Українці будуть чинити опір. І переможуть

Я прочитав цю книгу. І вам раджу. Вона дасть вам сили у момент, коли опускаються руки і здається, що ти зробив все і більше не можна, бо не в людських силах винести таке, і, мовляв, хай там як, але я своє вже зробив... Таких випадків у житті кожного з нас не бракує. А, якщо згадати на виклики, які породжує сусідство України з фашизоїдними режимами у Москві та Мінську – й поготів. Але ми себе недооцінюємо

 

На правах давнього приятеля Лесі Бондарук пишу цей короткий текст. Але не тільки тому, що ми давно і плідно знайомі, маємо спільні справи, реалізовані видавничі, телевізійні, лекційні та інші проєкти. А й тому, що сферою нашого зацікавлення – наукового у Лесі і журналістського з мого боку – є життя українців під владою комуністичної Росії у ХХ столітті. І, само собою, різноманітні форми спротиву, які це співжиття супроводжували. Від повстанських загонів і тотальної "лісової війни" до шістдесятницьких гуртків і Української Гельсінкської Групи. Від Волині і до Норильська, від Одеси до Тайшету, від Бахчисарая і до Соловків.

Я прочитав цю книгу. І вам раджу. Вона дасть вам сили у момент, коли опускаються руки і здається, що ти зробив все і більше не можна, бо не в людських силах винести таке, і, мовляв, хай там як, але я своє вже зробив... Таких випадків у житті кожного з нас не бракує. А, якщо згадати на виклики, які породжує сусідство України з фашизоїдними режимами у Москві та Мінську – й поготів. Але ми себе недооцінюємо.

Ми можемо набагато більше і неймовірна стійкість розуму, волі і тіла, названа авторкою "Прямостоянням" – це про найкращих з нас. Таких, на щастя, ніколи не бракувало. Просто не про всіх відомо. А історія, за влучним спостереженням дисидента Василя Овсієнка, це не тільки те, що було, а передусім – що написано.

Ці рядки я пишу в "останні хвилини миру". А саме 15 лютого 2022 року, напередодні озвученої західними розвідками ймовірної дати нападу армії Російської Федерації на Україну. Не можу знати, що буде за годину, за добу, за тиждень, за місяць чи за рік. Але, знаючи історію, можна сказати ствердно і точно – суть загарбницької, геноцидної політики Кремля відносно нашої країни точно не зміниться. Місце на карті нам дісталося давно й назавжди. Тому знання історії – це не єдині, але точно дієві ліки від проросійських ілюзій.

Більшість героїв цієї книги таких ілюзій не мали. Або позбулися їх дуже швидко. Приміром, коли совєтські "визволителі" у ході так званого "Золотого вересня" 1939 року окупували одночасно з вермахтом територію Польської республіки. Тоді кілька мільйонів українців були включені до числа громадян СССР. Як саме це відбувалося Леся Бондарук може описати і як дослідниця, і як людина. Її прадід Петро Криворучко був розстріляний у Луцьку, а реабілітований тільки нещодавно. Родина ж була депортована до Сибіру.

Історія мільйонів родин написана кров'ю і часто єдиними пам'ятками є нечисленні листи – нерідко з цензурними лакунами та кримінальні справи на пару з довідками про реабілітацію. Якої, до слова, десятки тисяч борців з московським загарбництвом й досі не дочекалися. Бо, на думку українських прокурорів – взяти зброю і боронити свій край від ворога – це злочин, який не має терміну давності.

Багато сюжетів, які Леся Бондарук зібрала під однією обкладинкою, свого часу полонили й мене. Зупинюсь лише на одній історії, найбільш важливій страшним символізмом часу, місця і задіяних у тому осіб.

Таємниця останнього соловецького етапу, який начебто був завантажений на баржу і люди разом із судном були затоплені десь у найглибших місцях Білого моря – це була легенда. Але за відсутністю фактів, які б підтверджували або спростовували саме такий фінал життя понад тисячі бранців, доводилося уявляти саме це. А потім у карельській глибинці місцевий історик Юрій Дмітрієв, а також петербурзькі "меморіальці" на чолі з колишнім політв'язнем Веніаміном Іофе в архівах ФСБ знайшли те, що повністю зруйнувало міф, який існував понад пів століття.

Правда про страту 1111 людей з табору на Соловках в урочищі Сандармох неподалік залізничної станції Мєдвєжья Гора вразила кожного, хто має серце. Для когось сам список жертв капітана Матвєєва – Курбас, Куліш, Зеров, Підмогильний, троє Крушельницьких – це постріл в саму Україну, у мрії про Відродження і культуру. Інших вразила сатанинська конвейєрна метода – один заряджає, інший стріляє. Одна людина – одна потилиця – одна яма.

"Всіх панів до 'дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!"

Страшне "пророцтво" Павла Тичини, який чудово знав багатьох з тих, кому він проклав дорогу до тих траншей у сосновому сандармоському лісі.

Я був двічі на Соловках і у Сандармосі. Один раз у складі невеликої групи, яка – тепер можна відкрити таємницю – не зовсім легально копала шурфи у певних місцях великого соловецького острова, де теоретично спєци з НКВД могли зробити таємні захоронення. Всі спроби не дали матеріалу для дослідження і експертизм. Отже, з високою долею ймовірності етап таки вивезли. І тут якраз Дмітрієв знайшов, за наводкою когось з "колишніх", на материку у Карелії ту саму ділянку лісу, де копання шурфів відразу дало результат. Там були поховано людей. Дуже багато.

І в цей час мені як журналісту "пощастило" опинитися у правильний час у правильному місці. Дорогою з Соловків я зайшов до офісу петербурзького "Меморіалу" випити чаю і обговорити з колегами перспективу подальших пошуків. Тут принесли пошту. Пан Іофе розкрив доволі об'ємний пакунок, як виявилося – з ФСБ (це були "ліберальні" єльцинські часи і, час від часу, було й таке), і каже – "о, тут і українцям буде цікаво!". Я попросив подивитися.

Це було саме те, що всі шукали. Списки розстріляних. Звіти капітана Матвєєва. Точна локація злочину. Архів підтвердив дані археології. Я з дозволу зробив копії. І вже в Україні зробив статтю. Саме з неї родини розстріляних і всі зацікавлені змогли дізнатися, хто саме, де і як виконав сталінський наказ щодо розправи з "врагами социалистической Родины".

Що було далі відомо. Українці протоптали стежі до Сандармоху. Певний час були навіть щорічні прощі туди на рідні нам могили. Туди їздили і вже старенькі діти в'язнів-соловчан, і дисиденти Євген Сверстюк (ще один герой цієї книги), Василь Овсієнко і молодь.

З одного боку в тому лісі дуже страшно і боляче, особливо усвідомлюючи масштаб утрат. А з іншого боку, хребет наче випростався, коли ти дивився на сосни, які проросили крізь прах наших великих, яких Москва не змогла приборкати і не знайшла іншого аргументу, ніж куля.

Куля може вбити людину. Але жодна куля не здатна знищити націю, яка чітко знає, де свій, а де чужий. Яка відкрита світу, але не ціною відмови від самої себе. Яка поважає живих і ніколи не забуває тих, на плечах яких ми стоїмо і завдяки кому ми є.

Історикиня Оксана Кісь у підзаголовку своєї книги про українок у ГУЛАГу (до слова, це теж тема цілого розділу праці Лесі) пише – "вижити значить перемогти". Українці, які складали половину всіх бранців тюремної імперії, над якою ніколи не сідало сонце, вижили. І це наша перемога. Покищо у битві, але не у війні, яка триває і буде тривати доти, доки дехто буде казати "какаяразніца", які імена носять наші вулиці.

Я б хотів, щоб українці прочитали книгу "Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу". Бо занурення у часи сталінсько-хрущовсьокго безправ'я актуалізує перспективу нашого знайомства з путінсько-кадировським терором. Хто знає більше про минуле – краще уявлятиме майбутнє. Попереджений – означає озброєний.

"Черкаси" будуть чинити опір" - таким слоганом відносно нещодавно супроводжувалася рекламна компанія кінофільму про початок російської агресії проти України. На мій погляд, це дуже вдала фраза. Навіть у дуже складній ситуації вона заряджає на психологічну перевагу над тим, хто бажає нам з вами смерті. І ми здатні чинити опір. Сьогодні й завжди.

Вахтанг Кіпіані: Киримли - це татари з Криму

Чергова річниця депортації: Берiя добре розумiв бажання Сталіна, й усе зробив блискавично. У "столипiнськi" вагони завантажили 180014 громадян (насправдi набагато бiльше), з них абсолютна бiльшiсть - малi дiти та старi. Ідеологія визвольного руху - знати правду, говорити правду, вимагати повернення на батькiвщину.

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.