Записки синоптика. Велика Спека Сахари

Від редакції: "Історична правда" розпрочинає новий проєкт "Записки синоптика". Від сьогодні щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про атмосферні явища, з якими пов'язані історичні події. В основі оповідей - спостереження та особливі спогади про певну синоптичну ситуацію. 

Алжир був давньою мрією – там, після заміжжя, жила моя близька київська подруга. Ще до ери соціальних мереж та мобільних телефонів ми з нею передзвонювались приблизно два рази на рік, вітали одна одну з днем народження, розпитували про життя, розказували кількома реченнями, як справи і ця коротка розмова потім виливалася у серйозні телефонні рахунки.

Потім спілкуватися стало легше (слава соцмережам!), проте на заваді подорожі весь час щось виринало – непроста політична ситуація в Алжирі, складність отримання візи, дорожнеча квитків, якісь поточні проблеми та купа всіляких інших речей, які треба було підлаштовувати під таку пригоду.

Але все ж прийшов той момент, коли милосердні зірки зібралися до купи і одного чудового дня ми опинилися на алжирському летовищі.

Розказувати про всю подорож – марна справа, скажу лише, що це було одне з найяскравіших вражень мого життя.

Проте навіть серед усього перебування в Алжирі я окремо виділяю подорож в Сахару.

До того ми вже були в Сахарі, подорожуючи Тунісом, але це був такий типовий туристичний автобусний стрибок у пустелю із величезною групою та тригерними туристами із сусідньої нестерпної країни, із завченим текстом екскурсовода та лубочним колоритом місцевих традицій.

Туристичний стрибок запам'ятався, але подорож мала попсовий присмак.

…В Алжирі в Сахару ми поїхали маленькою групою, махнули 1200 км, дорогою спостерігали весь кліматично-географічний калейдоскоп Алжиру – від ніби карпатських вологих лісів, оповитих туманом та дощами до, власне, пустелі, справжньої, з неймовірно красивими дюнами. Як з журналу National Geographic. І навіть красивіше!

Ми їхали, співали, слухали етно-музику, зупинялися, когось по дорозі підбирали, і в якийсь момент втома від двох авіапересадок, жорсткий недосип, лавиноподібне враження від столиці та її старого міста, емоції від зустрічі з подругою, зовсім інший світ, гірські серпантини та колихання нашого мікроавтобуса привели мене до стану, коли терміново знадобився лікар.

А заїхали ми на той час вже далеко вглиб країни, споночіло, ситуація ставала критичною.

Алжирські друзі швидко зорієнтувалися, почали шукати найближчу лікарню і я опинилася на огляді в місцевих лікарів.

Я слабувато пам'ятаю всі деталі тієї пригоди, точніше, її розрізнені слайди, бо напівпритомність фіксувала лише якісь спалахи.

Але потім мої клаптики спогадів, розповіді чоловіка, алжирських друзів та подруги, яка сиділа коло мене весь час, склали до купи неймовірну картину – та провінційна лікарня в глибині країни, десь на підступах до Сахари, могла б скласти конкуренцію більшості наших столичних київських подібних закладів.

Починаючи від кількох хвилин, за які були зроблені необхідні аналізи з готовими результатами до дуже уважного й людяного ставлення лікарів та медперсоналу, про що в багатьох наших медичних закладах можна лише помріяти.

Медбрат, який ставив мені крапельницю, сто разів перепитував, чи мені зручно, чи не боляче зайшла в вену голка, чи все ок, чи мені комфортно лежати.

Мені будо тоді все одно, якщо чесно, але попри біднуватий лікарняний інтер'єр, прості ліжка й мінімум меблів, я запам'ятала прохолоду й чистоту лікарняних рук, щиру, не награну турботу, уважність та злагоджену роботу персоналу.

Лікарня – невелика і я отримала свою хвилинку слави, бо швидко пішла гуляти коридорами чутка про іноземку в африканській провінції.

Спочатку на порозі з'явився чоловік із величезною рожевою атласною подушкою у рюшах. Він приніс цю подушку дружині, але вони порадились і вирішили віддати цю подушку "мадам", тобто, мені.

Далі до палати зазирали із співчуттям жінки-пацієнтки, одна з них принесла здоровенну пухову ковдру, бо мене трясло і морозило.

Але друзі вже притягли із нашого бусу пуховик, який керівник туру і за сумісництвом товариш сина моєї подруги, возив із собою, добре знаючи підступні температурні коливання великої пустелі.

Пуховик цегляного кольору назавжди залишився в моїй пам'яті, як щось таке затишне, тепле, рятівне, ніби кубельце для пташки.

І ще цей цегляний насичений колір дуже вписувався у типові кольори африканського довкілля. Цікаво, як іноді такі дрібні деталі формують найцікавіші спогади життєвої палітри.

Це все було так зворушливо і водночас професійно, що, якби не мій стан, то могло б стати дуже приємним спогадом.

На щастя, за кілька годин лікарі поставили мене на ноги і ми змогли їхати далі.

Коли ми поцікавились про оплату наданих послуг, вартість аналізів, наші алжирські друзі дивно на нас глянули – там просто взагалі не прийнято пхати лікарям гроші, від слова "взагалі".

Добре, що в нас був якийсь скромний сувенірчик, чоловік подарував його лікарю і той так сердечно усміхнувся, що стало зрозуміло – тут вітається простий вияв вдячності, але ні про які "конверти" не йдеться.

… Після цих непередбачених пригод, після виснажливої ночі, рано вранці ми нарешті опинилися перед воротами в Сахару – так іноді називають місто Тагіт, яке фактично розмежовує собою кам'янисту пустелю і за яким починаються безмежні безлюдні 600 кілометрів чистого прекрасного палючого піску.

Тут живуть люди, які дуже люблять життя, частина їхніх вірувань чітко на це вказує – у традиції вважається, що сон краде у них години, які мають бути призначені для радості. Мешканці не сплять до пізньої години, ми в цьому переконалися, але й прокидаються із сходом сонця (це вже на відміну від нас).

Тагіт - дуже древній, відомий своїми наскельними малюнками, які датуються періодом неоліту.

Тут є старезна фортеця (ксар) на найвищій точці міста, справжня річка Зоузфана Ваді (Zouzfana Wadi), яка щороку пересихає у найспекотніший період і в якій нам ще пощастило покупатися, Тагіт – одна з найкрасивіших оаз Сахари з пальмовими гаями і, звичайно ж, його оточують неповторні своєю фантастичною красою дюни.

…Наше п'ятиденне перебування серед Сахари за враженнями може сміливо перебити місяці чи й роки.

Окрім фантастично красивих кольорів, музики, цікавезних людей, інакшості побуту, природи й пейзажів, неможливо забути ідеальні дороги серед Сахари.

Коли ти все життя читаєш, що наші українські дороги будують пречудово, просто потім вони не витримують перепадів літа й зими, весни й осені, морозів та спеки, то здивовано констатуєш поєднання грандіозних температурних контрастів у Сахарі від нуля вночі до +50 градусів вдень і все одно чудовий стан доріг. Які не репаються і не плавляться.

…У нашому імпровізованому таборі завжди була в душі гаряча вода, не тому, що вона нагрівалася вдень, а тому, що її нагрівали.

Вночі та вранці було так холодно, що ми ввечері, збираючись коло багаття, одягалися у щось із довгим рукавом, а дехто навіть закутувався у ватяну товсту ковдру.

Далеко не в кожній нашій подорожі українськими глибинками, не кажучи вже про спогади студентського чи курортного побуту в радянські часи, завжди в душі була гаряча вода.

Жили ми в колишньому етнографічному музеї, який припасували згодом до потреб туристів і який був максимально наближений до умов життя місцевих мешканців – кімнатка з мікроскопічним віконцем під стелею, два матраси на підлозі, щоправда, з постільною умовною білизною і в коридорі дірка в стелі для вентиляції.

"Зручності" та душові кабіни були в окремому приміщенні поруч.

Кухня та кімната-салон із музичними інструментами для наших спільних з гідами нічних посиденьок-сейшенів також мали окреме приміщення.

Всі місцеві професійно грали на кількох музичних інструментах, добре співали і мали геніальне чуття ритму.

Ще мене вразила одна картинка, коли ми прогулювалися містечком, і я побачила на вулиці притулені до стіни лижі. Це був пункт прокату лиж!

Туристи приїжджають сюди ганяти по дюнах. Особливо на новорічні свята популярна така розвага в Сахарі.

Але я відволіклась на зимові види спорту і повертаюсь до спеки.

…У нас був чудовий місцевий гід, який водив цікавими історичними та ландшафтними тамтешніми місцями, який завжди щось наспівував, підбадьорював нас, блідих кволих європейців, коли ми вже ледве ноги переставляли через спеку і втому.

Він знаходив несподівану оазу, де ми обідали серед тінистої прохолоди, розказував цікаві історії, ходив повільно, велично, чудово співав і завжди був у прекрасному гуморі.

Спека якось стояла неймовірна і наш гід знайшов розкішну печеру, в якій ми, як горобці, скупчилися і притихли, знеможені сонцем, сухим повітрям і полуденною пустельною спекою.

Ми сиділи довго-довго і така тиша панувала навкруги, ніби щойно сотворився світ.

І я раптом у цій розпеченій Сахарі, у пустельній печері, дуже сильно захотіла на "чисті води, ясні зорі", кудись до ставка, верби і до нашої зеленої травички.

І почала тихенько наспівувати пісню "Місяць і зіроньки", яка колись була дуже популярною завдяки тріо Мареничів, і проспівала перший куплет:

"Місяць і зіроньки

Чом ви не сяєте?

А мій милий любить другу,

Чом ви не скажете?"…

І знову стало тихо-тихо в нашій прадавній печері…

Зненацька наш гід заусміхався й собі почав щось наспівувати.

Я спроквола прислухалась і раптом зрозуміла, що він співає ті ж "Місяць і зіроньки", але своєю мовою, якусь рідну пісню, хіба що трохи повільніше, а в кінці пісні ще й трохи затягнув мелодію, як Шеб Мамі.

Це той Шеб Мамі, який дуетом із Стінгом виконував знамениту на весь світ пісню "Desert Rose". А Шеб Мамі – алжирець!

Проте не арабська мова та своєрідний стиль виконання мене вразили, а те, що тисячі кілометрів, інша культура, інший континент – і практично однакова мелодія…

І серед лютої спеки, жовтого шовку дюн, стародавніх наскельних малюнків на правічних каменюках, у маленькій гарячій сахарській печері наш алжирський гід тихою і рідною – своєю - мелодією вИкликав в уяві українські зелені садки, ніжні квіти, ставки, хвилясті верби над тими ставками та місяць із зіроньками.

Алжирська пустеля чи український ставок із вербами – всі ми колись жили і досі живемо під спільним сонцем, одним на всіх місяцем та однаковими зіроньками…

Довідка. Спека — гаряче, сильно нагріте сонячними променями повітря.

У метеорології спека означає підвищення температури повітря від +30 градусів до +34 градусів. Сильна спека – коли температура повітря становить +35 градусів і вище.