"Паєвську розстріляти негайно"

21 січня 1953-го у Києві засідала суддівська колегія з Москви. Судді – з великими зірочками на погонах. “Больших бандитов” мусили судити лише росіяни. Маму з сином поставили в різних кутках. Над Юрієм через вік змилосердилися – дали 25 років виправних таборів. Лесі присудили смертну кару, як і іншим 57-мом партизанам, яких заарештували у червні 1952-го поблизу Косова та Коломиї

 

"Паевскую расстрелять немедленно" — шрифтограма з Москви поставила останню крапку в долі зв'язкової та референтки пропаганди окружного проводу ОУН Лесі Паєвської, на псевдо "Орися".

У червні 1952-го її затримали разом із сином Юрієм "Жуком". Він, як і мама, друкував документи підпілля. Юрію на момент затримання не було й 17-ти. День народження він зустрів у камері. Маму з сином судили разом.

21 січня 1953-го у Києві засідала суддівська колегія з Москви. Судді – з великими зірочками на погонах. "Больших бандитов" мусили судити лише росіяни. Маму з сином поставили в різних кутках.

Над Юрієм через вік змилосердилися – дали 25 років виправних таборів. Лесі присудили смертну кару, як і іншим 57-мом партизанам, яких заарештували у червні 1952-го поблизу Косова та Коломиї.

5 березня 1953-го року помер Сталін. І сімом із гірських партизанів смертну кару замінили на 25 років виправних таборів. Але Паєвську наказали розстріляти. 8 квітня її розстріляли. Її син Юрій багато років відсидів у таборах.

Леся Паєвська була із Косівщини. Закінчила Коломийську жіночу семінарію Українського Педагогічного товариства, була пластункою. Працювала на Волині вчителькою.

У Володимирі вийшла заміж за Дениса Паєвського, який переїхав із підсовєтської України, щоб вижити. Там у нього шансів не було — воював в армії УНР, через це його батьків розстріляли більшовики, а сестра, яка залишилася, померла 1933-го від голоду.

 

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські "визволителі". В хаті Паєвських поселився начальник НКВД. Денис Паєвський, знову мусив рятуватися, переплив Буг, але потрапив у німецький концтабір. Весною 1940 року Леся дізналася, що вона в списках на вивіз…

З Волині повернулася на Гуцульщину, до мами.

Там вступила в ОУН. Леся володіла кількома іноземними мовами, вміло писала і цей свій талант використовувала в боротьбі. Свої праці підписувала щифром М-35. Коли працювала вчителькою у селі Бабин, прямо під школою облаштувала криївку.

У 1944 році з німецького концтабору повернувся її чоловік Денис Паєвський. Але совєтська власть дісталася і Станіславщини (Івано-Франківщини). Паєвського арештували і відправили в Мордовські табори. Ну, а 1952-го арештували вже саму Лесю і їхнього сина.

Олександру Паєвську та її сина Юрія український суд реабілітував лише у 1995 році. Після тюрми Юрій повернувся в Україну, жив у Червонограді, мав трьох доньок. Намагався розшукати могилу матері, але про місце захоронення не було жодних слідів у жодних документах КДБ.

"Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України" — таке Леся написала в своєму останньому листі до родини.






Теми

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.