Записки синоптика. Великий Київський Дощ
Всі вже призвичаїлися до дощу, я також, хіба що періодично знімала один мокасин, виливала з нього воду, а потім – з іншого. А далі припинила й це марне заняття. Люди виглядали дуже строкато і смішно, бо усі можливі целофани, кульки, одноразові дощовики понатягали собі на голови, плечі, закутувалися по двоє у велику кухонну клейонку, кульками пообмотували взуття, а багато хто просто стояв навіть без парасолі і не звертав жодної уваги на зливу. …Коли Пол Маккартні вийшов на сцену, Майдан Незалежності вибухнув – концерт розпочався.
Від редакції: "Історична правда" розпрочинає новий проєкт "Записки синоптика". Від сьогодні щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про атмосферні явища, з якими пов'язані історичні події. В основі оповідей - спостереження та особливі спогади про певну синоптичну ситуацію.
Про погоду люблять говорити всі. Не лише синоптики.
Але більшість громадян погоду зазвичай критикують і часом навіть обзивають нехорошими словами, а синоптики, навпаки, з величезною симпатією ставляться до так званої поганої погоди.
Адже потужний циклон чи атмосферний фронт - найцікавіші у професії.
Проте саме з цієї ж причини синоптикам професія іноді заважає насолодитися спогадами про романтичний дощ чи казковий сніг.
Бо вони одразу починають підраховувати, скільки міліметрів дощу чи сантиметрів снігу нападало, чи зміг весняний вітер розігнатися до штормових значень і в якому році спека досягла рекордних значень за всю історію спостережень.
Тому в середовищі синоптиків, навіть на святкових вечірках, будь-які розмови про погоду так чи інакше згортаються до професійних деталей.
Але метеорологи - також живі люди і я переконана, що в кожного з них є свої особливі спогади про якусь синоптичну ситуацію, яка точно вийшла за межі професії. Емоційно.
Метеорологічних явищ та атмосферних станів існує багато, нема потреби їх тут усі згадувати, достатньо зазирнути у будь-який метеословник.
Є, звичайно, гранди цього списку – дощ, сніг, спека, мороз, вітер, є скромніші – серпанок, паморозь, мряка, імла, а є ексклюзивні - пилова буря, смерч тощо.
Проте кому б вони були цікавими, якби поруч не було нас, людей, які за ними спостерігають, захоплюються, їх бояться і ними милуються? Лише байдужий космос та безлюдні простори Землі…
Мій особистий список найяскравіших атмосферних явищ, цікавих не лише своєю природною потужністю, а й людськими унікальними спогадами на все життя очолює Великий Київський Сніг, який відбувся 22 березня 2013 року.
Я його називаю предтечею формування справжнього громадянського українського суспільства, коли неймовірні приклади солідарності, самопожертви, людяності та взаємодопомоги особливо яскраво проявилися вже через півроку. Коли розпочалася Українська Революція Гідності.
А далі – Велика Українська війна за Незалежність.
Про цей Великий Сніг я обов'язково розкажу. Бо він – унікальний з усіх поглядів, навіть у цьому особливому метеорологічному списку.
А поки що пригадаю один Великий Київський Дощ.
Великий Київський Дощ. 14 червня 2008 рік
14 червня 2008 року у Києві відбувся концерт Пола Маккартні.
Здивувати когось у наші часи грандіозними концертами в Києві будь-якої світової зірки дуже важко, хіба пандемія ковіду та війна внесли свої сумні корективи.
А раніше, за Радянського Союзу, на одній полиці в уявному магазині мрій стояли подорож до Парижу, живий концерт "The Beatles" і політ у космос.
Усі пісні "The Beatles" ми знали майже напам'ять, пісня "Yellow Submarine" була гімном нашої студентської компанії, жодні дискотеки не обходилися без їхньої музики, а "Let it be" я співала разом із хлопцем із нашої компанії, який грав мелодію на гітарі й це було дуже круто.
"The Beatles" та Пол Маккартні були нашими кумирами, як і в усьому світі.
У мене, вже трохи пізніше, з'явився подвійний альбом їхніх пісень "Love Songs", який видали в Болгарії.
На нашій домашній "Рігонді" – була така радіола, радіо та програвач платівок – я цей альбом слухала тисячі разів.
Між іншим, назву дуже популярного тоді програвача взяли з роману латвійського письменника та комуністичного діяча Віліса Лациса "Втрачена батьківщина". У романі є вигаданий острів Рігонда, натяк на Ригу.
Я переконана, що в кожного є своя історія, пов'язана з музикою "The Beatles", і, чесно кажучи, не можу пригадати чи уявити, щоб все ж їх хтось перевершив у світі за масовим впливом, популярністю, захопленням та поклонінням. Й досі.
І не має значення, якого віку цей кожний із нас.
… На той час я працювала на одному прогресивному телевізійному каналі і саме цей телеканал отримав пріоритет із висвітлення та трансляції концерту Пола Маккартні. Тому перепустки у фан-зону отримала без проблем.
Вже збираючись на концерт, підійшла вдома до вікна і побачила, що періщить дощ.
Крутнулась, за хвилинку знову глянула у вікно і дощ там вже не періщив - стояв стіною, а вулицею лилися потоки води.
Чесно кажучи, я сильно засумнівалася, чи їхати на концерт, бо навіть із вікна було зрозуміло, що ніяка парасоля від цього дощу врятувати не зможе.
У сумнівах та роздумах дивилась на ці бурхливі потоки, не знала, що робити і почала схилятися до того, що не поїду.
Аж тут почула телефон, дзвонила подруга.
Я поділилася з нею своїми сумнівами, а вона раптом якось навіть так різкувато почала говорити – "ти що? який дощ? ну й що, що злива? це ж Пол Маккартні! це ж Бітлз! Та ми все життя мріяли про такий концерт і завжди знали, що ніколи цього не станеться! А тепер це буде тут, в Києві, до Пола Маккартні можна буде дотягнутися рукою! Ти потім собі ніколи не пробачиш!".
Я, справді, все життя їй вдячна, що вона надавала мені тих чарівних підсра…ків і я швидко зібралася і вилетіла на вулицю.
Тут мій ентузіазм знову скинув оберти, бо на вулиці вже відбувався якийсь метеоармагеддон – із неба лилися гігантські потоки води, дорогою та тротуарами неслися новоутворені ріки.
Я почувала себе під дашком тролейбусної зупинки, як первісна людина під час страшної стихії у благенькій печері.
Та й у печері були хоча б стіни, а тут – лише ненадійний дах.
Проте відступати було пізно.
Тролейбус усе не їхав і не їхав, я підозрювала, що, ага, дурні водії - в таку погоду вирушати з кінцевої зупинки, де вони можуть різатися в карти чи теревенити, спокійно очікуючи, поки вщухне злива.
Мої відчайдушні спроби махати руками проїжджаючим повз автомобілям закінчувались повним фіаско.
І я вже знову малодушно почала думати про втечу додому – де тепло, затишно і, головне, сухо. Але без Пола Маккартні…
У якийсь момент вулиця взагалі спорожніла, залишилися лише хистка зупинка з дашком, розгублена самотня я і барабанно-переможний бій дощу.
Аж тут раптом із пелени дощу з'явилися вогні, потім навколо вогнів прибрало обрисів щось темне й блискуче. І нарешті, прорізаючи зливу й здіймаючи навсібіч фонтани води, вималювалася "Волга".
Автомобіль рухався не швидко, зважаючи на погоду, навіть якось ніби плив через цю водну товщу.
Я практично безнадійно, скоріше автоматично, трохи підняла руку і раптом машина загальмувала.
Такому щастю я повірити не могла. Проте все ж відкрила дверцята і сказала, що мені б на Хрещатик. Чи на площу Льва Толстого, чи куди завгодно, хоча б трохи ближче до Бессарабки, до Майдану. До Пола Маккартні.
Водій спокійно махнув головою, запрошуючи в салон, тут я вже довго не думала і за секунду опинилася у теплі й затишку.
"Волга" явно належала якомусь великому начальнику, чоловік за кермом, ймовірно, був його водієм. Та й виглядав не так, як звичні таксисти чи просто водії, які трохи підробляють "грачуванням".
У салоні сяяло ідеальною чистотою, панель приладів блищала, ніби щойно лакована, водій, трохи старшого віку чоловік, був одягнений у костюм із краваткою, привітний та спокійний.
Мої сумніви, напруга, хвилювання, страшна злива враз опинилися десь далеко і я почала без пауз і зупинок розказувати, що я їду на концерт Пола Макартні, що "The Beatles" - це кумири моєї юності, що я ніколи уявити собі не могла, що це колись станеться, що яке щастя, що в такий дощ водій виявився такий люб'язним і погодився мене підвезти…
Я довго торохтіла, водій усміхався, час від часу кивав головою, причому зовні він явно не виглядав на прихильника "The Beatles" чи когось подібного, такий собі любитель типової радянської естради. Ну, принаймні, мені так здавалося.
Ми вже під'їжджали ближче до центру і я, знаючи, що увесь центр перекрито міліцією, попросила підвезти мене якнайближче, де йому буде по дорозі, зручно.
Він сказав – "зараз побачимо".
А потім почалося неймовірне.
Ми перетнули кілька міліцейських кордонів, ледь ми наближалися до чергового, одразу до нас підбігали кілька міліціонерів із суворими обличчями.
Але кожного разу мій водій повагом відкривав віконце, показував міліціонерам якийсь папірець і обличчя правоохоронців раптово лагіднішали, ніби вони там побачили листа від рідної мами.
Віконце закривалося і ми їхали далі.
Я злилася із пасажирським кріслом і майже не дихала, бо це було схоже на якусь фантастику.
Щоб не обтяжувати читачів далі калейдоскопом своїх відкриттів, здивування та однакових емоцій на різних міліцейських обличчях, одразу скажу, що підвіз мене водій майже до головного входу в консерваторію, через вулицю Городецького. Практично на Майдан.
Зайве казати, що ніякі гроші він з мене не взяв.
Я подякувала сердечно, кулею вилетіла з машини і знову опинилася серед дощових потоків, які продовжувати безперервно литися на Київ, на Майдан, на змонтовану сцену, на людей….
Людей було море, якщо тут доречне будь-яке мокре порівняння.
Всі вже призвичаїлися до дощу, я також, хіба що періодично знімала один мокасин, виливала з нього воду, а потім – з іншого. А далі припинила й це марне заняття.
Люди виглядали дуже строкато і смішно, бо усі можливі целофани, кульки, одноразові дощовики понатягали собі на голови, плечі, закутувалися по двоє у велику кухонну клейонку, кульками пообмотували взуття, а багато хто просто стояв навіть без парасолі і не звертав жодної уваги на зливу.
Уся ця мокра, проте щаслива, людська маса рухалася, гомоніла, сміялася, наспівувала і пританцьовувала – публіка була схожа на один живий гігантський організм.
Я раптом випадково звернула увагу на одну пару, яка вирізнялася серед усіх.
Чоловік та жінка були на вигляд між 45 та 50 років, обоє у джинсах, кросівках і у легких коротких дощовиках з каптурами.
Щось у них видавало явних "стиляг" давніших часів, вони виглядали як із ретро-фотографії тих років, коли слава "The Beatles" гриміла по всьому світу.
Вони стояли, тримаючись за руки і серед пульсуючої та непосидючої публіки практично не рухалися. Вони виглядали, як зачаровані застиглі фігури, і весь час дивилися на сцену, де ще нічого не відбувалося.
Хіба що періодично котрийсь із працівників сцени вискакував щось поправити, поставити чи винести.
Чоловік та жінка навіть не розмовляли і не дивилися один на одного. Вони були такі зосереджені, ніби перед стартом польоту космічного корабля в якусь їхню галактику.
…Коли Пол Маккартні вийшов на сцену, Майдан Незалежності вибухнув – концерт розпочався.
І як тільки зі сцени попливли перші звуки, пара одночасно, як в якомусь трансі, почала рухатися під музику. Не відриваючи очей від сцени й так само міцно тримаючись за руки. Увесь концерт.
Це була їхня матеріалізована мрія, воскресла юність, кумири, щастя, давня музика та надії, в це було важко повірити, але це з ними нарешті трапилося. Хай і через багато років.
Я переконана, що для всіх, хто був на тому концерті – це одне з найяскравіших вражень.
І думаю, для Пола Маккартні також.
…Телевізійний канал, де я тоді працювала редактором-метеорологом, зробив документальний фільм про той концерт. І мені, логічно, запропонували прокоментувати і пояснити аномальну синоптичну ситуацію, яка ледь не зірвала легендарний київський виступ.
Зайве казати, з якою радістю я погодилася.
Ретельно готувалася, гримувалася, коментар записали, все було чудово – адже я також своїм скромним професійним коментарем увійду в історію цього концерту.
Пройшов час, фільм монтували, збирали інформацію, нарешті все було готове до уваги телеглядачів.
І коли я всілася дивитися вже готовий фільм, у мене очі поповзли на брови – замість мене коментував синоптичну ситуацію інший спеціаліст, який не мав відношення ані до каналу, ані до концерту.
Якраз на той час у мене виникли розбіжності з керівництвом щодо мого переходу на іншу роботу і таким чином мене з фільму "вирізали".
Але ж на тому концерті я була! - справжньою, живою, а не віртуальною, учасницею історичної культурної події – неймовірного київського концерту Пола Маккартні.
Коротка довідка.
Сильний дощ у Києві 14 червня 2008 року спричинив холодний атмосферний фронт.
Ще зранку в Києві було +24 градуси, а вже ввечері температура повітря знизилася до +15 градусів.
З обіду почалися збиратися хмари, конвективні атмосферні процеси досягли апогею, загриміли грози і врешті-решт розпочалася злива.
14 червня 2008 року у Києві випало 47 мм опадів.
Для порівняння: середня місячна норма київських опадів для усього червня становить 73 мм.
Потужна енергетика сера Пола Маккартні, легендарна аура "The Beatles" , фантастична атмосфера концерту, захоплення глядачів, любов та здійснені людські мрії знайшли відгук і в космічних сферах.
Це справді був Великий Київський Дощ.
