Руська Лозова: роздуми про назву
Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи. Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні. Звичайно, у нас була і різна історія. І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно
Пропозиція народного депутата Євгена Пивоварова щодо перейменування села Руська Лозова Харківської області в Українську Лозову знову примушує замислитися про глибину шару імперських наративів у нас у всіх в голові.
Зараз - травень 2022 року. Бійці харківської тероборони якраз знаходиться поруч із селом Черкаська Лозова, яке засноване на початку XVIІ століття черкасами – вільними українськими воїнами-козаками на річці Лозовенька, поблизу Харкова.
На відстані близько п'яти кілометрів від нас, далі на північ, розташоване селище Руська Лозова. Засноване поруч із Черкаською Лозовою, на тій же річці, з самого початку заселене руськими людьми, підданими московського царя.
Там, далі за ним і тепер стоять московські війська – обстрілюючи з гармат та ракетних комплексів територію свободи: Україну, її громадян, українські міста та села.
Чотири століття тому - як і знову сьогодні, тут проходив кордон розмежування двох різних народів. Зовсім різних за своїм походженням, культурою та традиціями.
Саме цим і пояснюється виникнення не одного, а двох селищ поруч майже з однаковою назвою: Черкаська Лозова та Руська Лозова - бо люди в них були різні, з протилежними поглядами на власну гідність, свободу та відповідальність перед Господом.
Тому вони навіть і не бажали змішуватися між собою.
На цьому місці треба пояснити – хто такі черкаси. Документи Московського царства одноголосно називають черкасами тих, хто зміг зброєю у XVII столітті у війні з Річчю Посполитою вибороти свою свободу та незалежність – і у серії козацьких війн закласти народження Української державності.
Мова йде не про сучасних прикавказьких черкесів – яких майже знищила у ХІХ столітті Російська імперія.
Черкаси – загальна назва, під якою українські козаки у XVI-XVIIІ століттях відомі московитам. Так, наприклад, у "Списку харківським черкасам" від 1655 року, де зазначено біля тисячі мешканців харківської фортеці тих часів – черкас, близько 90% усіх прізвищ з них закінчуються на –енко.
Щодо цього також є тисячі, десятки тисяч історичних документів, де українські козаки називаються виключно так - й немає можливості викривити чи якось змінити наявність сталої традиції використання цього слова: "черкаси" - це українці.
Характерний опис України тих часів, коли на Слобожанщині, на північному краю Дикого поля зустрілися війська руських та загони козаків-черкас, у 1653 році, зробив П'єр Мартін Де Ламартинєр у своєму творі "Подорожі у Північні країни":
"... Хоча їхня релігія така ж, як у руських, черкаси дозволяють іноземцям безперешкодно заходити у їх церкви, чого руські зовсім не дозволяють, і навіть приймають іноземців з великою добротою і гостинністю. Солдати називаються їхньою мовою козаки, і це дало привід деяким уявити, що козаки — окрема нація".
Свідчення цього французького лікаря-мандрівника стверджують – "козаки" це не більше ніж назва воїнів у черкас. Змішання ж іноземцями етнічної та професійної назви для черкас (у них військовий обов'язок був практично загальним у чоловіків) – стало традицією у Речі Посполитої: там, як відомо, усіх черкас називали "козаки".
Треба додати, що теж саме повторилося і на Кавказі. Осетини та мінгрели й досі називають степових черкес – відповідно "касоги" та "касаки".
Далі на схід, трохи більше ніж в десяти кілометрах – ми знову зустрінемо те ж саме протистояння: там будуть села Черкаські Тишки та Руські Тишки. І знову поруч, і знову в декількох кілометрах один від одного, зберігаючи певне status quo: черкаси селилися на півдні, руські – на півночі.
І між ними поколіннями жевріла війна.
То затухаючи, то знову спалахуючи, війна йшла з тих часів, коли наприкінці XVI століття московська влада вторглася в ті землі, які черкаси вважали своїми, і заснувала там декілька поселень-фортець: Оскол, Валуйки, Белгород та інші.
Усі вони тоді склали нову укріплену лінію: Белгородську захисну смугу, яка захищала московитів головним чином зовсім не від нападів татар, як нас вчила російська історія – а від черкас.
Саме черкаси неодноразово будуть брати штурмом та руйнувати всі ці поселення. Так основна, найбільша московська фортеця – Белгород, була в перший раз ними взята приступом та вщент спалена у 1612 році.
Через рік вона, за наказом з Москви, була перенесена трохи далі й відновлена вже на новому, більш зручному для оборони, місці – де знову ж таки візьмуть її штурмом та зруйнують у 1633 році запорізькі черкаси під очільництвом Якова Остряниці.
А у 1646 році після значного нападу слобожанських черкас, ця фортеця була ще раз перенесена і на наступному місці заснована вже втретє – тепер там, де знаходиться зараз центр існуючого російського міста Белгород.
Тож тут тепер, під час новітньої російсько-української війни - як і століття тому, проходить межа між Свободою та рабством.
Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи.
Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні.
Звичайно, у нас була і різна історія.
І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно.
