Чому ж тоді Муравйову вдалося, а сьогодні - дзуськи?

Російська стратегія 2022 максимаьно нагадує їхню ж 1918 року - максимально швидкий рух на Київ уздовж доріг

 
Палаючий музей-майстерня Василя Кричевського у мансарді будинку родини Грушевських, Київ, 7 лютого 1918 року
Le Mirror/Національний музей історії України
Російська стратегія 2022 до болі нагадує їхню ж 1918.
Максимально швидкий рух на Київ уздовж доріг (минулого разу - залізниць).
Чому ж тоді Муравйову вдалося, а сьогодні - дзуськи?
Бо тоді Київ був, нема де правди діти, столицею Малоросії, а тепер - України.
Тоді більшість мешканців ставилася до українського руху нейтрально, а дехто на Арсеналі навіть стріляв нашим у спини, а тепер кияни показують Четвертий Майдан (1990-2004-2013/14-2022).
Тому перемога в столиці буде за нами, а там і решту земель відіб'ємо!

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.