«Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?»
Головне мотто захисників Королєнка, як і багатьох інших представників "руского міра": "не потрібно віддавати його Росії, він наш". В якості аргументів чуємо/читаємо: він родом з України, він писав про про Україну; він не міг послуговуватись у творчості українською мовою, бо час був такий, але він хотів її вивчити; Королєнко був демократом, противником самодержавства
Триває процес деколонізації топоніміки в Україні. Одним з найбільших подразників у списку представників "руского міра", вшанованих у радянський час назвами вулиць, для окремих громадян, що не бажають прощатися з "нашим минулим", виявилось ім'я Владіміра Королєнка.
Головне мотто захисників Королєнка (як і багатьох інших представників "руского міра"): "не потрібно віддавати його Росії, він наш". В якості аргументів чуємо/читаємо: він родом з України; він писав про про Україну; він не міг послуговуватись у творчості українською мовою, бо час був такий, але він хотів її вивчити; Королєнко був демократом, противником самодержавства.
Зумисне не вдаватимусь до аналізу літературної продукції Королєнка (це зроблено і без моєї участі, до того ж творчість, окрім мови (а в Королєнка вона виключно російська), не є лакмусовим папірцем самоідентифікації письменника). У "Трубадурах імперії" Еви Томпсон знаходимо методологічну підказку щодо того, як розкодовувати, дешифрувати дійсну, а не удавану ідентичність автора: через літературу факту – листування, мемуари тощо.
Цитата, винесена в заголовок допису, запозичена з відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко – російський письменник.
Королєнко відписав на це Бєлоконскому (подаю мовою оригіналу): "Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски".
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу більшовиків до влади, Королєнко зазначив (знову мова оригіналу): "Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями.
У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но "рассея не пропала!".
Історикиня Тетяна Осташко, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка, резюмує, що той наводить Королєнка "як приклад обрусіння українців, які одержали "російську університетську освіту" і через те стали "російськими письменниками", а визнаючи себе "московськими демократами", не сприймали українського національно-визвольного руху".
У щоденнику Чикаленко занотував такий випадок. У 1912 році, на судовому процесі в Сумах, адвокат Микола Міхновський виступав як оборонець, там був і Королєнко, як редактор "Русского богатства". В кулуарах суду якийсь адвокат звів Міхновського з Королєнком, бажаючи їх познайомити. Королєнко простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів:
– Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, зауважив далі Чикаленко, як Королєнко був вражений і ображений: "Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати". Згодом Євгенові Харламовичу розповіли, що Королєнко опісля інциденту скаржився своїм близьким:
– Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщеному місті Житомирі; весь свій вік я прожив у великоросії та на засланні в сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав "русскую літературу".
З того часу Королєнко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись наткнутися на другого Міхновського.
То чий Королєнко? І чи потрібна нам в українських містах вулиця, названа його іменем за більшовицької влади? До більшовицьких меморативних "темників" випадкові імена не потрапляли.
