Пам'ять Чорнобиля

На ранок двадцять сьмого в Києві пішли чутки про аварію на станції. Хіба ж це вперше? За вікном - весна, очікування довгих свят. В школі дітям роздали молоко. На першій перерві частина дітей випила. На другій все, що не було випите, вилили. Бо надійшов наказ молоко не вживати. Двадцять восьмого чутки посилюються.

Фрагменти спогадів - кадри страшного фільму.

На ранок двадцять сьмого в Києві пішли чутки про аварію на станції. Хіба ж це вперше? За вікном - весна, очікування довгих свят.

В школі дітям роздали молоко. На першій перерві частина дітей випила. На другій все, що не було випите, вилили. Бо надійшов наказ молоко не вживати.

Двадцять восьмого чутки посилюються. Розповідають, що дітей високопосадовців евакуювали з Києва.

В дитячій лікарні, де я тоді працювала, без жодного пояснення опломбували кімнату громадянської оборони з протигазами й дозиметрами. За декілька днів її розпломбували, відкрили під підпис головного лікаря.

Наказ про відміну відпусток та вихідних для лікарів та медсестер.

 
Київські лікарі на зустрічі з американським лікарем та дослідником лейкемії Робертом Гейлом. 1986

До нас накоротко заходить приятель, один з керівників ВЦ Чорнобильскої станції, який прибув в Київ на нараду. Стисло розпровідає про ситуацію. Радить вивезти дітей.

Я нещодавно здала черговий залік з громадянської оборони, запевняю оточуючих, що це тільки чутки. "Бо якби таке лихо сталося, то киян терміново б евакуювали". Я навчена вірити інструкціям, наказам і медичним документам, хоч з кожною годиною сумнівів стає все більше .

Ближче до ночі вирішуємо відправити бабусю з дітьми до родичів в Москву на декілька днів, поки розберемося. Без проблем беремо квитки на найближчий поїзд, саджаємо їх в напівпорожній вагон. Впевненності, що зробили правильно, немає.

Вранці на роботу, "Зверху" приходить наказ про термінову виписку з лікарні всіх хворих, підготовку до перепрофілювання. На швидкоруч готуємо виписні листи з рекомендаціми.

За декілька годин в дитячій лікарні залишаеться тільки двоє нетранспотрабельних дітей з мамами. Глушить несподівана тиша. Майже не розмовляємо. Жоден телефонний номер не відповідає.

Перше травня, демонстрація на Хрещатику, велосипедні змагання. Вся інформація - на рівні чуток та незрозумілих наказів. Чутки, як завжди, одна страшніша за іншу.

 
Велогонка під радіацією
Фото: ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Почалась масова стихійна евакуація з Києва, поїзди беруть штурмом, в купе до 20 людей.

Всі наступні дні ми на роботі, в порожній лікарні. З'являються поради пити йодид калію (як довго, скільки - невідомо).

Далі - новий наказ "зверху": дозіметром ДП-5А вимірювати рівень радіації на грунті, в кущах і в повітрі й передавати ці дані в санепідемстанцію кожні чотири години. Чутливість цього приладу дозволяє вимиряти хіба що рівень забруднення танку в зоні радіаційного ураження.

Черговий лікар кожні чотири години виходить з цим чудом на ганок лікарні. Миттєво збираються випадкові перехожі, просять перевірити рівень на шкірі, на одежі, щитоподібній залозі. Задовольняються тим, що показники не відрізняються від показників повітря й трави. Зростає відчуття , що ти лише статист в чиїсь невідомій грі.

У начальника громадянської оборони великого транспортного підприємства питаємо про допустимій рівень радіації на колесах автомобіля. Він називає цифри для зони радіаційного ураження в умовах війни. Інших інструкцій нема.

7 травня, день народження. Збираються , як зазвичай, гості. Вперше лише чоловіки, всі жінки з дітьми евакуйовані. Не шуткується. Серед випадкових гостей- співробітники ЧАЕС, вони розповідають моторошні подробиці.

А за вікном - шалена весна, квіти, дерева, смарагдово-зелена трава спалахнули одночасно, миттєво. Про стимуюючі властивости малих доз ми дізнаємося пізніше.

Київ без дітей. Таким ми бачили його вперше (ця картина згадалася вчора, коли я проїзжала напівпорожніми київськими вулицями).

Ще один спалах - концерт "Віртуозів Москви" наприкінці травня. Зранку домовляємося з друзями, що не підемо, бо зайвий раз виходити на вулицю не варто. За півгодини до концерту всі стоять на ганку філармонії. Квитків немає.

Співаков наказує впустити всіх охочих. Зал миттєво заповнюється. Люди стоять, сидять на підлозі в проходах, хтось примостився прямо на сцені. Як в трамваї в годину пік.

Починається концерт. Раптово помічаю, що сльози в мене ллються рікою. Озираюсь, навколо, плачуть всі. Відчуття, що цей концерт може бути останнім..

 
Оркестр міністерства культури СРСР "Віртуози Москви". Стоп-кадр відеозапису концерту 1986 року. У 2014 році керівник цього оркестру Співаков підтримав агресію РФ проти України

Згадався ще один епізод, вже, мабуть, серпневий. Хтось з співробітників привіз в дарунок помідор. Так, звичайний помідор, але розміром з невеличкий кавун.

Каже: "В сусіда на городі є радіація, а в нас немає. Ми перевіряли". Всі розуміють, що їсти це не можна, але й відірватися від такої краси неможливо. Декілька днів це чудо прикрашає ординаторську, потім зникає.

...Треба записати подробиці. Вони пішли в глибинну пам'ять, лишили місце для нових переживань. Всплили в останній час з війною..






Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.