То де наш Шекспір?

З розмов і пояснень навколо цієї теми мені все більше й більше видається, що в нас це питання прийнято сприймати серйозно. Але ж питання не буквальне. Йдеться не про те, де у фізичному сенсі наш, скажімо, Шекспір. І йдеться не про імплікацію (яку багато хто бачить) "Чому наша культура не породила свого генія подібного рівня"?

Людина, котра ставить подібне питання, очевидно не знайома з українською літературою в принципі. Точно так само як людина, котра стверджує "українські переклади погані" очевидно не знайома зі станом українского перекладу. Це не поспішне судження про людей, котрих я не знаю. Це єдиний варіант.

Рівень знань, що криється за цим твердженням, приблизно дорівнює знанню фізики в людини, що питає "А як земля кругла, якщо горизонт рівний?" В обох випадках проблема в тому, що людина бачить зникомо крихітну частину реальности, з якої екстраполює щонайзагальніші судження.

Так от, про літературу. Тексти не стають великими самі по собі, через власну герметичну цінність. Через це вони можуть стати популярними, але не великими — а більшість популярних і читаних авторів усіх поколінь нині забуті і навряд чи колись повернуться в мейнстрим.

Хто з вас читав "Чорну красу" Анни Сьюелл чи бодай одну книжку Барбари Картленд? Йоганна Шпірі - одна з найпопулярніших дитячих авторок в історії (можливо, найпопулярніша, якщо робити поправку на час написання), але я не здивуюсь, якщо більшість із вас не зможуть назвати жодного її тексту.

Література стає безсмертною не тому що вона об'єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками. Література стає безсмертною тому що породжує нову літературу, масштабуючись на інші країни. Едґар По на час смерти нікого не цікавив, його псевдоготорнівське письмо, як і вкрай модерні експерименти з ґротеском, не обходили сучасників.

Але Бодлер переклав його французькою і ЦЕ зробило Едґара Алановича найвідомішим американським романтиком. Не те, як він вплинув на своїх сучасників, а те, як він вплинув на практично всю західну літературу вже посмертно. Буквально така сама доля спіткала і Лавкрафта, до речі.

Шекспір був популярним, але також він був доволі-таки ігнорований у наступну добу класицизму, взорованого на французький театр Мольєра. Не забутий, але просто ще один автор минулого, котрих і без Шекспіра не бракувало. Він повернувся в літературу титаном і найвеличнішим автором вже в часи лейкістів, особливо Колріджа.

І якби не Колрідж і компанія — шанси на те, що ви нині читали б твори Шекспіра приблизно дорівнюють шансам на те, що ви реально читали щось Колріджа. Вони ненульові, але й невеликі. Твори Шекспіра геніальні, але їхній статус сформований пізнішими перепрочитаннями в літературі, котра й сама стала каноном.

Доволі легко жити, не прочитавши жодного твору Миколи Куліша, але значно складніше жити, не прочитавши жодного твору Шекспіра. Під цим я маю на увазі — необов'язково читати Шекспіра, щоб мати добре поняття про його твори. Ви знаєте, про що "Ромео і Джульєтта". Ви знаєте, про що "Гамлет".

Ви могли ніколи в житті не розгортати "1984", але ви точно знаєте загальний сюжет і з десяток цитат звідти.

Коли людина питає "де наш/ваш Шекспір?", насправді людина питає "де в нас постать з інформаційним масштабом Шекспіра?" Не "де хтось, здатен написати тексти такого рівня", а "де хтось, про кого я знатиму стільки ж, навіть не читаючи його текстів". І от саме на це питання відповідає постколоніальна критика, яку в українському випадку називають "за що ви так ненавидите все російське?"

Запитання "Де український *прізвище*?" — це завжди зізнання в тому, що людина просто не читає української літератури, але вимагає від неї бути присутньою в інфополі на рівні з *прізвище*. Це обскурантне бажання бачити в цілеспрямованих імперських політиках об'єктивну і невблаганну логіку "історичного процесу", якщо людина хилиться вліво, чи "невидимої руки ринку", якщо людина хилиться вправо. Не більше.