Киянину, без якого Київ неможливий

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене. Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує

 

Помер києвознавець і колекціонер Віктор Кіркевич.

Я знав його більше двадцяти років. Дещо купував у нього для Музей-архів преси, але більше ми просто спілкувались про цікаві артефакти і їхні пошуки.

На початку року Віктор Геннадійович запросив додому і показував різні безцінні скарби і в сотий раз озвучив мрію - створити музей на основі його зібрання.

Роками він звертався до президентів, мерів, депутатів і так далі, щоб це відбулося. Зі слів Кіркевича всі цокали язиком, роздивляючись підбірки можливих експонатів, але так ніхто нічого не зробив.

Мені це добре відомо. Майже десять років тому я теж наївно пішов у мерію і зустрівся з двома чільними управлінцями. Прохання було таке ж як і у Кіркевича.

Місто дає приміщення, оплачує кілька ставок для наукових працівників і технічного персоналу, а я передаю фонди (колекцію самвидаву, десятки тисяч книг, сотні тисяч газет і журналів, десятки картин і гравюр, тисячі інших речей - орденів, марок, значків тощо).

Партнерство вигідне - приватне стає суспільним, не буде втрачене, розпорошене, посилить культурний шар нації. Відповідь була - нема приміщення. Угу, у Києві тіпа нема кількох сотень квадратних метрів комунальної власності... Тобто, інакше кажучи - йдіть десь зі своїми паперовим мотлохом.

У той самий момент одна з високих київських чиновниць розповіла по секрету, що місто в той самий момент платить зарплати кільком десяткам типу музейників - насправді монахам "УПЦ МП", яких за часів Януковича було працевлаштовано у де факто неіснуючий музей.

Тобто на русскіх попів у міста гроші були. Отримавши запевнення, що місту на зібрані матеріали - пофіг, я написав у фб і попросив френдів - пошукати велике, сухе, безпечне, пристосоване для зберігання та представлення колекцій приміщення.

Була ідея перенести колекцію до Львова, був наче непоганий контакт з відповідальними особами мерії. Але і це було тупиком.

На заклик у фейсбуці відгукнулись кілька людей. Найкращою і найконкретнішою була пропозиція Оксана Маркарова.

І відтоді, вже 9 років ми маємо приміщення на Подолі, на дві малесенькі ставки збираємо пожертви щомісяця, а місто Київ за ці роки жодного разу не поцікавилося ні тим, що ми зібрали, ні подальшою долею безцінних артефактів, значна частина яких - унікуми і не мають аналогів у інших столичних колекціях і бібліотеках.

Наскільки розумію, Кіркевич так і не здобув підтримки у міста. Доля його колекцій і його справи у широкому розуміння слова у тумані. Він має блискучу, напевно найкращу в Україні колекцію Мазепіани.

Що буде з нею? Що буде з підбіркою оригінальних документів і видань часів Української Революції і Війни за незалежність 1917-1921 років?

Частина з них зараз виставлена у національному воєнно-історичному музеєві. Хто має час - сходіть, подивіться. Я ненавиджу "підтримуючі" коментарі під такими дописами - "все буде добре", "обов"язково знайдеться", "треба ще до когось піти і щось розповісти".

Кіркевич ходив кілька десятків років. Результат - нуль. Звісно, знайдуться мудрагелі, які скажуть, що треба було скласти бізнес-план, знайти спонсорів, написати заявку на грант ...

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене.

Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує.

Світла пам'ять панові Кіркевичу. 

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.