Корочанська масакра
Нападники-більшовики за свої втрати у бою відігрались на повну. Розстріляли вчителя Василя Нетребенка, його невідомого на ім’я родича, юнака Сергія Дмитренка. Їх тіла кинуто в «глибоку помийну яму, яку засипали землею». За спогадами «у місті стояла якась мертва тиша». Зрідка хтось із мешканців прожогом перебігав від хати до хати. На вулицях повсякчас зустрічались тіла закатованих більшовиками
Короча – невелике місто поблизу теперішнього російсько-українського кордону.
У 1897 році третина мешканців Корочі вважали себе українцями.
Коли проголошували Українську Народну Республіку у листопаді 1917 року, то Короча в її межі не увійшла. Але, можливість приєднання до УНР "частин Курщини" залишалась. Такі рішення про приєднання до України зазвичай ухвалювали на повітових або волосних земських зібраннях (це тодішні органи місцевого самоврядування, а в УНР вони уже називались народними радами). Після осінніх виборів (демократичних) повітову управу очолював Герасим Колесніков.
Десь наприкінці січня або на початку лютого 1918 року скликано засідання повітового земського зібрання. Під час дебатів у залу зайшла група озброєних осіб. Імена п'ятьох з них відомі – Данило Мантулін, Микола Діденко, Леонід Богатирьов, Гаврило Селюков та Петро Кочергін.
Один із них мав доволі комедійно-загрозливий вигляд: "гвинтівка без штика на лівому плечі, оперезаний хрест-навхрест стрічками з бойовими патронами, на поясі висів револьвер без кобури, а з іншого боку — ручна граната".
Ці озброєні люди оголосили, що тепер влада – це вони, а земське зібрання – розпущене. Попри зброю у заколотників гласні (тобто, депутати) спробували відстояти демократію. Утім, слову проти гранати в руках заколотників довелось поступитись.
Поведінка більшовиків була доволі типовою. Відібрали у власників більші будинки та квартири, поселились там самі і влаштували там свої "органи влади". Їздили по навколишнім селам, відбирали їжу і по картках видавали мешканцям Корочі. А також, нібито, "відправляли в Червону армію".
Також проводили "мобілізацію" - на їхньому сленгу називалось "ловити дезертирів". Головним по цій ловлі був Василь Косенко. Якщо хто не хотів йти в "червоні", то Косенко зі своєю бандою "виїжджав на місце, де жила сім'я або батьки дезертира, і починали забирати худобу та майно, а будівлі підпалювали". (Вже значно пізніше його спочатку репресували свої, а потім розстріляли нацисти).
Звісно, більшовицький режим багатьом був не до вподоби. Був спротив, ігнор розпоряджень, сварки. Селяни збирали сходи подалі від більшовицьких очей, у лісах. Невідомі убили "міліціонера" Семена Мироненка.
22 квітня 1918 року, за тиждень до Великодня, більшовики влаштували у Корочі масову бійню. Спочатку вбивають Леонтія Шафірова. Потім напали на власника маслозаводу Єфима Нужного, а робітники його відбили. Наступними мали стати брати Андрій та Аристарх Волкови. Утім, містяни підняли ґвалт, з церковних дзвіниць забили на сполох, а на площу перед будинком земської управи, у якому засідали більшовики, зібрався мітинг. Більшовики розбіглися.
Утворився комітет з охорони міста на чолі із полковником Турчаніновим (його ім'я встановити не вдалось). Наступного дня арештовано кількох більшовицьких діячів. Цей комітет також звернувся по допомогу в Білгород, що уже був звільнений від більшовиків українськими та німецькими військами. Звідти надіслали зброю та набої, які відразу ж було роздано усім мешканцям, які хотіли обороняти місто від "червоних". На основних дорогах виросли барикади та інші оборонні споруди (так і хочеться написати блок-пости).
У понеділок більшовики розпочали наступ. Спочатку перестрілки були на міській межі зі сторони Бехтєєвки. Потім – на Базарній площі. Врешті сутички перемістились у приміське село Погоріловку.
Нападники-переможці за свої втрати у бою відігрались на повну. Розстріляли вчителя Василя Нетребенка, його невідомого на ім'я родича, юнака Сергія Дмитренка. Їх тіла кинуто в "глибоку помийну яму, яку засипали землею".
Зі спогадів: "у місті стояла якась мертва тиша". Зрідка хтось із мешканців прожогом перебігав від хати до хати. На вулицях повсякчас зустрічались тіла закатованих більшовиками. Два брати-гімназисти Лявданські... "в одного з хлопців з рота витікала кривава піна. Нам неприємно було дивитись на них". Далі, за тими ж спогадами, "ми побачили декілька ще не прибраних трупів". Серед них був Федір Пономарів... А більшовики тим часом з помпою хоронили своїх, убитих в бою – "коменданта" міста Олексія Дорошенка, Мирона Лісіцина, когось іще.
Більшовицький терор тривав і надалі. За українськими документами, більшовики убили в Корочі більше 200 людей. Близько 300 осіб стали біженцями.
У серпні у Києві отримали повідомлення від корочанських українців: "Убивста йдуть далі. Хлібороби не мають змоги; зняти свій хліб, а також лишаться без хліба і в майбутньому році, бо не можуть приступити до засіву озимини. Повіту загрожує голод, не дивлячись на прекрасний врожай, бо хліб буде вивезений... Необхідно негайно заняти територію українським військом".
Постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 року Корочанський повіт включено до складу Харківської губернії. Корочу таки приєднали до України. Ціною великих жертв.
