Як я познайомилась з «українською проблемою» у 80-90-их
Вирішила розповісти, як мені у 80-х–90-х роках довелося долучитися до «української проблеми» в нашій країні, як я стала свідомою українкою. Таких моментів було кілька, в тому числі і бесіда з представником КҐБ в Інституті математики, який почав свій допит з дивних тоді для мене питань: «хто ви за національністю?», « чи володієте ви українського мовою?», «хто в ІМ говорить українською мовою?», «з якою метою ви мандруєте по Україні?» – може, про це коли-небудь напишу докладніше.
Оглядаючись зараз на ті часи я мимоволі дійшла до висновку, що навіть та бесіда пішла мені на користь, бо допомогла усвідомити, в якій країні ми живемо. Прямо як у Ф.Ніцше в його філософському романі "Так казав Заратустра" : "Якщо ворог зробив тобі зле – не показуй йому того, це може його засмутити. Ти доведи, що він зробив тобі добро – це його знищить."
Я виросла в Києві, закінчила російськомовну школу, далі навчалася на мех-маті Київського університету, по закінченні якого моя доля протягом багатьох років була пов'язана з Інститутом математики.
У 60-х роках минулого ст. в моїй тодішній уяві після татаро-монгольської навали, що сталася в середині ХІІІ ст. уся територія України була поглинута якоюсь пітьмою, ніяких цікавих подій не відбувалося аж до ХІХ ст.
Перше моє прозріння відбулося під час невеличкої дводенної автобусної прогулянки до Чернігова і Новгород-Сіверського (1968 рік). Цю подорож організувала нам екскурсовод Людмила Андріївна Пляшко, архітектор за фахом, вона і познайомила мене з архітектором Євгеном Васильовичем Тимановичем, який в ті далекі часи займався пошуком і описом архітектурних пам'яток України і, можна сказати, обійшов усю нашу країну..
Власне кажучи, я була ініціатором кількох наступних подорожей. Євген Васильович планував маршрут чергової поїздки, я телефоном замовляла готелі для ночівлі (в ті роки це було доступно, бо готелі були дешеві і майже порожні), автобуси ми замовляли в автопарку, профком виділяв деякі кошти і ми два-три рази на рік (групою до 20 учасників) в дні офіційних свят мандрували по різних областях України.
У ті роки наша зацікавленість в таких мандрівках часто викликала здивування (якщо хтось і планував собі подорож, то до Москви або Ленінграду), а для мене ці поїздки, стали значною віхою у пізнанні історії країни, її самобутньої архітектури, її непересічних історичних постатей, особливостей побуту мешканців різних регіонів.
Добре пам'ятаю, як у 1982 році під час відрядження до Ленінграду, дивлячись на величний, такий громіздкий Ісакіївський собор, я тоді подумала, що він мені чужий, не викликає душевного ставлення до себе, що селянська хата під стріхою мені дорожча …
Я почала задумуватися, а якою була математика в Україні в минулі століття? Ми про це нічого не знали, наприклад, про українське проходження визначного математика Царської Росії Михайла Васильовича Остроградського (1801-1862).
М.В. Остроградський був людиною неординарною, його біографію вивчало багато дослідників, але, хоч і згадувалося його походження з хутора Пашенна на Полтавщині, про його предків дописувачі його біографії обмежувалися лише фразою "походив з дрібнопоміщицького збіднілого дворянського роду".
Першу подорож до Хорішок (Пашенна – тепер Пашенівка, – це хутір біля Хорішок – Г.С.) ми здійснили восени 1980 року. Наш несподіваний приїзд справив на вчителів таке враження, що вони влаштували у школі учнівські збори, де кожен з нас виступив перед учнями, а потім вантажівкою (наш РАФ не проїхав би цим листопадовим бездоріжжям) відвезли нас у Пашенівку до могили Михайла Остроградського.
І тоді ми дізналися, що у 1919 році над могильним склепом в Пашенній, де згідно заповіту вченого його було поховано, було вчинено наругу і небіжчиків викинуто із трун… Серед них був, за свідченням місцевого вчителя Шалкова Бориса Олексійовича із сусіднього села Солониця, прах якогось генерала…
Шалков бачив зруйнований склеп і брав участь у перепохованні праху Михайла Остроградського. Зберігся і лист Шалкова, в якому він докладно описав стан зруйнованого склепу і часовні, що була над ним і сам процес перепоховання праху М.В.Остроградького, яке було здійснено лише у 1931році, в нову могилу.
При визначенні, яка саме труна належала М.В.Остроградському, учасники перепоховання звернулися "по допомогу до місцевого старожила Копила Антона Івановича, якому в той час було 86 років і він колись служив в Остроградських прикажчиком. Він сказав, що був присутній, як закопували склеп, і знає, де знаходиться труна з Остроградським М.В., показав нам, де копати, і сказав, що його труна найбільша і з обох кінців має по дві ручки".
Деякі математики поставили під сумнів його розповідь, вважаючи, що треба було орієнтуватися на прах того генерала, бо інших відомих особистостей в цій родині не було. Це і примусило мене зайнятися історією роду Остроградських.
За порадою письменника Дмитра Косарика я для початку ознайомилася з родоводом Остроградських у 4-томному виданні В. Модзалевського "Малороссийский родословник", виданого на поч ХХ ст. Потім додалися ще архівні документи Інституту рукописів НБУ імені В.Вернадського, Центрального державного історичного архіву України.
За В.Модзалевським, рід Остроградських, як і Сахно-Устимовичів (звідки походила мати Михайла Васильовича − Ірина Андріївна – Г.С.), належить до козацько-старшинських (згодом − дворянських) родів на Полтавщині, відомих із середини XVII cт. Першим у роду Остроградських згадується Іван, бунчуковий товариш.
Іванів син Матвій жив на межі XVII і XVIII століть і прослужив у козацькому війську більше 50 років, від рядового козака дослужився до чину Миргородського наказного полковника.
"Миргородський наказний полковник" (згідно Вікіпедії) − досить високий чин. У XVII-XVIII ст. під час Гетьманства землі України було поділено на полки − тобто провінції. Полковник − начальник полку, головна особа на території полку.
Полки поділялися на сотні. Сотник − військовий чин, відповідає званню лейтенанта, головна особа на території відповідної сотні. Найближчим сотенним містечком поряд із Пашенною було місто Говтва, тут понад століття (з 1687 по 1781 рік) сотниками Говтвянськими були представники родини Остроградських.
Матвій залишив після себе докладну автобіографію з описом численних походів і боїв, читаючи яку, значною мірою знайомишся з військовими подіями в Україні тих часів, переймаєшся бойовим духом козаків. Виявилося, що серед предків Михайла Остроградського переважали військові, деякі з них досягали високих чинів.
Таким же неординарним виявився і родовід Сахно-Устимовичів, предків Михайла Остроградського по матері. Серед них особливо цікава постать Устима Сахненка, який замолоду служив в охочекомному війську, але згодом прийняв чернецтво у Мотрониному монастирі (що у Холодному Яру), а потім схиму з ім'ям Ігнатій і відіграв значну роль у відродженні Мотрониного монастиря після його зруйнування під час Чигиринської битві 1678 року.
Отже, недаремно Микола Єгорович Жуковський в своєму нарисі 1901 року (до 100-річчя з дня народження М.В.Остроградського) писав: "Перебуваючи на вершині слави, вшанований за свої наукові праці в усій Європі, вчитель Найясніших дітей Імператора Миколи І, Остроградський тримався надзвичайно просто і не любив говорити про свої особисті заслуги, але своє походження від Полтавських дворян він високо цінував".
Родовід Михайла Остроградського виявився настільки цікавим, що друзі порадили мені звернутись до професійного історика − Федора Павловича Шевченка, члена-кореспондента АН УРСР, який в той час працював в Інституті історії АН УРСР.
Довідково. Федір Павлович Шевченко у 1957-1972 роках працював головним редактором "Українського історичного журналу", у 1964-1967 роках був заступником директора (1964-1967), згодом — директором Інституту археології АН УРСР (1968-1972).
Правда, в його біографії була і "темна" на той час сторінка: у 1966 році він опублікував статтю "Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?", взявши таким чином участь у частковій реабілітації Михайла Грушевського в УРСР в 1960-х роках.
У 1972 році, на хвилі посилення контролю, боротьби з інакодумством та репресій, Федора Шевченка було звільнено з посади директора Інституту Археології АН УРСР та виведено з редколегій кількох наукових видань. Йому закидали наявність у його науковій діяльності "випадків відходу від класових, інтернаціоналістських позицій в оцінці окремих історичних подій" та "політичну незрілість".
Федір Павлович поставився до моєї статті дуже уважно, я її кілька разів переробляла за його вказівками, за його рекомендацією знайомилася з додатковими матеріалами, що могли додати нові факти до історичних подій, описаних мною.
Нарешті, коли стаття, на його думку, була готова, Федір Павлович порадив мені віднести її до редакції "Українського історичного журналу" , але тут же передумав і пішов разом зі мною, щоб особисто рекомендувати прийняти мою статтю до друку…
Через два тижні я отримала в поштовій скринці свою статтю з резолюцією, що вона "не відповідає профілю "Українського історичного журналу". Причому статтю вже почали редагувати.
Я зателефонувала Федору Павловичу і він призначив мені зустріч. Наступного дня він зустрів мене такими словами: "я сьогодні не спав цілу ніч, все думав, що робити з Вашою статтею" і направив мене до редактора науково-популярного журналу "Наука і суспільство" Ю. Романюка, сказавши при тому, що тут, він сподівається, можна буде статтю надрукувати. Дійсно, у 2-му номері цього журналу за 1985 рік з'явилася невеличка замітка "Остроградські"
Приблизно у 1986 році в Полтаві (!) проходив з'їзд краєзнавців (дату і назву цього заходу точно не пам'ятаю – Г.С.). Я надіслала свою заявку для виступу. Також отримала відповідь, що моє повідомлення "не відповідає тематиці заходу"…
Я зверталася до інших журналів і газет (бо матеріалу у мене було багато, замітка в журналі "Наука і суспільство" була коротенькою), і всюди я отримувала негативну реакцію. Один із журналістів мені сказав "Якщо хочете пов'язати свою долю з Україною, треба мати велике терпіння".
У процесі підготовки цих матеріалів я в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського познайомилася з Оленою Михайлівною Апанович, яка мені дуже допомогла з розшифровкою подій, пов'язаних з Запорізькою Січчю кінця ХVІІ – XVIIІ віків, з Ярославом Івановичем Дзирою, дізналася про утиски, які вони мали у зв'язку з українською тематикою їх досліджень.
У той час в Інституті математики працював семінар з історії математики, яким керував член-кореспондент АН УРСР Олексій Миколайович Боголюбов. Правда, на цьому семінарі доповіді були присвячені загальній історії науки, а не історії математики в Україні.
За порадою О.М.Боголюбова я підготувала більш розширену статтю до збірника праць учасників семінару ("Математическое естествознание в его развитии"), який готувався до друку (російською мовою) у видавництві "Наукова думка" (1987 рік).
Статтю мою надрукували, але перед тим викликали мене і в категоричній формі наказали викреслити в тексті слова "український", замінивши словом "народний". У додатку подаю уривок перших двох сторінок статті, де залишено лише згадку про те, що Остроградський володів українською мовою. Хоча перелічені мною на 2-й стор. представники інтелігенції усі були українці, але це уточнення довелося зняти…
Так я познайомилася з утисками, які терпіли автори матеріалів, пов'язаних з історією України, і зрозуміла, що бути українцем в Україні на той час – виглядало підозріло…
На жаль, ті, хто не стикалися з подібними проявами заборони всього українського, ще й досі не розуміють глибини проблеми. Саме тому я і вирішила розповісти про свій досвід.
