Руська Лозова: роздуми про назву

Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи. Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні. Звичайно, у нас була і різна історія. І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно

 

Пропозиція народного депутата Євгена Пивоварова щодо перейменування села Руська Лозова Харківської області в Українську Лозову знову примушує замислитися про глибину шару імперських наративів у нас у всіх в голові.

Зараз - травень 2022 року. Бійці харківської тероборони якраз знаходиться поруч із селом Черкаська Лозова, яке засноване на початку XVIІ століття черкасами –  вільними українськими воїнами-козаками на річці Лозовенька,  поблизу Харкова.

На відстані близько п'яти кілометрів від нас, далі на північ, розташоване селище Руська Лозова. Засноване поруч із Черкаською Лозовою, на тій же річці, з самого початку заселене руськими людьми, підданими московського царя.

Там, далі за ним і тепер стоять московські війська – обстрілюючи з гармат та ракетних комплексів  територію свободи: Україну, її громадян, українські міста та села.

Чотири століття тому - як і знову сьогодні, тут проходив кордон розмежування двох різних народів. Зовсім різних за своїм походженням, культурою та традиціями.

Саме цим і пояснюється виникнення не одного, а двох селищ поруч майже з однаковою назвою: Черкаська Лозова та Руська Лозова - бо люди в них були різні, з протилежними поглядами на власну гідність, свободу та відповідальність перед Господом.

Тому вони навіть і не бажали змішуватися між собою.

 
Мапа ХІХ - початку ХХ століття з позначкою села Руська Лозова, у російському написанні "Руское Лозовое" - з однією літерою "с"

На цьому місці треба пояснити – хто такі черкаси. Документи Московського царства одноголосно називають черкасами тих, хто зміг зброєю у XVII столітті у війні з Річчю Посполитою вибороти свою свободу та незалежність – і у серії козацьких війн закласти народження Української державності.

Мова йде не про сучасних прикавказьких черкесів – яких майже знищила у ХІХ столітті Російська імперія.

Черкаси – загальна назва, під якою українські козаки у XVI-XVIIІ століттях відомі московитам. Так, наприклад, у "Списку харківським черкасам" від 1655 року, де зазначено біля тисячі мешканців харківської фортеці тих часів – черкас, близько 90% усіх прізвищ  з них закінчуються на –енко.

Щодо цього також є тисячі, десятки тисяч історичних документів, де українські козаки називаються виключно так - й немає можливості викривити чи якось змінити наявність сталої традиції використання цього слова: "черкаси" - це українці.

Характерний опис України тих часів, коли на Слобожанщині, на північному краю Дикого поля зустрілися війська руських та загони козаків-черкас, у 1653 році, зробив П'єр Мартін  Де  Ламартинєр  у своєму творі "Подорожі  у  Північні  країни":

"... Хоча їхня релігія така ж, як у руських, черкаси дозволяють іноземцям безперешкодно заходити у їх церкви, чого руські зовсім не дозволяють, і навіть приймають іноземців з великою добротою і гостинністю. Солдати називаються їхньою мовою козаки, і це дало привід деяким уявити, що козаки — окрема нація".

Свідчення цього французького лікаря-мандрівника стверджують – "козаки" це не більше ніж назва воїнів у черкас. Змішання ж іноземцями етнічної та професійної назви для черкас (у них військовий обов'язок був практично загальним у чоловіків) – стало традицією у Речі Посполитої: там, як відомо, усіх черкас називали "козаки".

 
Обкладинка книжки П'єра Мартіна  де  Ламартинєра  "Подорожі  у  Північні  країни"

Треба додати, що теж саме повторилося і на Кавказі. Осетини та мінгрели й досі називають степових черкес – відповідно "касоги" та "касаки".

Далі на схід, трохи більше ніж в десяти кілометрах – ми знову зустрінемо те ж саме протистояння: там будуть села Черкаські Тишки та Руські Тишки. І знову поруч, і знову в декількох кілометрах один від одного, зберігаючи певне status quo: черкаси селилися на півдні, руські – на півночі.

І між ними поколіннями жевріла війна.

То затухаючи, то знову спалахуючи, війна йшла з тих часів, коли наприкінці XVI століття московська влада вторглася в ті землі, які черкаси вважали своїми, і заснувала там декілька поселень-фортець: Оскол, Валуйки, Белгород та інші.

Усі вони тоді склали нову укріплену лінію: Белгородську захисну смугу, яка захищала московитів головним чином зовсім не від нападів татар, як нас вчила російська історія – а від черкас.  

Саме черкаси неодноразово будуть брати штурмом та руйнувати всі ці поселення. Так основна, найбільша московська фортеця – Белгород, була в перший раз ними взята приступом та вщент спалена у 1612 році.

Через рік вона, за наказом з Москви, була перенесена трохи далі й відновлена вже на новому, більш зручному для оборони, місці – де знову ж таки візьмуть її штурмом та зруйнують  у 1633 році запорізькі черкаси під очільництвом Якова Остряниці.

А у 1646 році після значного нападу слобожанських черкас, ця фортеця була ще раз перенесена і на наступному місці заснована вже втретє  – тепер там, де знаходиться зараз центр існуючого російського міста Белгород.

Тож тут тепер, під час новітньої російсько-української війни  -  як і століття тому, проходить межа між Свободою та рабством.  

 
Підірваний росіянами міст у Руській Лозовій

Імперія старанно нищила все, що мало нагадувати черкасам-українцям  про свою окрему історію, традиції та притаманний їм дух свободи.

Але ми переконалися зараз, під час війни: наші погляди на волю, майбутнє та взагалі – світогляд, в руських та українців зовсім різні.

Звичайно, у нас була і різна історія.

І намагатися вкотре змінювати її зараз: називаючи Українською Лозовою село, яке спочатку і названо було Руським, щоб відокремлювати його від українського села Черкаська Лозова – не вірно.





Володимир Притула: Трагедія в Сагрині і дивовижна родинна історія «порятунку в пеклі»

10 березня виповнюється чергова річниця трагічної події – знищення у 1944 році бойовиками польських парамілітарних структур українського села Сагринь на Холмщині. Я напишу лише те, що почув від тата і від дідуся – Олексія Притули. Доля була водночас і жорстока і лагідна до них, кілька разів подарувавши їм "порятунок в пеклі", як називав мій тато ці події у жахливу березневу ніч 1944 року.

Юрій Юзич: "Мирні переговори" диктаторів

Останнім часом багато пишуть про Мюнхенську змову 1938 року тоталітарного і демократичного світу. Але те, що зараз відбувається, більше нагадує наступний етап тої історії - "Віденський арбітраж" 2 листопада 1938 року. Де вивісили навіть синьо-жовтий прапор, але українців не допустили за стіл переговорів.

Юрій Юзич: Невідоме фото Романа Шухевича

На цьому фото Роману Шухевичу 19 років, стоїть на початку лави без пластового капелюха. Після Служби Божої з пластунами, які таборували у Карпатах.

Профспілка «Солідарність» : Лідери польської "Солідарності" звернулися до Трампа із заявою на підтримку України

Ексрезидент Польщі Лех Валенса, Збіґнєв Буяк, Адам Міхнік та інші лідери "Солідарності" звернулися до американського лідера Дональда Трампа із заявою на підтримку України. Публікуємо текст звернення.