Крути: навіщо?
Що сталось під Крутами, ми знаємо. Чому – теж. Але досі не відповіли "навіщо". Знаючи це "навіщо", ми припиняємо повторювати за Вертинським, - "я не знаю зачєм, і кому ето нужно, кто послал іх на смерть недрожавшей рукой".
Почнемо з кінця.
- Хто послав? - це були добровольці. Вони знали на що йдуть.
Недрожавшая рука – це їхня рука.
- Кому ето нужно? - нам.
Війська Муравйова (читай, леніна-сталіна) наступали на Київ. Але вже тоді московити не хотіли, щоб виглядало як завоювання. Нарваний Муравйов був для тиску на "вагаючихся" в самому Києві.
Більшовики дуже хотіли, щоб українці самі зробили переворот і відкрили війська передовим загонам красних "добровольно". Леніни-сталіни вже тоді думали про "легітимність", як це не дивно.
Проте, якби це сталося, то в історію б увійшло що совітську власть оголосили "сами києвляни", а не "самі українці". України б не було – була б Кієвская чи ще якась губернія, потім область, потім край ітд.
Для цього більшовики зчинили криваве повстання на "Арсеналі".
Уряд та Центральна Рада України (ЦРУ) розгубилися.
Уявіть собі армію варварів на сході держави та повстання пролів в самому Києві. Додайте до цього полки столичного гарнізону, які вирішили зайняти нейтралітет (щодо повстання, але легко угадувалось, що і проти Мурав'ова теж)
У них почалась істерика (а ви думали, вони плясали від щастя та стригли купони?)
Інженер Ковенко щодня слав їм неймовірні, жахливі попередження про заколот в самій владі. Всі ненавиділи Ковенка, але щоб він заткнувся – дали йому невеличкий загін. Цей загін припхався прямо на засідання ЦРУ і заарештував кільканадцять лівих депутатів. Ви будете сміятися, але всі ці депутати дійсно готували заколот.
Вони збиралися "підірвати ЦРУ зсередини українськими ж силами", розпустити парламент і уряд, скликати з себе "Совіти" і відкрити ворота Києва більшовикам з хлібом-сіллю. І всі ці депутати ... вважали себе патріотами України. Незалежної України! Вони рахували це менш гіршим з усіх зол.
Вони хотіли щоб на мапі залишилась Україна, яка буде Совітська (тоді ще слово "Радянська" асоціювалося із ЦРУ, а не з Москвою), але вона буде.
Щоби не Арсенал і не Муравйов, а самі українці здалися, і тоді Совіти дозволять Україні так називатися, мати свій союзний з Росією уряд. От їх заарештував Ковенко.
А тим часом в самому уряді (на чолі з Винниченком) визріла ще екстравагантніша ідея. Частина уряду - "ліва" - нехай заарештує іншу частину уряду - "праву". Щоб ви розуміли, в такій шкалі Винниченко заносився до "правої" лінійки, бо були значно лівіші його.
Таким хитрим трюком Винниченко сподівався взагалі зупинити війну. Він надіявсь, що тоді красним немає сенсу входити в Київ. Вони просто вишлють делегацію і підуть мирні ділові переговори – наприклад як вивезти пшеницю, як разом бити німців.
Колеги Винниченка по уряду і його однопартійці (есдеки) прийшли в жах від його ідеї і щось з ним зробили (ніхто не пише, що саме – але ж ми знаємо, що "обидеть поета может каждий"), що Володимир Кирилович збрив вуса і борідку та втік в Херсон, залишивши колезі-міністру записку про свою відставку (цидулку ледь знайшли).
Новий уряд склався просто обуреною більшістю ЦРУ. Переважали молоді депутати. Вони обрали дуже молодого Голубовича новим прем'єр-міністром. Новий уряд був непрофесійний, дуже запальний та ідеалістичний. Це були кращі люди що залишались в Києві – що було те і призначили.
Петлюра тоді був в опалі. Він був витіснений при Винниченку та пішов з Києва – збирати на свій страх і ризик (і виглядає, на власний кошт!) експериментальні загони Гайдамаків. Він був популярний в народі, особливо у молоді.
Майбутні Герої Крут, скоріш за все, були його палкими прихильниками (принаймні ті з них, що вижили, були такі).
Повертаємось до Героїв Крут.
Ці люди не випадково "наткнулися" на велику армію Муравйова, як часто можна зустріти. Вони навмисно зайняли один з ключових вузлів, попри який Мурав'ов не міг не пройти.
Так, він міг посунутись кількома шляхами, або кожним з них, розділивши сили. Так, кожен перед бійкою сподівається, що бійки може не буде.
Але вони були готові до бійки. І все на що могли покладатися, чим надихатися – це подвигом 300 спартанців. Це були ідеалісти, юні чоловіки, що любили Україну більше себе. Їм вдалося затримати Муравйова на кілька днів.
За ці дні, що красні не вдерлися в Київ і навіть не почали його обстріл – сталося кілька подій:
- придушено заколот в ЦРУ (Ковенко);
- створено загони патріотів – тих, що втекли із полків, що оголосили себе "нейтральними";
- медузу Винниченка замінено на гарячу голову і палаюче серце, Голубовича;
- почато евакуацію всього що можна з Києва;
- відіслано на Волинь квартир'єрів для базування там армії УНР;
- дипломатичну групу УНР зорієнтовано на прийняття будь-якої помочі на будь-яких умовах (ними виявились німці).
Але чогось не вистачало. Не вистачало дива. І диво сталося. Воно прийшло з Білорусі. Як у кіно, все відбувалось в останні хвилини.
Був такий Всеволод Петрів, правнук шведа, взятого в полон під Полтавою, і чиї нащадки на честь Петра І отримали нову дворянську фамілію – Петрови.
Він перебуваючи в Литві та Білорусі чув і слідкував за Петлюрою, за його ідеями створити якісно нове українське військо – Гайдамаків. І він українізував свій полк, назвавши його Гайдамаками ім. Костя Гордієнка.
Взимку 1918-го Петрів почав свою одіссею Гордієнківців на батьківщину. Його військо було організоване і не мало ні одного "нейтрального" чи розпропагандованого: від таких він позбавивсь ще перед початком походу.
Більшовики знали про його прихід та заготували пастку. Захопивши телефонну лінію, вони запросили його в ту сторону Києва, де мали розтрощити переважаючими силами.
Знаєте, що їх видало?
Російська мова.
Вона нікого б не здивувала в самому Києві. Не викликала б підозр. Але Петріву, який тоді не знав реалій поголовної русифікації (в столиці УНР, цілий рік влади ЦРУ), одразу вдалося це підозрілим.
І ось він ввійшов до Києва з іншого боку, там де його не чекали. Далі – гордієнківці придушили повстання на Арсеналі (совіти пишуть що це були "петлюрівці", тому що гайдамаки і ті і ті). Далі вуличні бої з більшовиками, які в першу чергу вирізали усі "нейтральні полки".
З залишків недорізаних та отверезілих Петлюрі, Петріву та уряду УНР вдалось зібрати маленьку але дієву армію, яка попрямувала на захід на готові квартири.
ВСІ бажаючі евакуйовувались. ВСІ хто залишився - залишились там, бо не боялися більшовиків. Принаймні не смертельно боялися.
Не пішли з українським обозом, в першу чергу, російські монархісти. Вони гадали, що більшовики-рускіе все ж краще, ніж демократи-українці.
Навіть Скоропадський заховався в Києві (але був достатньо розумний щоб не виходити на вулицю). Не пішли депутати, які вважали себе достатньо лівими.
Ці не знали, що муравйовци, розлючені довгим штурмом і тим що їх не зустріли хлібом-сіллю, салом і дівками, почали вбивати всіх україномовних.
Жертви муравйовців поховані переважно в Маріїнському парку. Назва "жертвам революції" завжди була двозначною.
Так "зачєм" загинули Герої Крут?
Вони спинили повну анексію Києва і дали шанс вижити, зібратися з силами і нанести нових ударів у відповідь – усім, хто був за спинами.
УНР невдовзі повернулась – з німецькою армією, з відгодованим військом УНР і жагою лютою помсти. Ця жага розпалилась ще більше, коли хоронили Героїв Крут.
Ця помста гнала Українське Військо аж до самого Криму, до Харкова, до Донбасу і навіть вивела за межі УНР - в сучасні Білгородчину, Вороніжчину, Курщину, Брянщину.
Українські вояки більше ніколи не оголошували "нейтралітет" щодо московитів. Навпаки, навчилися з полонених московитів відсіювати латентних українців, а з того що залишилось – формувати окремі загони та кидати московитів у бій на московитів же.
Ну і наостанок про пісню Вертинського.
Вона всупереч легенді написана не про Героїв Крут, а про події на кілька тижнів раніше – розгін Учредительного Собранія та загибель юнкерів, що його захищали.
Ці події майже одночасні, і тому сучасники ототожнили пісню зі своєю біллю.
Вертинський невдовзі переїхав до Києва і ця пісня стала його хітом на кожному виступі.
Але ми тепер знаємо, на відміну від пісняра, і "зачєм", і "кому ето нужно", і "кто послал іх на смерть".
