Вони прийшли (продовження)

"Історична правда" започатковує серію публікацій про істориків на війні. Ми публікуватимемо нотатки, що зроблені у польових умовах, у бліндажах, у шпиталях, вдома після демобілізації, в окупації і евакуації - щоб від першої особи показати усю панораму того, що пережили українці у ці місяці Війни за Незалежність. Запрошуємо колег-істориків надсилати нам свої тексти.

Початок розповіді у публікації "Перед 24 лютого 2022 року"

24 лютого. День. Мама не хоче евакуюватися. Питаю чому? "Це мій дім! Це моя земля! Я нікуди не поїду! Почуваюся зле, можу нікуди не доїхати взагалі!"

Ок. Вирішив не поспішати, оглянутися і подумати про план дій. Загалом почувався доволі впевнено. Готівку я зняв з рахунку заздалегідь – ще за кілька тижнів до. Продуктами запаслися. Вода є. Незле було б докупити кілька балонів газу для туристичного пальника. А ще – дещо з ліків, які закінчувалися.

Дімка вирішив пройтися зі мною. Спочатку – Васильківська, 3. Тут впали уламки ракети, вибух якої розбудив нас перед світанком. Люди навколо змітають скалки розбитих шибок. Зауважив, що сучасні склопакети краще переносять такі випробування, ніж "радянські" вікна.

Пройшлися до торгівельного центру Оушен-плаза. Він виявився зачинений "по технічним причинам". Ок, тут ані газу, ані ліків ми не купимо. Неподалік є ще один магазин туристичного спорядження і пару аптек. Але і там зачинено: громадський транспорт не працює, працівники не змогли доїхати до роботи.

Натомість на Бульварі Дружби Народів працює локальний кіоск зі смачними пиріжками. Дружби народів – нема, а пиріжки – є.

Вертаємося додому так само пішки. Перша тривога. Збираємо спальники, каремати, туристичне приладдя, продукти і трошки алкоголю.

Час минає повільно. Нудно. Туди не пробиває сигнал мобільного зв'язку, а мені потрібно знати, що відбувається.

Рідний Харків масовано обстрілюють.

Що відбувається навколо столиці – зрозуміти важко. Повідомлення якісь дуже непевні. Ясно, що щось відбувається біля Гостомеля. Що саме – не ясно.

Цілий день – у мессенджері. Усі пишуть усім: як ти? Що у вас?

Андрій пише: "Ти речі зібрав?" А я про це якось і не встиг подумати за емоційним гармидером протягом дня.

Вночі – знову тривога. Разом із сусідами знову спускаємося у паркінг. От і час подумати – що далі робити.

Насамперед треба відвезти мамі продукти.

По-друге, у мені увімкнувся історик. Тобто людина, яка привласнила досвід минулих поколінь. Спогади і воєнні щоденники усіх часів одноголосні: війну у місті пережити складніше. Черги за водою – чудова мішень.

Організувати підвіз продуктів для багатомільйонного мегаполісу – велика логістична проблема. Дефіцит і голод цілком можливі. Імовірність дістати продукти у селі є суттєво вищою. Вода, принаймні, у ставку біля дому є. У лісі є дрова. Марго на день народження подарувала мангал. Я купив до нього великий казан.

Тому переїзд у Северинівку виглядав більш привабливо не тільки через синівський обов'язок. Врешті-решт, поїду на вихідні, там щось проясниться – повернуся. У той момент мені видавалося, що повернутися проблем не буде.

Час від часу виходжу з паркінга подихати свіжим повітрям, розім'яти ноги, спіймати трохи мобільного інтернету та просто послухати, що і звідки чути.

4:25. Щось як бахне!

Звук вибуху принесло з лівого берегу Дніпра. Народ починає писати, що на Позняках впав чи літак, чи якась ракета. Мережі швидко приносять фото і відео: стандартна радянська багатоповерхівка без вікон та з обгорілим, пошкодженим фасадом.

6:17. Ціла серія вибухів!

Пишуть, ніби на Солом'янці щось.

З боку Оболоні на світанку чути канонаду.

Загальна картина і далі залишалася туманною. Єдине, що було ясно – вибухи чути по всій Україні за виключенням Закарпаття.

Зідзвонюємося з Андрієм. Обговорюємо деталі. Збираю речі.

Туристичне приладдя, пальник і газ, ніж, запасний светер, джинси, білизна, тепліші шкарпетки. Сумки з продуктами для мами. Документи і гроші. А раптом вдасться попрацювати?! Збираю ті книжки і матеріали, які найбільш потрібні для роботи над книжкою про проголошення Незалежності. Прапор. Гітара! Треба взяти гітару!

Гітара – іще один свіжий подарунок родини. Я ще "не награвся". "Як не буде світла – буду розважати маму і сусідів".

Андрій приїхав ближче до 11 години. У багажнику лежав невеличкий міській рюкзак і сумка-холодильник.

– Це все?

– Нє, ну, а що?!

– Через Житомирську трасу, мабуть, краще не їхати?

Про гарячу ситуацію в Гостомелі долітали якісь непевні чутки.

Але цих чуток достатньо, щоб зрозуміти, що ту зону краще об'їжджати. Вирішуємо їхати "городами" – через Вишневе, міст у Білогородці та Бузову. Зазвичай дорога до маминого дому забирає трохи більше години…

До Білогородки ми не доїхали. Затор почався іще у Вишневому. Спочатку він хоч потроху рухався. Та за кілька кілометрів дорога намертво закоркувалася. Ми застрягли як "Челюскін" у арктичних торосах. Раптом машини почали розвертатися і по зустрічній їхати назад. "Міст у Білогородці підірвали!" – хтось із відкритого вікна авто прокричав нам на ходу.

Ми теж розвернулися. Ще за годину ми дуже повільно, але доїхали до Боярки. Чомусь основний потік авто рухався у бік Фастова. Але я пам'ятав про міст у Княжичах – ось що значить любов до місцевого велотуризму! І ми звернули по майже порожній дорозі в інший бік.

– Знаєш, мабуть нам краще їхати не через Бузову, а повернути з Ясногородки на Мотижин, і потім вже виїжджати на Житомирську трасу та рухатися в бік столиці – проти основного потоку. Так ми зекономимо час. І нам нетреба знову буде тягнутися в основному потоці.

У Мотижині проїхали повз будинок Романа Безсмертного, колеги-історика, колишнього віце-прем'єра, посла у Білорусі та просто гарного сусіда. Я не знав, що наступні два тижні ми будемо зв'язуватися ледь не щодня. Через поле до маминого дому десь півтора кілометри. Але ми мусимо об'їжджати навколо.

Над нами реве винищувач. Знижається. У голові – різні негарні думки… Проноситься над нами. Наш.

Ми їхали майже п'ять годин.

Андрій хотів було їхати далі, до батьків у Вінницю. Але це було не дуже безпечно: вже ширилися чутки про те, що деякі машини не доїжджали. Їх розстрілювали.

Я переконав Андрія переночувати у нас, а на наступний день приймати рішення. Завдання N1 – привезти мамі запас продуктів – я виконав.

Северинівка гула як вулик. Здається, у нашому котеджному містечку ніколи не було водночас стільки людей. У сусідів поверхом вище таборували ще з десятеро гостей. У мене самого двоє – Дмитро та Андрій. Біля кожного будинку стояла мінімум одна "чужа" машина.

Мешканці містечка "розважалися" як могли. Зустрів сусіда Михайла з будинку навпроти: "Ввечері буде зібрання місцевої тероборони. Підеш?"

Інша сусідка вигулювалася в компанії кількох товарок і відразу придумала нам завдання: "Ідіть копати окопи!"

Виявляється, що їх чоловіки вирішили перекопати дамбу ставку і збудувати на ній барикаду з розпилених колод і гілля. Такій барикаді вистачило б одного снаряду чи міни. Проте будівництво барикади мало ту беззаперечну користь, що повністю займали голови і руки її творців.

Сутеніло. Наближався оголошений час зібрання "тероборони".

Біля КПП почали збиратися чоловіки і кілька жінок. Головував невисокий, але помітний чолов'яга, якого я бачив вперше. Минула лише година у темряві – і групи розібрали маршрути патрулювання. І отримали інструктаж у випадку появи "чужих" у конфронтацію не вступати, а поінформувати "штаб". Почуття власної значимості головуючого явно вступало у дисонанс із його організаційними можливостями.

Рівень конспірації обмежувався забороною вмикати світло на мобільних. Ніхто не робив елементарної перевірки присутніх, ніхто не намагався залучити "новеньких". Тобто чисто теоретично, будь-який зайда міг так само тихенько підійти, послухати і зібрати "секретну інформацію". Головуючий оголосив пароль і відгук для патрулів. Паролем слугувало його ім'я, відгуком – прізвище.

Загальне враження від вечора: забагато чоловіків у дитинстві не награлася у "Зірницю".

Вечір п'ятниці добігав кінця. З північного напрямку важко бухало.

Фіксую у своєму "щоденнику" на fb: "22:33 Канонада в околицях Гостомеля?"

Знайомі з Гостомеля відгукуються: "Та і не вщухало в нас!" "Да тут у нас вже другу добу бахає. Все норм".

Зі Зміїного прикордонники відправили у далеке плавання корабель. У Бучі – спалили безкінечну колону ворожої техніки. Практично так, як басмачі в Афганістані. Чорнобильську станцію захопили російські окупанти. Але явно щось пішло не так. Відчувалося, що щось пішло не за планом Путіна.

27 лютого я записав: "Таке відчуття, що сьогодні – переломний день у війні".

Минуло три дні після початку повномасштабного вторгнення. На четвертий день війна прийшла до околиць Северинівки.

Я стояв біля вікна і розмовляв по телефону із родичами під Харковом. Раптом – гул, вибух, стовп чорного диму! У кількох кілометрах впав літак.

За кілька секунд зникла електрика. Літак впав на лінію, яка живила котеджне містечко. Це означало, що зв'язок зникне, щойно розрядяться безперебійники на вишках зв'язку. Згодом почне зникати тепло. Адже газовий котел, який опалює будинок, як і будь-яка сучасна техніка потребує електрики.

Електроплита теж не працювала. Але це мене хвилювало менше: каву можна нагріти на туристичному пальнику, борщу я наготував напередодні у двовідровому казані. Навіть на сусідів вистачить. На вулиці холодно – борщ не скисне.

Жарти – жартами, але чимдалі більш очевидним ставало те, що навколо Северинівки щось відбувається.

У понеділок 28 лютого було чути бої навколо. Сусідська група у Вайбері пише, що через Мотижин пройшла колона ворожої техніки.

Пишу сусіду в Мотижин: "У нас в Северинівці кажуть, що москалі йшли через Мотижин. Це правда?"

Безсмертний відповідає: "Так! Москалі і зараз окопались в Добропарку. Там 15 танків і два БУКи і їх блок-пост в районі хутора Згода від Житомирської траси".

Від 11 ранку в наших околицях тривав бій. О 13:05 щось вибухнуло дуже близько. Коли о 13:30 трохи стихло – я вийшов на вулицю. Від Добропарку вздовж Житомирської траси і до Березівки піднімалися стовпи чорного диму. Там відбувалося щось масштабне. Але подробиць за будинками і лісом було не видно.

Звітую Безсмертному фото і відео. І вирішую уточнити деякі подробиці.

– Петровичу, а є точні координати, де саме окопалися москалі? Бо тут питають. Ви комусь передавали далі цю інформацію?

– Передав. Секретарю РНБОУ. Прямо.

– Чудово! А по координатах? Є інформація?

– Ні! Зараз зроблю!

– І мені скиньте, плз! Я теж, кому можу розкидаю.

За півтори години ми знову зв'язуємося. Виявляється, що метрах 350-400 від нашого будинку ворог розбиває намети. Мені за деревами цього не видно, а Роман Петрович з біноклем усе бачить:

– Штаб розгортають під лісом. Надішлю координати за кілька хвилин. Вони розгорнули намети.

– Я оце думав, що їх вже покрошили. Тут у нас гради літали.

– Лише частину накрили.

Безсмертний присилає карту із відміткою, де вороже військо розбило табір.

– Це ж там, де я гриби збираю!

– В точці координат два намети і тентована машина. В сторону Северинівки ще два намети за метрів 300.

Відправляю інформацію, куди можу. На всяк випадок пишу у сусідську групу в Вайбер, що в 300 метрах від містечка ворог розставляє намети. У чатику зчинився рейвах. Я був здивований реакцією.

Дорослі чоловіки днями і ночами у "Зірницю" граються, щоб ворогів вітчизни виявляти і периметр боронити, а ти їм відсилаєш інформацію із точним розташуванням ворога – і… чого я лише не наслухався у тому сусідському чатику! Але були і ті, хто після цього повідомлення вийшли на зв'язок у приватні повідомлення з конструктивом.

За 20 хвилин після Безсмертний знову виходить на зв'язок:

– Намети згорнули.

– Ура! А куди рухаються? Який в них автомобіль?

– Зіл-131.

– У якому напрямку рухаються?

– Ясногородка!

– А скільки їх? Стоять, чи їдуть?

– Стоять. Я на їх дорозі вже. Якщо підуть – дам знати. Порахую.

– Будьте обережні! Дякую!

Безсмертний "пас" непроханих гостей допоки не стемніло. "Гості" вросли у землю і не рухались.

За кілька днів я дізнався більше подробиць про бій у Березівці. Там колона російського війська потрапила в таку ж пастку, як в Бучі: підбили першу машину, останню, а потім – через одну.

Вибухами боєкомплекту рознесло симпатичний ресторанчик "Бістро пекаря". Від нього залишилася лише вивіска при дорозі. За п'ять днів до цього ми вузьким колом рідних поминали там тата після прощання. Здавалося, що з того дня минуло не п'ять днів, а рік.

Вранці першого дня весни ми знову обмінювалися інформацією з Безсмертним. Роман доповідав, що частина окупантів пішла на Житомирську трасу, частина – залишилася у Добропарку. І додав:

– Сьогодні піду уточню.

– Тут таке пишуть: "Копилів, Мотижин, Бузова. У цих н.п. стять глушилки і буки. ЗСУ просить інфу, де саме". Щось видно?

– Один танк біля Слобідського ставу. Це мені передали. У хуторі Вінен група особового складу, танк. Усе, що передали. Якщо сам побачу – дам знати точно. Ок?

За кілька годин знову виходить на зв'язок:

– У лісі Слобідському ховається дві бронемашини. Хитрі. Щойно з'явилася авіація – вони рушили до Северинівки. Зараз стоять біля моєї ділянки (біля колишнього скотомогильника). Затихли! Вимкнули двигуни. Казав мій комбат: "Трактористи!"

– Координати є якісь? Бо я в місцевій топоніміці не дуже орієнтуюся.

Роман Петрович було зник з ефіру. Мені стало трохи тривожно. Десь за годину прийшло нове повідомлення:

– Пройшли на Ясногородку. Далі, повернувши праворуч рушать на Білогородку, або блуднуть у Шпитьках і вийдуть на Житомирську трасу у Стоянці. Звісно, якщо їх не зустрінуть вогнем.

– Прийняв. Дякую!

– Тепер де вони – з моєї точки зору. Напівдороги в районі озера Дурновка (воно так зветься) вони повернули по польовій дорозі в Карасевичів гай. Це колишня куркульська садиба між Мотижиним і Пашківкою. І там сховались.

Роман Петрович – великий знавець місцевої топоніміки. Але якби він не супроводжував свої уквітчані словесним барвінком повідомлення цілком конкретні карти з цілком чітко визначеними відмітками і координатами – то я не знаю, чи міг би хтось іще скористатися з цінної інформації, яку він зібрав.

– 2 бронетранспортери?

– Так, і 12 чоловік на броні. БМП-2. У них глушилка, відразу ліг зв'язок. Вони слухають ефір.

– Прийняв. Передаю.

Ввечері ми сиділи у сусідів. День був переповнений подіями.

У рідному Харкові вранці двома ракетами знищили будинок Обласної адміністрації. Мене це безкінечно обурювало: жодного військового об'єкту поруч нема – чого стріляти по пам'яткам історії та архітектури?!

Мозок категорично не міг прийняти збочену логіку ворога "бомбардувати центри прийняття рішень". Там російська ракета забрала життя шести осіб. На Салтівці, де ми колись жили, обстрілюють жилі квартали. Одна з ракет потрапила в машину, в якій їхали клірики Озерянської церкви та їх діти. Вони всі випарувалися. Буквально.

У Мелітополі юрба зупиняла колону російських окупантів. Руками та криками "Домой! Фашисти! Убивці! Вам тут не Росія! Домой!"

У Куп'янську люди кидалися на авто "прикрашене" літерою "Z": "Будьте ви прокляті! Тварі!"

У столиці росіяни обстріляли Бабин Яр. Стовп вогню. Ще кілька життів обірвалося на місці. Люди просто йшли в своїх справах. Це просто не вкладалося в голові: обстрілювати ракетами Бабин Яр! Місце, де німці вбили сотні тисяч людей. Невже воно бачило мало горя?!

Здалеку вже звично доносилися звуки канонади. Достатньо далеко, щоб відкоркувати пляшку вина і обговорювати побачене і почуте за день. Раптом щось стукнуло. Ніби хтось з камінчиком кинув. Наташа перелякано подивилася на сина, Женя зірвався на ноги та вийшов на терасу. За хвилю він повернувся із ще теплим осколком снаряду у руках. Він прилетів вже на злеті. Його енергія вичерпалася. Але він і досі лишався теплим.

Пишу Безсмертному:

– Що там у вас? Нам тут трохи осколків прилетіло. Зв'язок не працює, користуюся "супутниковим інтернетом" сусідів.

Безсмертний виходить на зв'язок лише за півдоби:

– Доброго ранку! Тут тихо.

– Доброго! У нас ніби теж. Але москалі задрали! О! Стріляли щойно поруч. Але якесь легке озброєння.

– Почалось!

– Почалось? Щось знаєте? Щось нам прилетіло більшеньке. З боку северинівських дач щось гухнуло.

– Бій в районі Слобідського ставу. Добропарк.

– Зрозумів. Піхоту викурюють?

– Так!

– У місцевому чатику пишуть, що по лісу розбіглися. На вулиці Сулими когось поранили.

– У навколишніх лісах їх постійно виловлюють. Будьте обережні! Чи є лікарі біля вас, чи медсестри?

– Лікар у містечку і два медпрацівники…

Лише згодом я почав розуміти, що відбувається навколо нас. Росіяни доволі хаотично кружляли по дорогах та бездоріжжю. Їх виловлювали наші "мисливці". Сьогодні в Березівці проходила ворожа колона, а потім – її рознесли у порох, і пару днів окупанти туди не сунуть. У Добропарку то є ворог, то його нема. А потім він знову є. Зрозуміти оперативну ситуацію навколо Северинівки було неможливо. Усе навколо відбувалося у динаміці.

Чим ближче звучали вибухи – тим більше мешканців і гостей нашого котеджного містечка наважувалися на ризиковану поїздку в невідомість. Тихо і непомітно зник "керівник" місцевої тероборони.

Мені в цих умовах видавалося дуже складно зважити ризики.

Під обстрілами у будинку було психологічно легше. Легше, ніж у машині в чистому полі. Гарантувати, що вдасться проскочити поміж обстрілами і не опинитися у центрі якогось бою – гарантувати це в чистому полі було неможливо. А вдома – і стіни допомагають. Буквально.

Мій мозок плавився від браку інформації, на підставі якої можна було приймати рішення про безпечну евакуацію друзів та Мами.

Вже переповідали чутки про смерті на дорогах. Про обстріли машин на Житомирській трасі. Про "дорогу смерті" – між Мотижином і Ясногородкою, про яку потім писатиме "The New York Times".

Мама далі впиралася. Категорично. Навідріз.

2 березня. З Харкова долітають жахливі вісті. Зруйнований корпус Університета, де вчилася Марго. Росіяни бомбардують старий центр, територію давньої козацької фортеці.

Пошкоджені "Палац Праці" та будинок Міської ради. Володя Чистілін публікує фото масової евакуації харківців: переповнені перони харківського вокзалу.

Пишу сестрі: "Сьогодні – 9 днів Татові. У мене постійне відчуття, що він просто десь далеко, і я маю йому зателефонувати і розказати щось: що з нами, що з вами…"

Наступного дня я записав у своєму "щоденнику" на fb: "3 березня. Тиждень війни. Северинівка. Тиха ніч. О 12:15 та 12:25 пару важких пострілів. Ми відносно ок".

Ми не зрозуміли, куди і що прилетіло.

Ранкова "депеша" від Безсмертного не обіцяла нічого доброго:

"З Мотижина на Ясногородку пройшла колона 10 одиниць бронетехніки, 4 авто особового складу, також солдати на броні. Всі помічені позначкою "V". Далі Фастівською дорогою підуть на Київ".

Ми з сусідами поїхали провідати наших друзів – професора Євгена Мачуського та його чарівну дружину Тетяну. Євген був одним із співзасновників багатопартійності в Україні, належав до Партії демократичного відродження України, відомий фізик-теоретик і мій конкурент по "тихому полюванню" за місцевими підосичниками. Ця старша пара мешкала в протилежному боці містечка, пішки – хвилин 15-20. Але ми вирішили під'їхати.

Не встигли ми піднятися, привітатися, почати говорити – щось як загуде! За пару секунд поруч вибухнуло. Ми скотилися сходами на перший поверх. Знову канонада! Пересиділи хвилин 15-20. Ніби встановилася тиша.

Ми сіли в машину і поїхали назад. На вулиці Скоропадського проїхати було неможливо. Вибухом розворотило будинок. Дорога була всипана уламками черепиці та цегли, розбитими дошками та глиною вивернутою з воронки. Поруч стояли сіра і червона машини: двері посічені, усе скло осипалося. Страшно собі було уявити, що сталося з тими, хто був у цьому будинку.

Раптом з будинку вибігає чоловік із телефоном. Він голосно матерився, знімаючи на телефон результати дій "асвабадітєлєй". Від сусідів я дізнався, що сталося диво: усі, хто жив і гостював у цьому будинку опинилися у момент вибуху у найвіддаленішій кімнаті. Усі живі!

Повернули на іншу вулицю. Тут потрапили в інший будинок, але картина менш шокуюча – просто метрова діра в стіні… Далі – ще один пошкоджений дім.

Того дня я записав у "щоденнику":

"16:30. Обстріляли нашу Северинівку. Один з будинків зруйнований. Два серйозно постраждали. Це таке котеджне містечко. Тут взагалі нема ані військових, ані інфраструктурних об'єктів. Навіщо? "Бендеровцев" тут до останнього моменту було небагато. Тепер – стануть усі. Дивна логіка у цієї молі кремлівської. Коли її прихлопне вже хтось нарешті?"

4 березня.

Пишу Безсмертному:

– Привіт! У нас тихо.

– Доброго ранку! У нас теж.

– Ніби о 18:00 вчора заходили у котеджне містечко "чужі". Покрутилися кілька хвилин і вийшли. Десь з боку Копилова/Макарова бухало. Щось видно?

– Ні!

– Нам теж. Ввечері вчора орки зчепилися з нашою охороною на КПП. Постріляли над головами одне одному і розійшлися. Вранці з лісу вийшов якийсь заблукалий бурят з автоматом. Наші слюсарі послали його, і він пішов. Що там у ваших околицях? Тихо?

– Тихо. Організовую евакуацію людей.

– Вважаєте, що треба евакуйовуватися? Ви плануєте?

– Я – ні! Однак люди просять, то мушу це робити.

– Я теж не хочу нікуди їхати. І не знаходжу аргументів, щоб евакуюватися. Бо ризики в дорозі переважають небезпеки вдома. А наші, здається, сволоту мочалять добряче, дозачищають околиці.

– Людей гонить страх. Ніч, коли село бомбардували, навела жах на людей. Ми забрали до себе сім'ю – то вони в шоці всі.

– Розумію. А по Мотижину теж прилетіло?

– Тут кинули касетну бомбу і згоріло 5 садиб…

– Нічосі! Може, хай би ті, хто евакуюються, залишали ключі комусь з сусідів і дозвіл користуватися із запасів?

– Староста це організовує!

– Бо я, наприклад, крупи і олію трохи маю, а овочів багато не нагуртував: бо в мами нема де зберігати. І в Северинівці багато таких. То будемо, як трохи ситуація втихомириться, ходити у Мотижин на закупи. По капусту і по моркву.

– Побачимось!

– Обов'язково! Хоч би тих орків швидше розмочалили. Бо вже зла нема!

Це був день кризи. Сусіди масово виїжджають. Вірніше – тікають. Не тільки з Мотижина. З містечка – теж. Виглядає як паніка. Вбіг сусід: "Ви плануєте лишатися?" Кажу, що наразі – так. За пару хвилин прибігає знову. Притяг рацію і два величеньких пакети з продуктами.

Я далі коливаюся: чи безпечніше залишатися, чи їхати? З боку Макарова постійно чути вибухи. А інших варіантів виїхати, ніж через Макарів – нема.

Вночі померла сусідка з третьої квартири. Євгенія Савішна довго хворіла, а останні події її підкосили. Син був поруч. Але констатувати смерть офіційно – неможливо. Ховали під канонаду. Боже, як вчасно пішов Тато…

Це також був перший день, коли мене вперше "накрило". Настав такий момент, коли все навалилося разом: уривки непевних чуток і справжні новини, необхідність приймати рішення на основі неповної інформації… Тут продуктами завалили – треба розібратися, що в тих пакетах… Снаряди бухают, Мама нервується, Дімка депресує… І я в якийсь момент просто впадаю в ступор.

Випив останню таблетку адаптола. За годину відпустило.

Спочатку розібрав пакети з "подарунками" сусідів. Купа сметани на межі термінів придатності. Ок, насмажимо оладків. Морожені полуниці?! Добре, зараз зроблю полуничний топінг для оладок!

А про решту проблем я подумаю завтра!

Вечір минув під гітару і чай з оладками і полунічним джемом.

5 березня. Сидимо в "укритті". Навколо Северинівки чути вибухи і постріли.

Ми ховаємося, як можемо. У коридорчику працює правило "двох стін". Ось тут ми і сидимо вчотирьох на трьох квадратних метрах.

Щось пролітає над нами ніби величезний електрошокер. Чути постріли з карабінів. Низько пролетів винищувач.

Відкоркував пляшку совіньйона. Ось вона – скромна чарівність середнього класу! Буде замість заспокійливого, яке закінчилася.

Наташа з Женею з другої квартири вирішили евакуюватися. Питають, чи ми не виїжджаємо? Мама далі відмовляється. Мені лишають ключі та привілей підгодовувати приблуду Муську.

Забіг сусід Михайло. Теж їде. Теж залишив ключі "на всяк випадок".

Пише Марго з питаннями, чи ми їдемо? Відповідаю: "Ввечері ще раз заговорили, щоб перебратися у Вінницю до Андрія. Хлопці в роздумах… Мама ледь не кричить: "Відпускаю вас усіх!" Я нікуди без неї не поїду".

6 березня. Хлопці їдуть. У мене душа не на місці. Довго стоїмо біля КПП. Раптом хтось іще поїде. Бо відпускати двох молодих хлопців самих якось страшно.

Біля шлагбауму стоять дві бабусі і дідуля як три чарівних кульбабки. Просяться до хлопців у машину. У мене трохи відлегло від серця: хоч на наших, хоч на чужих блок-постах одна справа – коли побачать просто двох молодих хлопців у машині, а інша справа – коли двоє молодих хлопців евакуюють трьох людей старшого віку!

Обв'язуємо машину дурацькими білими тряпками. Довго дивлюся машині вслід…

З сусідом ідемо перевірити, чи усе ок з будинками знайомих. Ніби ок. Стоїмо, обговорюємо ситуацію біля його воріт. Раптом боковим зором бачу якийсь рух за 350-400 метрів далі по вулиці. Військові.

І серце підказує, що це не наші військові.

Від гріха подалі зайшли за ворота у двір. Юрій питає: може "городами" підеш? Мені здалося, що цей варіант буде ще більш небезпечним, ніж просто пройти вулицею містечка.

Розвертаюся і спокійним кроком іду до дому.

На перехресті обертаюся. Ще кілька днів тому Северинівка була переповнена людьми. Тепер вона виглядає апокаліптично: ніби тут взагалі нема людей. Окрім тих трьох в чужих одностроях. Військових видно далеко в іншому кінці вулиці, до них з півкілометра. Обертаються на мене.

Довго дивляться. Повертаються і йдуть у бік КПП.

Зайшов в дім. Закрив двері. Тепер тут у семи квартирах – ми вдвох: Мама і я.

Не пам'ятаю, що я в той момент робив. Здається, перечитував книжку спогадів, які я допомагав записати Володимиру Філенку. Я привіз її разом із іншими, щоб працювати над книжкою про проголошення незалежності України. У цей момент якось особливо агресивно постукали у двері.

Вони прийшли.

Далі буде...