Перед 24 лютого 2022 року

"Історична правда" започатковує серію публікацій про істориків на війні. Ми публікуватимемо нотатки, що зроблені у польових умовах, у бліндажах, у шпиталях, вдома після демобілізації, в окупації і евакуації - щоб від першої особи показати усю панораму того, що пережили українці у ці місяці Війни за Незалежність. Запрошуємо колег-істориків надсилати нам свої тексти.

Смерть постукала вдруге. Від першого разу минуло надто мало часу. Можливо тому, я був менш чутливий до знаків і попереджень.

30 грудня чергового лікаря вдалося приперти до стінки. Він відповів: "Ми не можемо сказати, скільки залишилося часу: може один тиждень, може – п'ять". Тато протримався вісім тижнів.

У цей час вже було ясно, що щось відбувається. Путін стягував до кордонів України війська.

Я намагався збагнути логіку російського диктатора. 24 січня ми з татом дивилися телевізор. Там віщав Портніков: "Путін напевно сподівається на капітуляцію Зеленського". І після цієї фрази мені здалося, що пазл почав складатися.

Пізно ввечері намагався записати ці розхристані міркування у нотатник. Сподівався, що з цих думок вдасться зібрати колонку.

Я відразу придумав заголовок: "Війна, чи спецоперація?"

"На спецопераціях Путін знається більше, ніж на війнах," – занотував у щоденнику речення для початку колонки.

Тоді було багато дивного. Якщо ти хочеш воювати – то ефект несподіванки є умовою ефективного наступу. А тут вже півтора місяці відбуваються якісь дивні демонстрації сили, стягають війська, лякають ескалацією. Союзники за цей час починають тисячами надсилати ручні ракетні комплекси NLAW та Javelin.

Хай би половина з них потрапила в ціль – це мінус 1000 танків! У бундесвера на озброєнні менше.

Зима – теж не найкращий час для наступу в умовах глобального потепління.

Зрештою від Луганська до Львова – це як від Праги до Лондона: завоювати і контролювати таку територію потрібні колосальні людські ресурси!

Мені здавалося, що я кручусь навколо якоїсь очевидної очевидності. Але схопити цю очевидність за хвіст мені не вдавалося.

"У Путіна є логіка. Але його логіка – базується на хибних засновках. Треба зрозуміти, де саме він помиляється, щоб зрозуміти, як він буде діяти".

Самюель Хаттінгтон був переконаний, що Україна розпадеться по Дніпру. Російський переклад "Конфлікта цивілізацій" нібито бачили на робочому столі Путіна. Але Хаттінгтон написав її у 1996 році на основі гіпотез, які були сформульовані ще у 1992 році.

Якщо Путін дійсно йшов у ар'єргарді думок Хаттінгтона – це могло пояснювати ідею "Новоросії" у 2014 році. Усі ці спроби створити з південних і східних областей України цілком штучне утворення, авжеж, провалилися.

Бо ж і Хаттінгтон помилявся, і за двадцять наступних років ситуація динамічно змінювалося, українське суспільство трансформувалося у нову якість.

Але віра Путіна, що Україну достатньо штовхнути – і вона розпадеться по хаттінгтоновим лекалам могла пояснити спосіб його дій у 2014 році.

Значить, треба було зрозуміти, від яких помилкових засновків він відштовхнеться у 2022 році.

Припущення Портнікова, мене до кінця не влаштовувала: окей, Путін може вірити, що капітуляція Зеленського можлива, але ж це не могло зупинити спротив решти українців.

Ускладнити могло. Паралізувати комунікацію на певних ланках управління – теж могло. А далі-то що?! Невже можна думати, що решта українців перестануть боротися, якщо вдасться якось нейтралізувати Зеленського?!

У своїх нотатках я помітив: "Стаття Путіна – ключ? Путін вірить у що пише". Як потім з'ясувалося, я максимально близько підійшов до відгадки. Але не міг повірити, що відгадка настільки проста.

Влітку 2021 року Путін розродився дивною статтею. Там було багато різних тверджень, які історикам виглядали суцільною маячнею.

Тімоті Снайдер іронізував над псевдоісторичними потугами російського диктатора: "Ти почуваєшся як біолог на бійні: ніби ось хвіст, ось нога, ось роги, ось грива – але зібрати з цього набору якийсь відомий науці організм не виходить".

У тій статті Путін стверджував, що росіяни і українці – "один народ". Це дійсно був ключ. І це все було настільки очевидно, що у це неможливо було повірити…

Тим часом Зеленський обіцяв шашлики на травневі і закликав не панікувати. Але було ясно, що це військо найближчим часом піде в рух.

Десь тоді ж, наприкінці січня сестра запитала:

– Які твої прогнози? Повномасштабне вторгнення, чи ескалація десь на Сході?

– Чесно кажучи, я заскочений. Бо розумієш, мені з голови не йде Свянєвіч.

Станіслав Свянєвіч був героєм моєї книжки "Година папуги" та професором економіки Віленського університету перед Другою світовою. Він спостерігав приготування Німеччини у серпні 1939 року. Пересування війська на кордони іншої держави – це паливо, їжа, людські ресурси у якихось незбагнених масштабах. Він розумів як економіст, що такі фантастичні ресурси просто так на вітер не викидають.

І ось я теж розумію, що пересувати і тримати біля наших кордонів 200 тисяч солдат ніхто просто так не буде. Тобто щось буде обов'язково: або масштабна ескалація на Сході чи Півдні, або повномасштабне вторгнення.

Та що таке 200 тисяч?! Територія України – 600 тисяч кілометрів квадратних. 200 тисяч – це по одному солдату на три квадратних кілометри: вони ж одне одного бачити не будуть! Неможливо таким обмеженим контингентом контролювати таку територію.

А по-друге: зима м'яка, земля – вогка, техніка – важка. Тобто рухатися російські танки зможуть лише по дорогам з твердим покриттям. Вони не розвернуться у бойові порядки, бо просто зариються у чорнозем по самісіньку башту.

Невже російські генерали забули досвід Афганської війни?! Басмачі стріляли стінгерами по останній машині колони, потім – по першій. А далі – через одну. За 15-20 хвилин – колони радянської техніки нема. Я не вірю, щоб російські генерали забули Афганістан!

– То які твої прогнози? Скільки відсотків імовірності

повномасштабного вторгнення, а скільки – на ескалацію десь там?

– Десь 80% – на ескалацію на Півдні чи Сході, а десь 20% – на повномасштабне вторгнення.

– Ну, 20% – це дуже велика імовірність. Треба готуватися. Треба вивозити тата з Харкова.

Марго – проджект-менеджер, оцінка ризиків у проєкті – частина її роботи. Ми почали готуватися. Врешті-решт, евакуювати тата з Харкова треба було за умов реалізації будь-якого сценарію: наше рідне місто "потрапляло під роздачу" у обох варіантах.

Сподіватися організувати татові паліативну допомогу під обстрілами виглядало абсурдом. Не кажучи вже про найсумніший обов'язок дітей перед батьками.

Потім я згадав, що Портніков теж відповів на це питання в одному із своїх "Суботніх політклубів". Рівно за місяць до дня "Д" він пояснював, що зараз не 2014 рік, і що Росія не може вирішити свої безпекові питання лише окупацією Харкова, чи Херсона. Бо у логіці 2022 року – Росія могла діяти лише в напрямку ліквідації цілої України.

А це означало повномасштабне вторгнення.

Ми почали готуватися. Тата перевезли до мами. З Харкова – у Северинівку у 30 кілометрах на захід від Києва.

Вони багато років не жили разом, але мама шляхетно запропонувала своє мешкання у важкі часи.

Ми розуміли, що для тата це була поїздка в один бік. Але тато вірити у це не хотів. Перед виїздом з Харкова він пояснював швагру, де лежать весняні і літні речі, планував повертатися, щоб працювати у своєму винограднику у передмісті…

Ми розібрали ролі.

Я мав залишитися з татом до кінця та організувати все, що належить.

У випадку повномасштабного вторгнення сестра зі швагром – вивозять свого малого і нашу маму спочатку у Вінницю, там з'єднуються із друзями і далі – на Захід.

Ми побоювалися, що банківська система може стати об'єктом російських хакерських атак. У січні вже трапився масштабний збій. Ми заздалегідь зняли досить велику суму готівки. Марго спакувала речі і продукти тривалого зберігання, привезла у Северинівку. Було ясно: щойно вибухне – лишалося схопити "тривожний наплічник", цінні речі, документи і малого за руку і мчати поки нема корків до мами, там завантажитися – і вирушати далі.

Останні два тижні були найважчими. Сили і ясність свідомості залишали тата просто на очах. До всіх штатних проблем – відірвався один з катеторів. Ми повезли тата у госпіталь.

Лікар подивився на узі ситуацію, подивився на тата і відвів мене у кабінет до себе: "Ви розумієте, що він помирає? Він може померти в кожну хвилину. Дайте йому піти! Не мучайте його: ви зробили вже усе, що могли і нічим не допоможете!"

Я вийшов з кабінету.

Тато слабким голосом запитав:

– Що? Що він сказав?

– Тато, нам тут не зможуть допомогти.

15 лютого зателефонувала дружина татового старшого брата: "Дяді Міши не стало!" Він довго хворів і ось раптом… Ми не стали повідомляти татові…

Тато згасав. Він вже майже не вставав. Мова була порушена. Очі втратили звичну пронизливу ясність.

– Тато, може ти хочеш покликати священика?

Тато спочатку несхвально скривився. Але за пару хвилин кивнув головою. Ми все встигли.

Вночі 21 лютого я сидів біля тата і тримав його за руку. О 1:30 я не стримався і написав кілька слів про нього для близьких у fb: "Він важко п'є воду. Я – поруч. Так тяжко. Останні "Люблю тебе, пап". Я розумів, що це останні "люблю", які я зможу йому сказати, а він зможе почути.

22 лютого тата не стало.

23 лютого ми з ним попрощалися.

24 лютого – вибухнуло.

Дімка розштовхав мене вранці:

– Ти чув? Щось бахнуло!

– Дімка, відчепися! Тобі наснилося!

Останні два тижні я не міг виспався. Допомога татові могла знадобитися будь-якої миті цілодобово. Ми чергувалися з сестрою. Допомагала мама. Але інколи мама сама не справлялася. І тому я спав по 3-4 години на добу. І ось мені здавалося, що нарешті настане ніч, коли я висплюсь. Дімка ночував у ті дні в мене. Але я точно не мріяв, щоб він мене будив о п'ятій ранку після двох жахливо важких тижнів!

– Та де там мені наснилося! Вибухнуло щось! – образився Дмитро.

У цей момент щось знову гучно бахнуло. Не лишилося жодних сумнівів щодо природи цих звуків.

Відкрив стрічку новин. Там великими літерами червонів заголовок: ПУТІН ОГОЛОСИВ ВІЙНУ.

"Боже, який ідіот!" – у цей момент на мене навалилося: усвідомлення, скільки людей загине, скільки доль буде скалічено, скільки буде всього знищено – виплеканих садів, вікових дерев, старих батьківських хат, вимріяних і виплачених у кредит новобудов…

Моє емоційне оцепеніння перервав телефонний дзвінок. Марго: "Ти виїжджаєш?"

– З Днем народження, сонце!

Так Марго, народилася 24 лютого.

Я на якусь мить замислився. Треба було вдягнутися, зібратися, доїхати якось до сестри. Або вона мала заїхати по мене. Це все означало час. Втрату часу.

– Марго, дій за планом!

Могли початися затори, ситуація незрозуміла – краще не втрачати часу. Я був переконаний, що пару діб у мене ще є, щоб скооперуватися з кимсь з друзів та потім наздогнати решту родини.

Чи не наздоганяти. У той момент я ще не мав рішення.

Десь хвилин 40 я прокручував в голові усі можливі сценарії своїх дій.

Знову зателефонувала Марго: "Мама відмовляється евакуюватися! Поговори з нею!"

Мама відмовилася навідріз. Я добре вивчив ті інтонації, коли переконати її годі старатися. І то були саме такі інтонації. Ми з сестрою змогли передбачити дії Путіна, але не змогли передбачити поведінку власної мами.

План моїх дій почав набувати реальних обрисів. Мамини скромні продуктові запаси я знав. Було ясно, якщо мама залишається – їй треба привезти запас їжі на пару місяців.

– Дім, а пішли у магазин! Допоможеш мені.

Ще не було восьмої ранку. У місцевому супермаркеті ми взяли візочок. Черга до каси стояла від одного кінця магазину до іншого. Ми розділилися: Дмитро стояв у черзі, а я пересувався по магазину і збирав усе, що треба: крупи, макарони, цукор, олія, кава, м'ясо, консерви… Я купив усе, що запланував за виключенням тушонки: її вже розмели.

Обличчя людей виглядали дещо розгубленими, але паніки не було. Усі поводилися із звичною коректністю.

Ми вийшли з величезними сумками продуктів.

Проспект Науки був забитий машинами. Затор повільно рухався в бік Столичного шосе. Машини були забиті спішно складеним крамом, переносками з домашніми улюбленцями і їх скуйовдженими господарями.

Деякі жінки виглядали дуже переляканими. Мені чомусь запам'яталося одна з них: вона дивилася через скло і нічого не бачила. Цей переляк дисонував моїм емоціям: я не відчував нічого.

Через півдня сестра дістанеться Вінниці.

Через півтори доби я з друзями доїду до мами.

Через 4 дні я побачу у вікні, як падає збитий літак.

Через тиждень ми потрапимо під перший великий обстріл.

Через десять днів ми опинимося в окупації.

Через дванадцять – я отримаю відповідь на ті питання, які мені не давали спокою. Непрохані "гості" самі розкажуть мені, на яких помилкових засновках Путін приймав своє рішення про повномасштабне вторгнення в Україну. Тільки вони не розуміли, що це була помилка.

Далі буде