Щоденник Скотта: себе не одуриш – справи у нас кепські

Себе не одуриш – справи у нас кепські. У кожного по-своєму: у Вілсона досі болить нога і він не наважується іти на лижах, але найгірше з Евансом, який нас серйозно непокоїть. Сьогодні зранку він несподівано виявив на нозі величезний пухир. Це затримало вихід, бо йому треба було переналаштувати кішку. Інколи я боюсь, що йому з часом стає тільки гірше, але вірю, що він знову прийде в порядок, коли зможемо йти на лижах рівномірно, як сьогодні по обіді.

 

Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта".


Четвер, 8 лютого. Табір №22. Висота 6260. Ранкова темп. -11ºF [-23,9ºC], обідня темп. -5ºF [-20,6ºC], вечірня – нуль [-17,8ºC]. 9,2 милі

Стартували доволі пізно, бо зважували галети і таке інше, приводили все в порядок. Ранок паршивий. Дуже сильний і холодний вітер. Прямували до гори Дарвін, щоб оглянути там скелі. Відправив туди Боверса на лижах, бо Вілсон зараз в них іти не може. Він зібрав кілька зразків, всі приблизно одного типу – дрібнозерниста гранітна порода, почервоніла від вивітрювання. Звідси рожева барва вапняку.

Після його повернення ми стали доволі швидко спускатися – лідери на лижах, Отс і Вілсон пішки поряд з саньми, Еванс окремо. Пообідали о 14 на значно нижчій висоті і ближче до гори Баклі; вітер близький до штормового, всі змерзлі та безрадісні. Втім, далі стало трохи краще. Вирішили попрямувати до морени під горою Баклі і, тягнучи з кішками, перетнули кілька неправильних схилів з великими розколинами і сковзнули вниз до скель.

Морена була така цікава, що, коли ми просунулись на кілька миль і пішли від вітру, я вирішив розбити табір і присвятити решту дня геологічним дослідженням. Було неймовірно цікаво. Ми опинилися під прямовисними бескидами з пісковика Бакена, який швидко вивітрюється і містить ясно видні жилки вугілля.

Серед цього вугілля гострозорий Вілсон підібрав кілька відбитків рослин, один шматок вугілля із прекрасно виписаними шарами листя і кілька чудово збережених відбитків товстих стовбурів, що свідчать про стільникову будову. В одному місці ми помітили зліпок маленьких хвильок на піску.

 

Сьогодні Білл дістав зразок вапняку із археоціатом; біда тільки в тім, що не ясно, звідки взявся цей камінь – він, очевидно, дуже рідкісний, адже таких зразків дуже мало на морені. Зате багато чистого білого кварцу. Загалом видався надзвичайно захопливий день – і невимовне полегшення від перебування в більшому теплі та не під вітром. Сподіваюсь і вірю, що тепер всі ми знову наберемося сил у цих нових, м'якіших умовах.

Весь день ми були в затінку, але тепер сонце світить на нас, трохи затьмарене нічним серпанком. Багато можна було б написати про те, яка це насолода – знову відчути під ногами камінь після 14 тижнів снігу та криги і після майже 7, коли нічого іншого взагалі нема перед очима. Це ніби зійти на берег після морської подорожі. Після всіх випробувань, які нам випали, ми заслужили на дрібку гарної ясної погоди; сподіваємось, що буде нагода висушити спальники і взагалі привести спорядження в порядок.



П'ятниця, 9 лютого. Табір №23, 5210 футів. Обідня темп. +10ºF [-12,2ºC], вечірня темп. +12,5ºF [-10,8ºC]. Приблизно 13 миль

Трималися краю морени до самого кінця гори Баклі. Зупинились для геологічних досліджень. Вілсон знайшов чудовий відбиток рослини у шматку вапняку. Надто втомлений, щоб робити геологічні записи. Зранку всі були дуже мляві – безсумнівно, частково від підвищення температури і частково внаслідок реакції. Слід було триматися ближче до льодовика на північ від гори Баклі, але в поганому світлі нам здалося, що спуск надто крутий, тож ми тримались від нього подалі.

Врешті-решт ми опинилися серед складних гряд і змушені були спускатися по льодопаду. Розколини виявилися значно твердіші, ніж ми очікували; ми спустились не без мороки, знайшли наш нічний табір від 20 грудня і через годину зупинилися на привал.

По обіді йшли доволі добре, зробили 3¾ милі; санометр відчеплений, тож визначити пройдену віддаль неможливо. В дорозі було дуже тепло, всі ми сильно втомились. Вночі навдивовижу тихо і тепло, хоча вдень було хмарно. Як же це чудово – стояти перед наметом і ніжитись на сонці. Їжі поки що цілком вистачає, але треба йти постійно, щоб зберегти повний пайок; всім хочеться відпочити, але Божею волею впораємось. Ми ще далеко не виснажені.



Субота, 10 лютого. Табір №24. Обідня темп. +12ºF [-10,8ºC], вечірня темп. +10º

Здійснили гарний ранковий перехід, хоча й зайшли задалеко на схід і втрапили у грубий потрісканий лід. Чудесно виспались, що помітно відбилося у всіх на лицях, тож вийшли тільки о 10 годині. Стали на привал перед 15. Після обіду потемніло. З трудом тримали курс 2,5 години, тоді сонце сховалось і північний вітер став бити снігом в обличчя; дуже тепло, неможливо керувати, тому зупинились.

Після вечері і досі доволі мрячно, але сонце потихеньку пробивається і снігу падає вже менше. Свіжий сніг – легкий, наче пух. Їжі залишилось на два повних дні і, хоча розташування наше непевне, та все ж ми напевне не далі, як за два переходи від Серединного складу льодовика. Однак, якщо завтра не розпогодиться, доведеться або йти наосліп, або зменшити пайок.

 

Це дуже тяжко. Ще одна ніч, щоб відіспати недоспане. Вдень сніг спершу падав великими кристалами. Тепер же небо розвиднілось, температура трохи впала і кристали стали дрібними.  



Неділя, 11 лютого. Табір №25. Обідня темп. -6,5ºF [-21,4ºC], вечірня -3,5ºF [-19,7ºC]

Найгірший день за всю подорож, і великою мірою ми самі в цьому винні. Почали на нікудишній поверхні при легкому SW вітрі, поставили вітрило і потягнули на лижах – світло жахливе, аж усе в ньому набуло примарного вигляду. Ми йшли, а світло гіршало, і раптово стало ясно, що ми вже серед гряд. Тоді ми й ухвалили роковане рішення повернути на схід.

Йшли 6 годин в надії здолати хорошу віддаль – у цьому ми, здається, і не помилились, – але в останню годину-дві втрапили у типову пастку. Ми ж уже вийшли на гарну поверхню, тому не зменшили обідній пайок і думали, що все гаразд, але за пів години після обіду опинилися у такому гармидері, якого я ще не бачив.

Три години ми продиралися на лижах: спершу думали, що взяли надто праворуч, потім – що надто ліворуч; а тим часом поверхня ставала все більш непрохідною і це сильно скаламутило мій спокій. Були миті, коли знайти вихід із цієї халепи здавалося неможливо. Врешті-решт ми вирішили, що ліворуч від нас має бути прохід, і пірнули в тому напрямку. Стало ще гірше, твердіше, більше криги і розколин.

Вже не виходило давати раду з лижами, тому ми спішились і стали щохвилини провалюватись у тріщини – на щастя, без серйозних наслідків. Врешті-решт у напрямі до землі угледіли більш гладкий схил і рвонули туди, хоча й розуміли, що від нас до нього страшно далеко. Безлад під ногами змінився: нерівна поверхня з розколинами поступилися місцем велетенським і близьким одне до одного проваллям, перетнути які було вкрай важко.

Робота тя́жкая, але й працювали ми відчайдушно. Ми прорвались близько 22 години, і я пишу ці рядки після 12 годин на ногах. Думаю, ми вже на правильному шляху або принаймні десь коло нього, але до складу й досі багато миль, тож на вечір зменшили пайок. У нас залишилось по три порції пеммікану, ми вирішили розбити їх на чотири.

Завтрашній обід розділимо на два підходи, якщо поступ буде недостатній. Перехід став гарним випробуванням нашої витривалості, а скромна вечеря – нашої фізичної готовності. Це випробування ми пройшли добре. З льодовика спустився вітерець, розчищає небо та поверхню. Дай Бог, щоб він віяв і завтра. Трошки поспати і, сподіваюся, вирушимо завтра рано-раненько.

 


Понеділок, 12 лютого. Табір №26

Становище зовсім критичне. Зранку все було добре і нам вдався хороший довгий перехід по гарній поверхні. За дві години до привалу нас підбадьорив вид нічного табору від 18 грудня – це був наступний день після того, як ми влаштували склад; стало ясно, що ми на правильному шляху.

По обіді, набравшись сил від чаю, ми рушили вперед, впевнені, що покриємо решту віддалі, але за рокованою випадковістю взяли надто далеко ліворуч, вийшли на узвіз і, зморені та пригнічені, опинилися у жахливому лабіринті розколин і розломів. Думки в нас розійшлися, через що потім ми добряче наблукались і врешті-решт о 21 годині опинилися у такому місці, що гірше нікуди.

Порадившись, ми вирішили отаборитися; і ось ми тепер сидимо після скромної вечері і з одним пайком в запасі, при тому склад навряд чи десь поблизу. Треба дістатися до нього завтра. Тим часом намагаємося не падати духом. Становище непросте, але, на щастя, донині ми мали повний пайок. Молюсь Богові, щоб завтра була гарна погода.



Вівторок, 13 лютого. Табір №27, поруч із Хмаротворцем. Темп. -10ºF [-23,3ºC]

Вчора всім спалося добре, попри серйозне занепокоєння. Що стосується мене, то я переймався найбільше, бо вночі вийшов назовні і побачив, як небо поступово затягується хмарами і починає сніжити. До часу, коли ми зазвичай піднімаємось, снігопад був уже густий. Не було видно геть нічого, тож залишалось тільки лежати далі у спальниках.

О 8:30 я смутно розгледів Хмаротворця. О 9 ми звелися, вирішили тільки випити чаю з галетами, без пеммікану, щоб зберегти скудні рештки пайку про всяк випадок. Ми рушили в дорогу і спершу довелося пробиватися крізь жахливий розгардіяш ламаної криги під ногами, але десь за годину ми натрапили на брунатну смугу землі на морені. Тут поверхня вирівнялась і стрімко покращилась.

Усе огорнув туман і ми йшли цілу годину, постійно перевіряючи наше розташування. Тоді поверхня стала значно гладкішою і ми нарешті змогли трохи просунутися. Еванс породив у нас надію, коли вигукнув, що бачить склад, але це виявилася просто тінь на кризі. А потім раптово Вілсон насправді запримітив прапор на складі. Ми зітхнули з полегшенням і скоро заволоділи запасом їжі на 3,5 доби. Полегшення словами не передати; зайве й казати, що ми тут же розбили табір та поїли.

 

На денному переході я тримався більше ліворуч, якнайближче до гори, аж поки ми не вийшли на кам'яні морени. Тут Вілсон відійшов збирати зразки до колекції, а ми продовжили тягнути сани. Табір розбили пізно, біля підніжжя гори, і повечеряли майже так же щільно, як завжди. Вчора ми пережили найгірший досвід всієї подорожі, який породив страшне відчуття незахищеності. Тепер ми в порядку, але треба йти.

Надалі треба розподіляти їжу таким чином, щоб її вистачило і в випадку негоди. Не можна знову опинятися в такій халепі. Велике полегшення – з'ясувати, що обидва допоміжні відділи успішно повернулися. Схоже, Еванс так само пробирався через гряди, як і ми.

Завтра збирається на погожий день. Долина поступово розвиднюється. У Боверса стався сильний приступ снігової сліпоти, і майже такий самий – у Вілсона. Еварс знесилів настільки, що не здатен допомагати по табору.



Середа, 14 лютого. Обідня темп. 0ºF [-17,8ºC], вечерня темп. +1ºF [-17,2ºC]

Прекрасний день, вітер весь час дме з льодовика, і перехід вийшов доволі непоганий. Вирушили трохи пізніше і спустилися вниз по морені. Спершу збирався повернути праворуч, але згодом, на щастя, передумав і постановив слідувати за вигинами морен. Цим курсом ми легко вийшли на льодовик.

Там пішли з кішками, за годину підняли вітрило; навіть об'єднаними зусиллями швидкість була невелика – частково через сипучі замети, схожі на ті, що були на вершині, а частково через зношені полозки саней. На привалі обшкребли їх і відшліфували наждачкою. По обіді йшли по снігу, тільки де-не-де з'являлася крига. Почали погано, але ухил та вітер покращали і ми зробили 6,5 миль, перш ніж стати на ночівлю.

Себе не одуриш – справи у нас кепські. У кожного по-своєму: у Вілсона досі болить нога і він не наважується іти на лижах, але найгірше з Евансом, який нас серйозно непокоїть. Сьогодні зранку він несподівано виявив на нозі величезний пухир. Це затримало вихід, бо йому треба було переналаштувати кішку. Інколи я боюсь, що йому з часом стає тільки гірше, але вірю, що він знову прийде в порядок, коли зможемо йти на лижах рівномірно, як сьогодні по обіді.

Він голодний, і Вілсон теж. Не можна більше ризикувати їжею, тому я, як кухар, подаю не повний пайок. Ми дедалі повільніше справляємося з таборовою роботою, невеликі затримки стають довшими. Цієї ночі озвучив це і тепер сподіваюся, що справи підуть на лад. Не зможемо пройти достатню віддаль, якщо не будемо в дорозі достатній час. До наступного складу миль 30, на руках 3-денний запас їжі.

 


Четвер, 15 лютого. Табір №29. Обідня темп. +10ºF [-12,2ºC], вечірня темп. +4ºF [-15,6ºC]. 13,5 миль

Знову вичерпуємо запаси їжі. Не знаємо, як далеко склад, але думаємо, що миль 20. Важкий перехід – зробили 13¾ милі (геог.). Тягнемось заради їжі, але сил, очевидно, вже бракує. По обіді було хмарно; тривалий час землі не було видно. Зменшили і пайок, і сон; сильно зморились. Думаю, до складу дійдемо за півтора, щонайбільше два дні.


Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень.


Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.


Приємного читання!


N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?