Ми і це переживемо. І переможемо

Світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви. Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати. Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли

 
при ватрі. пластовий співаник

У Пласті на таборах перед тим, як іти спати, співають "При ватрі". І якось ця пісня вже не має для мене такого спокійного і умиротворюючого значення, як колись. Тепер тільки думаю про молодих загиблих юнаків.

Хоронимо цвіт нації, і думка про це не дає нормально працювати і жити. Наскільки потужні і світлі люди ідуть, один за одним. Соромно, що навіть нормально не попрощались з кожним, стільки всього недоговорено, не сказала кожному, які вони мені і нам всім були дорогі.

Рсня посилає сюди гидке біосміття. А ми віддаємо тих, кому в руки можна було передати свою долю. І нас ніхто ніколи не зможе зрозуміти, бо до нас ніколи не придивлялись настільки, наскільки варто було. Вони можуть співчутливо хитати головою, але не більше. Бо вони нічого не знають. Солдат та й солдат. Не носій потужної культури, інтелекту і ідей. Ну, молодий. Шкода.

Нема як передати цю скорботу.

Найгірше, що з нами так завжди було. І через що? Через те, що світ потурав тиранам і вбивцям, не визнавав самобутності, заплющував очі. Просто розмінна монета. Зараз розвиднюється. Але для цього треба були ракети по наших містах, геноцид, і неосяжні, нескінченні жертви.

Століттями в центрі Європи системно викошують найсміливіших, які несуть на прапорі те, про що цивілізований світ, таке враження, тільки на папері вміє писати.

Ми і це переживемо, і переможемо. Просто ніхто ніколи НАСПРАВДІ не зрозуміє, що сталось. Як і раніше не розуміли.

"Де ваш Дюк Еллінгтон? Де ваш Френк Сінатра?" Ніде. Розстріляли.

"Де ваш великий історичний сімейний бізнес на кілька поколінь?" Ніде. Не народились. Все забрали. Повмирали з голоду. А пам'ять про те, що залишилось, рейдерять або далі знищують російські виродки.

"Де ваш Гауді? Де український Джон Неш?" Згоріли. Від радянської бомби чи підпалу. Нема.

"Що ж ви там в себе порядок не можете навести!" Хто буде наводити? Ті, хто з 91 року мали максимум три роки передишки, бо клята рсня лізла у всі дірки і вигодовувала тут почвар? Давайте ви побудуєте державу в таких умовах. Хоча б таку сильну, як наша.

"Вам треба думати, що буде далі!" Так, треба думати. В окопах, в підвалах, в окупації, в полоні. Найфантастичніше, звісно, що наші і там про це думають. Але хто реально це розуміє, крім нас?

Вибачте мені за цей депресивний текст. Але горе легше нести гуртом. Ніхто не зневірюється, бо "працюємо далі, панове!"

Але просто наскільки це все нестерпно, не передати.






Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.