Світ за очі (Продовження)

"Історична правда" започатковує серію публікацій про істориків на війні. Ми публікуватимемо нотатки, що зроблені у польових умовах, у бліндажах, у шпиталях, вдома після демобілізації, в окупації і евакуації - щоб від першої особи показати усю панораму того, що пережили українці у ці місяці Війни за Незалежність. Запрошуємо колег-істориків надсилати нам свої тексти.

Початок розповіді у публікації "Перед 24 лютого 2022 року"

Копилів горів.

Між Копиловим та Калинівкою стояв насаджений на відбійник, понівечений БТР. З його броні звисали руки і ноги мертвих. Зайди. Загарбники. Злидні.

Перед Калинівкою плакат попереджав російською, що дорога обстрілюється. Ми проігнорували попередження.

Калинівка теж горіла.

Це виглядало як кадри із хроніки Другої світової: дерев'яні стіни догорали в купах, посеред яких височіли пічні комини. Але зображення було кольоровим.

Кольори пронизливої чистоти та абсолютна тиша – кіно було кольоровим і німим.

Була рання та пронизливо прозора весна. Палаючі руїни пропливали за вікном машини надзвичайно плавно, сповільнено – у повному дисонансі до святкового настрою природи.

Перед Макарівським мостом наш караван вперся у загородження: їжаки, під кожним - протитанкова міна.

Водії збентежено зупинилися: проїзд не був помітний відразу.

Ми почули над головами пронизливий звук: ніби величезний шершень летів у нас над головами.

Вибух!

І знову – іще один "шершень" над головою! І знову вибух! Вже метрів на 50 ближче.

Міни падали з кожним разом ближче і ближче. Від уламків нас захищали будинки і паркани.

Спочатку всі повискакували з авто. Мама замість заховатися за парканом з протилежної від вибухів сторони, присіла перед ним. Валентина Олександрівна заплуталася із своїм коргі.

За кілька секунд з'явилося розуміння, що із зони обстрілу треба тікати. Залізли в машини, запхали очумілого коргі. Караван швидко розвернувся і помчав щодуху назад у напрямку Северинівки.

Ми від'їхали на пару кілометрів. Зупинилися. Дочекалися паузи в обстрілі, і з другої спроби поїхали в бік Макарова.

Заміновані загородження належало долати "змійкою". Ми подолали цей меандр у абсолютній тиші. Мушу визнати, я переживав найбільше напруження у житті, подумки повторюючи два найбільш доречних у цій ситуації слова.

Вони прийшли (продовження)

Поруч із аркою мосту праворуч було видно п'ятиметрової глибини воронку.

За мостом тривав бій: між будинками перебігали наші. Трохи далі – причаїлися "гості". Ми перетнули лінію фронту.

За пару сотень метрів посеред траси валялася третина окупанта.

Ми їхали доволі повільно: уся дорога була засипана уламками. Тому ці рештки можна було розгледіти у подробицях: чужа форма, опалена вогнем голова, рук і ніг не було видно ані поруч, ані десь далі.

Я спіймав себе на думці, що я не маю жодних емоцій: ані жаху, ані огиди. Я сприймав ці рештки іншої людини так, ніби на дорозі лежав шматок деревини, чи щось інше подібне, що ніколи не було живим.

Важко у тих обставинах очікувати від себе якогось співчуття до ворога, але мене здивувало, що я взагалі не відчував жодних емоцій... Потім в голові заграв мотивчик старої студентської археологічної пісеньки: "Руки – окремо, ноги – окремо..." Дурацька пісенька.

Раптом ми побачили перший блокпост. Над ним майорів прапор. НАШ.

Сонце повертало на Захід і проміння вже було улюбленого золотавого тону... Я відчував, що захлинаюся емоціями: це було найпрекрасніше і найбільш очікуване видовище: наш прапор.

У цей момент я пережив пронизливе відчуття абсолютного щастя. Так, на якусь мить з'явилися сльози...

За пару кілометрів я усвідомив, що свій прапор я забув. Я навіть знав, де я його забув. І мене охопив жах! Жах від усвідомлення, що може статися, якщо його знайдуть! Як я міг бути таким забудькуватим?! Він же ж нічого не важить і заховати його – простіше простого!

Мама спробувала заспокоїти мене: "А я свій забрала! Заховала у шкарпетки, щоб орки не знайшли, якби обшукали!"

Ми повернули на Брусилів. Я встиг заскринити карту і написати у fb: "16:04. Вирвались із Северинівки. Подробиці згодом".

Першим зателефонував Володимир В'ятрович, за ним – Андрій Курков із пропозиціями допомоги. Та я сам ще не знав, не міг уявити, як нам допомогти…

Ми їхали у невідоме. Світ за очі. Куди їхати? До кого? Я не мав жодного плану. І весь мій крам – це те, що в рюкзаку та… нова гітара. Ми відтепер – біженці. І цю нову реальність треба було якось прийняти.

Раптом серед зливи радісних повідомлень з'являється іще одне:

"Живий. Поруч!" – написав Роман Безсмертний. Я йому відповів, що нам вдалося втекти.

– Зрозумів. Тримайтесь!

– І Ви!

Роман знову зник з ефіру.

Треба було думати, де ночувати. До вечора ми встигали доїхати до Вінниці. Телефоную Андрію:

– Чи зручно попроситися переночувати вдома у батьків?

– Авжеж!

Раптом нашу машину наздоганяє інша і спалахами дальнього світла дає зрозуміти, що треба загальмувати: хто це був, я спочатку не міг зрозуміти. На темній дорозі ситуація виглядала підозрілою.

Помилка Путіна (продовження)

Ми зупинились.

З тієї машини вискочив незнайомець. З нашої – Валентина Олександрівна та коргі. Вони обійнялися. Тобто коргі теж намагався взяти участь в обіймах, але не дуже успішно.

То був Сергій – зять Валентини Олександрівни та власник машини, на якій ми евакуювалися. Він зателефонував колишньому голові правління нашого котеджного містечка, який очолював нашу автоколону, і той розповів, де ми їдемо.

Сергій в якомусь шаленому темпі примчав з Києва майже до самої Вінниці. До неї залишалося кількадесят кілометрів. Але повернутися до комендантської години у столицю Сергій та Валентина Олександрівна вже не встигали, якби швидко він не намагався мчати назад. Треба було шукати нічліг і для них.

Батьки Андрія гостинно погодилися прийняти весь наш табір: мене, Маму, Карєтнікова, Валентину Олександрівну, Сергія і коргі.

Це був неймовірний час взаємної допомоги! Це був час, коли незнайомі чи малознайомі люди допомагали одне одному як могли.

Батьки мого доброго товариша Андрія – Альона і Сергій – зустріли нас вечерею, яка після наших спартанських умов видавалася розкішною. Коли вони все це встигли наготувати – неможливо зрозуміти! Усі були нагодовані і розкладені по ліжках та диванах.

Наступного дня Сергій та Валентина Олександрівна верталися у Київ. Ми ж вирішили їхати далі на Захід. Сергій позичив нам машину, на якій ми виїхали із Северинівки. Дмитро Карєтніков мав якихось знайомих у Кам'янці-Подільському, у яких міг зупинитися.

"Чому б не пожити трохи у Кам'янці?!" – мені було байдуже, куди їхати, аби лишень там було не чути вибухів. І я, і Мама – ми обидва найбільше потребували тиші.

– Мам, ти колись бачила старовинні мури фортеці у Кам'янцю-Подільському?

– Ніколи!

І ось ми їдемо в Кам'янець-Подільський. На чужій машині, на яку з документів є лише фото техпаспорту, яке Сергій переслав Дмитрові на Viber. З Дмитром за кермом, в якого нема взагалі жодних документів, бо ж орки вкрали всі. У місто, в якому ми не знаємо, де зупинемося. Через блокпости, де питають, хто ти, куди і навіщо їдеш.

Між іншим, документи не знадобилися жодного разу, на блокпостах щойно бачили наші обличчя відразу питали: біженці? – Біженці.

Якщо у Вінниці я не міг спати, мене не відпускали емоції, майже до ранку ми проговорили з Андрієм про все, що тільки можна говорити після мінометного обстрілу, і всього, що ми пережили за попередні тижні, то на наступний день – усе змінилося. Сили просто залишили мене. У номері невеликого готелю я впав на ліжко, і кілька годин не міг встати з нього. Це був стан якогось емоційного анабіозу. Просто не було сил.

Раптом телефонує Ярослав Лодигін:

– Може приїдеш до нас. Ти напевно не знаєш, є таке місце – Ізкі. Це на Закарпатті.

– Що значить, я напевно не знаю?! Не тільки знаю, але й товаришую із власником того місця, де ви зупинились!

Це була дуже хороша ідея. Еко-курорт Ізкі знаходився на околиці карпатського села. Навколо – фантастичні краєвиди Боржавського хребта. Я вже кілька років мріяв хоча б на кілька днів туди вирватися. Ніяк не складалося. Бійтеся своїх бажань – вони збуваються. Хоча часом не так, як ти собі це уявляєш.

Наступний місяць проминув у Карпатах. Перші два тижні – це був овочевий стан. Організм був отруєний адреналіном та кортизолом і не хотів працювати в штатному режимі.

Я ніколи не переживав нічого подібного: ти намагаєшся повернутися до роботи – і нічого не виходить. Бо мозок просто не сприймає інформацію. Ти читаєш абзац – і розумієш лиш три перших речення, а на четвертому ловиш себе, що ти не розумієш, що саме читаєш. Літери бачиш, а в слова вони не складаються. І ти гіпнотизуєш це речення якийсь час, важко видихаєш та починаєш читати його знову.

Я почувався інтелектуально неповносправним. Ти просто нічого не можеш робити. Нічого.

Усю енергію забирала нормалізація психічного здоров'я: прогулянки, розмови із родичами та друзями. У готелі був спортзал. Ярослав (формально мій шеф по роботі на Суспільному, а приватно – мій товариш і син маминої шкільної подруги) разом із власником нашого готелю Андрій Бойко витягли мене пару раз у лазню.

Потім ми організували перегляд для гостей готелю перегляд наших фільмів. Ярослав показував своє "Дике Поле", а ми разом – нашу "нетлінку" "Колапс. Як українці зруйнували Імперію Зла".

З депресивного стану приходилося витягувати себе за волосся.

Я не усвідомлював, наскільки мене знищив стрес. Перебування під обстрілами, відчуття відповідальності за Маму та друзів тримало в тонусі, мобілізовувало. Коли обстрілів не стало чути, а Мама і друзі опинилися у безпеці – організм вийшов з-під контролю: я просто не належав сам собі. Ти просто нічого не можеш ментально, і мало що – фізично.

Вихід – у простих речах. Приготувати щось смачне. Поговорити з кимсь добрим по телефону, чи так. Пограти на гітарі. Прогулятися.

Раптом з'ясувалося, що Безсмертний – таки безсмертний. Він два тижні не виходив на зв'язок. Я йому писав, у сподіванні, що дізнаюся що у нього і навколо нього: "Петровичу, подайте знак!" У відповідь – тиша.

29 березня, 02:29: "Доброї ночі!" Безсмертний.

Мотижин звільнили. Северинівку непрохані "гості" залишили приблизно тоді ж. Ми обмінялися кількома повідомленнями з Романом і його коханою Тетяною. Безсмертного з мамою евакуювали, усе ок. Але щось обговорювати він був емоційно не встані так само, як я у перші дні після евакуації.

1 квітня ми побачили те, що сталося у Бучі. Мирних мешканців окупанти розстрілювали просто на вулиці. Без жодних причин. Скоріш за все – без попереджень.

Ще за пару днів – з'явилися фото Житомирської траси. Розстріляні машини із обгорілими рештками неподалік готельного комплексу "Бабусин сад". Це відносно неподалік від нас, від того місця, де ми виїжджали на Житомирську трасу.

WSJ та "The New-York Times" опублікували репортажі про "Дорогу смерті" між Мотижином та Ясногородкою – окупанти розстрілювали машини біженців вже геть близько до Северинівки.

Західна преса публікувала репортажі про вбивство родини старости Мотижина. Могилу із їх тілами та іще кільканадцятьма односельцями знайшли у лісі в 350-400 метрах від нашого дому.

Я вдруге відчув нестерпне відчуття несправедливості. Я відчував його раніше, під час одного з обстрілів у Северинівці: не було страху, не було злості – було нестерпне гостре відчуття несправедливості. Бо ти в тій ситуації, яку ти не можеш прийняти і яку ти не можеш змінити. Ніщо так не болить, як розуміння, що ти нічого не можеш зробити. Щоб зупинити це жахіття. Щоб повернути все, як було.

Фото з Бучі та інших наших околиць давали усвідомлення, що ми уникнули найгіршого сценарію. На таких фото могли бути ми. Я ховав телефон, поки ми були в Северинівці. Але вчасно не стер "зайві" повідомлення: і наші обміни інформацією із Безсмертним, і далі тим, до кого міг "дотягнутися". Тобто я ці чати "зберіг для історії". Але якби телефон перевірили на якомусь з ворожих блок-постів – не було б кому записувати цю історію.

І я знову згадав свої відчуття під час найпотужнішого з обстрілів: абсолютно містичне відчуття сили, яка нас оберігає.

Безсмертний натерпівся: окупанти конфіскували автомобіль, кілька разів йому погрожували розстрілом, телефон майже сів і ті кілька відсотків заряду він розтягував для комунікації з Танею. Ну, і саме спілкування із такими "гостями" не назвеш приємним!

"А на каком основании вы так хорошо живёте?" – запитав Романа один з непроханих "гостей".

Мені це нагадало, як наші "гості" у Северинівці питали мене щось дуже подібне. Коли чергова група якутобурятських екскурсантів заходила у котеджне містечко, вони повертали праворуч на нашу вулицю і як за командою змінювалися в обличчі. Я довго не міг зрозуміти цих емоційних метаморфоз окупантів. До мене це дійшло значно пізніше.

– А тут миллионеры живут? – запитав мене блудний син безкраїх просторів Забайкалля.

Я аж розгубився від такого питання:

– Почему миллионеры!? Какие миллионеры? Мама – пенсионерка, мы просто продали квартиру в городе и купили тут, ближе к природе. Соседи – художники, адвокаты, телевизионщики, профессора, кто-то владеет небольшим собственным бизнесом. Почему миллионеры?!

До мене дійшло потім, чому наші "гості"так змінювалися в обличчі.

Якось Мама, захопилась однією американською блогеркою російського походження. Вона переважно розповідала про щоденне життя "одноповерхової Америки". Аж раптом вона вирішила поїхати на історичну батьківщину – у місто Карпінськ на Середньому Уралі. Я цих блогерок не зношу, і Мама це знає, але тут проявила незвичну наполегливість: на її думку я мав обов'язково подивитися той блог про Карпінськ.

Це було якесь дике жахіття. Блогерка поїхала дивитися, в якому стані перебувають місця, де вона зростала. Стан був антисанітарний.

Ті місця були забудовані двоповерховими брудно-білими бараками. Каналізацію прорвало і в під'їзді на морозі утворився дивовижного кольору сталактит. Навсибіч від будинку усе було усіяно горами побутового сміття. Здається, мешканці не виносили його на смітник, а просто викидали через вікна. Можливо це сміття пару разів на рік прибирали. Але наступне прибирання поки було либонь у планах.

Я дивився на цей жах і згадав емоції мого університетського викладача археології Володимира Васильовича Колоди, який мав необережність піддатися ностальгії і років 10-12 тому поїхати у місця, де він народився у Сибіру. Він повернувся з криками: ноги моєї там не буде більше!

Привіз купу фото "мєрзості запустєнія" колись рідних місць. Алкоголізм мешканців, здається проявлявся навіть в архітектурі. Місцева газета і далі гордо носила ім'я "Советское Причулымье".

Якби дійсно перейменовувати Росію – то не має бути жодної Московії! Причулим'є.

Так от. Для багатьох наших "гостей" це була перша "туристична" поїздка закордон. Вони нічого не бачили, окрім своїх забайкальських єбєнєй, окрім свого Причулим'я.

Але російська пропаганда доводила якутобурятам, що вони – велика держава, що у них величезний ВВП, а у гноблений корумпованими бендерівцями і нацистами Україні – ВВП такий малеееесенький! І тому їх треба асвабадіть від прозябанія під американським ігом.

Вони так мені приблизно усе це і намагалися пояснити по інерції. Але зіткнення з українською реальністю їх абсолютно збило з пантелику.

У київських передмістях вони побачили асфальтовані дороги з розміткою як у Франції, лед-освітленням та сонячними батареями. А коли вони входили до нашого котеджного містечка – у них витягувалися обличчя: вони просто нічого подібного не бачили в житті. Вони бачили Причулим'я.

Для них Северинівка виглядала як Санта-Барбара з популярного серіалу: будинки одного стилю, низькі парканчики, вічнозелені ялівці та кіпариси, тротуарна плиточка і білі мерседеси… І скляні вхідні двері на терасах.

Безсмертного вони питали: "А на каком основании вы так хорошо живёте?!"

Роман Петрович теж був заскочений цим запитанням:

– Что вы имеете ввиду?

– Ну, вот у вас в сёлах столько каменных домов. Вот сколько у вас таких сёл как это?

– 36 тисяч! – сходу відповів колишній віце-прем'єр з питань адміністративної реформи (знали б вони, кого питають).

Для наших "гостей" ознакою високого достатку було те, що в селах були кам'яні будинки. Якщо ти ніколи не бачив Карпінська – складно зрозуміти, чому їх це так вражало.

Це був конфлікт цивілізацій. Вони були переконані у величі Причулим'я і його ВВП. Проблема була в тому, що 60% усіх благ Росії належало 1% підданих Путіна. В Україні ВВП менший, але блага розподіляються значно більш справедливо. Індекс нерівності тут інший, ніж в РФ.

Що мені треба було пояснювати зайдам, що таке індекс Джині?! Хай далі ходять з переляканими обличчями!

Я відчував солодку зверхність. Їх картина світу руйнувалася на очах.

"Пане Олександре, а якби Ви з Мамою хотіли пожити у Львові, то я маю вільне мешкання для Вас!" – Орест Шейко зателефонував одного вечора з геть несподіваною пропозицією.

Я не знав, чи на неї погоджуватися. Бо з одного боку, Суспільне евакуювалося до Львова, а мені належало повертатися до робочих справ. І така пропозиція було дуже вчасною. З іншого боку – мене часом лякав різкий звук, навіть коли Мама необережно гучно закривала якусь шухляду. Я спокійно виходив назустріч озброєним ворогам, але не міг чути різких звуків. Кожний такий звук спричиняв сплеск адреналіну.

Знадобилося ще два тижні та поїздка "на розвідку" до Львова, щоб побороти страх перед звуками великого міста та сиренами повітряних тривог.

До Львова я їхав із питанням: що буде далі? Як довго триватиме моє життя кочовика-номади? Коли я зможу повернутися до дому? І чи зможу повернутися?

Інші тексти Олександра Зінченка з циклу "Завтра може не бути":

Перед 24 лютого 2022 року 

Вони прийшли 

Помилка Путіна