Чи передбачали вони свою загибель?

Завжди цікавило, чи вони передбачали смерть. Якщо так - то яку? Найменше хотілося потрапити живим у руки ворога, бути підданим тортурам, застреленим десь на подвір’ї тюрми чи засудженим до років концтаборів. Чи взагалі існувало життя за межами цієї війни? Якщо так - то яке?

 

На фото підпільники з Ковельщини - Королюк Віра "Христя" та Василь Семенчук "Ярий". Вдивляючись у їх обличчя, важко уявити, що в одну мить ця дівчина опиняється з кулеметом на горищі палаючої хати, даючи свій останній бій.

А чоловік, вже майже добігши до межі лісу, отримує поранення в ногу. Вже за мить "Христя" згорить, а провідник "Ярий" вирішить пустити собі кулю у скроню.

До того.

Боївка провідника Ковельської округи ОУН "Ярого" розміщувалася у Буцині - селі на Ковельщині, що славилося національно свідомим населенням.

Їхній схрон був у надійних людей. Нічого не віщувало біди взимку 1954-го. МГБ продовжувало своє багаторічне полювання на учасників українського визвольного руху.

Проте, у Буцині радянськими спецслужбами помічено одну дивну для них річ - школяр, син сторожа Миколи Лабнюка, регулярно бере з бібліотеки книги, хоча сама сім'я є малограмотною.

А його дружина часто їздить до Ковеля за покупками, хоча заробіток у подружжя є малим. Тому невдовзі сторожа Миколу затримують МГБ і намовляють на співпрацю. Можна лише уявити, чим погрожували чоловікові, і якою ціною йому далася ця зрада.

Вечір 17 січня 1954 року.

У схові Миколи Лабнюка боївка "Ярого" - двоє хлопців-підпільників та підпільниця "Христя" пригощаються кашею із спецпрепраратом. "Христя", у якої болів живіт, відмовилася від їжі.

Вона запідозрила щось недобре, коли одразу після вечері побратими міцно заснули. Почувши шум надворі, дівчина намагалася розбудити хлопців. За той час МГБ оточило будинок.

Прокинувшись підпільники розпочали бій, який тривав допоки не загорілася будівля. І ось ця мить, коли "Христя" вирішує прикрити відхід провідника, хапає кулемета і піднімається на горище.

Ось ці хвилини, коли боївка на чолі із "Ярим" біжить до лісу. Ось ці крики зі сторони мгбістів: "Ярого треба взяти живим". Ось цей постріл, біль в нозі - і "Ярий" дістає з кобури свого револьвера.






Теми

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.