримання достатнього зиску. Отже, щось мало привернути зацікавлену увагу потенціальних орендарів, насамперед пов'язаних з тією "нішею", що відповідала власним уподобанням домовласника.
Багатьох свідомих українців схиляло до нового будинку використання національних мотивів у архітектурному вирішенні. Але ще раніше варто було подбати про відповідний імідж ділянки на розі вулиць Паньківської та Микільсько-Ботанічної, у кварталі, обмеженому також вулицею Тарасівською. У своїй публікації Грушевський виставив її немовби епіцентром київського українства. Для цього чудово підійшла промовиста легенда, яку історик навів (а, може, й власноруч створив) на сторінках журналу.
На закінчення відзначимо, що тепер у Києві вже є реальні вулиці на честь усієї "славної української трійці". Стосовно увічнення в київській топонімії пам'яті Тараса Шевченка, мабуть, немає жодних питань. Нині його ім'я носять адміністративний район, бульвар, площа, провулок у центрі, ще декілька вулиць і провулків на околицях, не рахуючи станції метро і численних міських закладів імені Шевченка.
На честь Пантелеймона Куліша у 2016 році назвали площу в Дніпровському районі; у 2022-му таку ж назву отримала прилегла до площі вулиця (раніше – Челябінська). Що ж до Миколи Костомарова, то лише у 2021 році його ім'я надали безіменному проїзду біля "Новопечерських Липок". Хоча ще у вересні 2007-го, на звернення Інституту історії України, міська комісія з питань найменувань і пам'ятних знаків одноголосно підтримала пропозицію назвати на честь Костомарова вулицю Комінтерну.
На тому засіданні були присутні Сергій Білокінь (до речі, автор глибоких досліджень історії Паньківщини), Дмитро Малаков, Лідія Пономаренко, Максим Стріха та інші шановані члени комісії. Пропозиція сподобалася, зокрема, тому, що колишня вулиця Комінтерна якраз прилучалася до бульвару Тараса Шевченка. Проте деякі міські діячі загальмували це рішення, а через два роки взагалі відмовилися від Костомарова на користь Симона Петлюри. Тож довелося Миколі Івановичу чекати ще 14 років…
