На корабель і... до Аргентини!

Перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

 

Отут перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

Як у подальшому склалася доля цього молодого галичанина який сам (!) вирушив у далекі мандри - за океан - шукати своє щастя, я не знаю.

Зі спогадів наших земляків в аргентинському краю знаю одне - там вони застали біду чи не страшнішу за ту, яку тут покинули. А першими українськими емігрантами в Аргентині були дванадцять родин із Тлумацького, Долинського і Косівського повітів Галичини, які 27 серпня 1897 року прибули до краю Апостолес у провінції Місіонес. Тут зверну увагу, що у тому ж році 47 українських селян зі Скалатського повіту Тернопільщини оселилися у провінції Санта-Фе. В цілому ж за даними св.п. Степана Качараби лише за два роки: 1901-1903 до Аргентини переїхало близько 7000 галицьких українців.

Ви можете запитати: а з якого дива галичани так масово рвонули освоювати далекі аргентинські землі..?

На це відповім - у всьому винна реклама і агітація тих днів на теренах Львівщини, Станіславівщини і Тернопільщини де нелегально працювала ціла мережа мореплавних міжнародних товариств: Cosulich Line, Royal Mail Line, Nelson Line, Koninklijke Hollandsche Lloyd, Chargeurs Reunis та French Line, які всякими правдами і неправдами заохочували і переконували наших земляків якнайшвидше попродавати свої землі, хати, худобу і вирушити до "Гамерики" де на них чекає високооплачувана праця і просто розкішне життя.

Про розпач, який чекав на тих галицьких відчайдухів після прибуття до Аргентини чи не найкраще написав у ті дні наш земляк Михайло Бондар із Буенос-Айреса: "...Нехай в старім краї кожний добре застановиться, чи не краще щоб удома у воду скочив (тобто, втопився - М.Б.), ніж гинути в Аргентині".

Інший наш земляк Петро Семків так писав із того ж Буенос-Айреса: "...Безробіття зростало не днями, але хвилинами. Нині куди не глянеш то видно цілі громади людей без праці, без хліба, по диких степах і лісах", а з іншого листа: "...Біля міст і містечок голодуючі осідають цілими таборами. Живуть з того, що міста викидають на смітники. Аж лячно, коли рано проходиш вулицею. То неначе собаки увиваються люди на смітниках щоби знайти який кусок поживи і тим врятуватися від голодної смерті..."

З огляду на такі умови частина галицьких українців хоч і прагнула чимскоріш повернутися на батьківщину але для цього їм не вистачало коштів для придбання квитка на корабель. Як виявилося, для багатьох наших земляків це був квиток в один кінець...

В цілому за підрахунками Степана Качараби за часів окупаційної Польщі із Галичини до Аргентини емігрувало майже 20 тисяч українців... Отак потрохи і виходило, що "нашого цвіту - по всьому світу..."

Олена Полідович, Микола Бривко: Сторінками Биківнянського мартиролога: Марія Нога

У колекції Заповідника, з-поміж інших артефактів, зберігається фрагмент жіночого гребінця з написом «М. В. Нога», що слугував для фіксації жіночої зачіски.

Аліна Михайлова : Новій армії - нові ритуали. Без алкоголю

Війна — це дисципліна, ясний розум і сила волі. І ті, хто обирає деградацію, не мають права бути тут. Бо їхня слабкість — це чиясь смерть. Якщо хочеш вшанувати брата — будь сильним, тримай голову ясною і зроби все, щоб його жертва не була марною.

Віталій Яремчук: Чи заважає тягар історії українсько-польському порозумінню?

Рефлексії з приводу «Другого польсько-українського Комюніке».

Юрій Юзич: Дні київського терору. Документальний фільм 1919 року

Німеччина передала міністру закордоних справ 9 історичних фільмів про Україну. Серед художніх - один документальний. Про звірства більшовиків у 1919 році в Києві та Харкові.