Киянину, без якого Київ неможливий

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене. Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує

 

Помер києвознавець і колекціонер Віктор Кіркевич.

Я знав його більше двадцяти років. Дещо купував у нього для Музей-архів преси, але більше ми просто спілкувались про цікаві артефакти і їхні пошуки.

На початку року Віктор Геннадійович запросив додому і показував різні безцінні скарби і в сотий раз озвучив мрію - створити музей на основі його зібрання.

Роками він звертався до президентів, мерів, депутатів і так далі, щоб це відбулося. Зі слів Кіркевича всі цокали язиком, роздивляючись підбірки можливих експонатів, але так ніхто нічого не зробив.

Мені це добре відомо. Майже десять років тому я теж наївно пішов у мерію і зустрівся з двома чільними управлінцями. Прохання було таке ж як і у Кіркевича.

Місто дає приміщення, оплачує кілька ставок для наукових працівників і технічного персоналу, а я передаю фонди (колекцію самвидаву, десятки тисяч книг, сотні тисяч газет і журналів, десятки картин і гравюр, тисячі інших речей - орденів, марок, значків тощо).

Партнерство вигідне - приватне стає суспільним, не буде втрачене, розпорошене, посилить культурний шар нації. Відповідь була - нема приміщення. Угу, у Києві тіпа нема кількох сотень квадратних метрів комунальної власності... Тобто, інакше кажучи - йдіть десь зі своїми паперовим мотлохом.

У той самий момент одна з високих київських чиновниць розповіла по секрету, що місто в той самий момент платить зарплати кільком десяткам типу музейників - насправді монахам "УПЦ МП", яких за часів Януковича було працевлаштовано у де факто неіснуючий музей.

Тобто на русскіх попів у міста гроші були. Отримавши запевнення, що місту на зібрані матеріали - пофіг, я написав у фб і попросив френдів - пошукати велике, сухе, безпечне, пристосоване для зберігання та представлення колекцій приміщення.

Була ідея перенести колекцію до Львова, був наче непоганий контакт з відповідальними особами мерії. Але і це було тупиком.

На заклик у фейсбуці відгукнулись кілька людей. Найкращою і найконкретнішою була пропозиція Оксана Маркарова.

І відтоді, вже 9 років ми маємо приміщення на Подолі, на дві малесенькі ставки збираємо пожертви щомісяця, а місто Київ за ці роки жодного разу не поцікавилося ні тим, що ми зібрали, ні подальшою долею безцінних артефактів, значна частина яких - унікуми і не мають аналогів у інших столичних колекціях і бібліотеках.

Наскільки розумію, Кіркевич так і не здобув підтримки у міста. Доля його колекцій і його справи у широкому розуміння слова у тумані. Він має блискучу, напевно найкращу в Україні колекцію Мазепіани.

Що буде з нею? Що буде з підбіркою оригінальних документів і видань часів Української Революції і Війни за незалежність 1917-1921 років?

Частина з них зараз виставлена у національному воєнно-історичному музеєві. Хто має час - сходіть, подивіться. Я ненавиджу "підтримуючі" коментарі під такими дописами - "все буде добре", "обов"язково знайдеться", "треба ще до когось піти і щось розповісти".

Кіркевич ходив кілька десятків років. Результат - нуль. Звісно, знайдуться мудрагелі, які скажуть, що треба було скласти бізнес-план, знайти спонсорів, написати заявку на грант ...

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене.

Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує.

Світла пам'ять панові Кіркевичу. 

Богдан Червак: Андрій Мельник і масакра у Львові 1925 року

16 вересня 1925 року серед ночі озброєні кийками охоронці вривалися у тюремні камери, силоміць викидували на коридор в'язнів і там починали їх бити кийками. У камеру, де перебував Андрій Мельник, направили двох головорізів Бора і Стонжка, що мали садистські нахили.

Олексій Мустафін: Свідок Армагеддона

Навесні 1457 року до нашої ери в долині біля міста Мегіддо фараон Тутмос III Менхеперра – найбільший з найвідоміших нам завойовників в історії Давнього Єгипту – здобув найблискучішу свою перемогу. Цю битву вважають першою детальною описаною битвою в історії людства. І місцем останньої битви добра і зла, біблійним Армагеддоном.

Олексій Макеєв : Що таке свобода? Український переклад Берлінської промови

Цього тижня виголосив на запрошення Фонду Фрідріха Науманна ХІХ Берлінську промову про свободу. Це традиційний для Берліна захід, який відбувається прямо біля Бранденбурзьких воріт. Раніше в різні роки промовцями були, наприклад, премʼєри Естонії Кая Каллас, Нідерландів Марк Рютте, британський історик Тімоті Ґартон Еш чи колишній Федеральний президент Німеччини Йоахім Ґаук. Вперше – українець.

Антон Дробович: 10 принципів меморіалізації війни

Хоча повномасштабна війна за нашу незалежність і досі триває, проте громади, родини загиблих і суспільство загалом не відкладають справу увічнення пам'яті та збереження правди про її перебіг до закінчення бойових дій. Для багатьох це можливість зберегти гідність людей і єдиний доступний спосіб установити соціальну й історичну справедливість.