Позивний Репортер, журналіст по професії, справжній Воїн по духу

Дмитро Рибаков міг бути ідеальним пресофіцером, але він обрав найважчий та найвідповідальніший шлях на війні - став піхотинцем у бригаді прориву, тим, хто очолює прорив та йде першим.

 

Пам'яті полеглого командира піхотного відділення 47-ї механізованої бригади Дмитра Рибакова.

17 липня загинув у наступі на російські позиції у Запорізьській області смертю героя командир піхотного відділення 47-ї механізованої бригади Дмитро Рибаков. Позивний Репортер, журналіст по професії, справжній Воїн по духу.

Ми багато спілкувались під час війни, він говорив, у яких важких умовах доводиться йти у бій.

Дмитро міг бути ідеальним пресофіцером, але він обрав найважчий та найвідповідальніший шлях на війні - став піхотинцем у бригаді прориву, тим, хто очолює прорив та йде першим.

Він взяв на себе максимальний ризик. Дмитро реально оцінював обстановку, бачив усі ризики, усвідомлював усю небезпеку. Його бригада зазнала значних втрат, оскільки без досвіду та бойової злагодженості їм довелось іти на прорив найпотужнішого російського вузла оборони на півдні, куди росіяни кинули усі свої резерви та сили.

Бої йдуть жорстокі, кожен наш крок - це героїзм українських воїнів. І воїни 47-ї, такі, як Дмитро, зробили можливим наше просування у найважчих умовах. Дмитро все це бачив, все розумів, але він ніколи "не вмикав задню", він завжди йшов уперед, і не відмовлявся від найнебезпечніших завдань.

Дмитро Рибаков загинув в атаці, під час штурму російських позицій. Його тіло побратими не могли винести три доби, оскільки обстріл тої частки української землі, яку відбили воїни 47-ї, був таким щільним, що ні підійти, ні вийти було неможливо.

І ось він повернувся на щиті…

Пишаюсь, що мав честь спілкуватись та товаришувати з тобою. Я обов'язково оприлюдню свого часу усе, що ти мені розповідав про ці події. Твій подвиг не буде забуто.

Ти усвідомлено поставив своє життя заради наближення нашої перемоги. Ти віддав усе, що в тебе було, заради кожного з нас.

Один з найкращих громадян України та один з найкращих українських журналістів.

Світла пам'ять тобі, Герою!

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.