Si vis pacem, para bellum

Війна точно буде ще. Може, за рік. Може, за сто. Але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім. Що треба робити? Бути готовим. Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. Si vis pacem, para bellum

 

Після кінця будь-якої війни будь-яка влада стикається із вибором з двох опцій. Рівно дві можливості. Не більше, не менше.

Можливість номер раз. Забути про війну якомога скоріше і зробити так, щоб забув народ.

Ні, звичайно, війну так просто не забути. Але можна подивитися на неї під таким кутом, який призводить до забуття, перетворює живу війну на війну скам'янілу, пласку, беземоційну.

Сьогодні у нас буде шкільна линійка, на ній місцевий депутат скаже ті ж слова про війну, що казав торік. Ось стандартний пам'ятник жертвам війни, у сусідньому селі такий самий. Ось стандартні фотографії. Ось урочиста промова. Ось медалі до десятої річниці завершення. Ось дискусія про пільги. Ось, ось, ось.

Ніхто не зможе сказати, що про війну забули, ні. Але згадуватимуть не героїв, а жертв. Розруху, а не перемоги. Говоритимуть про смуток, а не про помсту. Про захист, а не про атаку. Про "більше ніколи", а не про "тільки спробуй, сука".

Народ після війни дійсно у більшості хоче миру і спокою. Це нормально. І кожен політик, що орієнтується на більшість електорату, спробує на цьому зіграти. Сказати, що війна закінчилася назавжди. Що війни більше не буде. Скоротити витрати на армію, на нову зброю, на техніку.

Це і називається "забути про війну". І ще це називається "не зробити висновків".

І це означатиме, що війна повернеться.

 
Збірник типових проєктів пам'ятників радянським солдатам часів Другої світової війни

Але є і другий шлях. Друга можливість.

Прийняти нову реальність. Зрозуміти, що війна точно буде ще. Може, за рік. Може, за сто. Але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім.

Україну зараз часто порівнюють з Ізраїлем. В чомусь вірно, в чомусь ні, але і справді можна провести багато паралелей. Є вороги, які хочуть нас знищити. Не перемогти, не принизити – знищити. Вони поряд. Вони чекають. Вони нападуть. Вони завжди нападають.

Що треба робити? Бути готовим.

Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. І робити висновки. Si vis pacem, para bellum.

Це жахливо для політика – казати такі речі. Політики не люблять цього. Політики зазвичай люблять відкривати лікарні, перерізати лєнточки, цілувати дітей у пупок і бути голубами миру, а не яструбами війни.

Тому що більшість людей не хоче чути про війну. Про можливі смерті, бомби, звуки сирен, зброю, ракети, загрозу.

Але ми знаємо, до чого це призводить. І підручник історії знає.

Тому що будь-хто, хто скаже вам з екрану, що після війни ми побудуємо ідеальний захист – пиздобол. Просто пиздобол. Ідеального захисту не існує.

 
Американські солдати біля укріплень лінії Мажино. 1944 рік

Після закінчення Першої світової війни французи почали будувати систему ідеального захисту на кордоні з Німеччиною – "лінію Мажино". Вони будували її більше десяти років. Форти, доти, укріпрайони, тисячі кулеметів, бетон, рви, ловушки – 1148 кілометрів ідеального захисту.

В результаті німці банально обійшли цю лінію через Бельгію. А потім ще й ломанули "ідеальний захист" у лобовій атаці. І все. І капітуляція, закамуфльована під перемир'я. І Дюнкерк.

Ідеальний захист – це не тоді, коли ти можеш збити ракету ворога, що летить у твою столицю. Ідеальний захист – це коли ворог не хоче запускати цю ракету. Бо твоя долетить до його столиці швидше, і хлопок буде гучніше.

Ідеальний захист – це не про ідеальний бронежилет, який захистить тебе від всіх куль і уламків. Ідеальний захист – це коли у тебе бояться стріляти.

Ось і вся різниця між двома шляхами, які стоять перед політиками після війни.

І особисто я обираю другий шлях. Шлях постійного озброєння і нових технологій, шлях сучасної армії, шлях помсти всім, хто прийшов до нас незваними. І я певен, що я такий не один.

Всі хочуть миру. Я теж. Але ми живемо у жорстокому світі. І відносно мирно живуть не ті, хто не має ворогів – так не буває. А ті, чиї вороги хочуть миру більше за тебе.

Другий шлях важкий. Але, якщо ви глибоко подумаєте, то зрозумієте, що він єдиний, який можна і треба пройти.

Si vis pacem, para bellum. Все ж таки римляни були до біса розумними пацанами.






Олег Пустовгар: Художник, архітектор, етнограф, засновник Миргородського музею: до 170-річчя Опанаса Сластіона

1884 року в журналі "Нива" Опанас Сластіон надрукував малюнок до поеми "Катерина". Цей успіх спонукав до подальшої роботи над ілюструванням творів Шевченка. Ними молодий художник заслужив славу першого ілюстратора Тараса Шевченка.

Віктор Остапчук: На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

30 тому відійшов у вічність мій батько Петро Остапчук. В статті коротко його життєвий шлях від с. Верби в 1915-му до тої самої Верби в 1994 році: хутір, семінарія в Крем'янці, в'язниця в Дубні, просвітянство на Холмщині, філософія в Берліні, газета "Волинь" у Рівному та "Пінська правда" на Поліссі, втечі від НКВД та німецького СД, еміграція і повернення в Україну. Там і Гоголь, і Берестечко, Штуль і Самчук, та Сеник і Сціборський. Та після смерті з гробу удар по УПЦ-МП...

Андрій Любка: Наш Умберто Еко. Спогади про Сергія Федаку

Саме Сергій Федака видав мою першу книжку. Ще коли я був студентом-третьокурсником. Після одного з неформальних літературних вечорів, які ми проводили в ужгородському кафе «Снек», Дмитрович підійшов до мене і сказав, що мої вірші вже «готові» для публікації. Тож хай я зранку принесу йому диск з текстами і він подумає як би їх надрукувати. У мене тоді ще не було навіть комп’ютера, а вірші я писав на аркушах і серветках, які валялися скрізь по гуртожитській кімнаті.

Володимир В'ятрович: Василь Кук. Початок історії

112 років тому на Львівщині народився Василь Кук, останній головнокомандувач УПА.