Мої дідусі

Війна, і знову війна, полон і знову війна, а потім пропав безвісти…Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам’ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам’ятати і я.

 

Мій дідусь – Олександр Степанович Огнівенко

Народився у 1908 році у селі Павлівка недалеко від Любеча. Жив на хуторі, де познайомився та одружився із Марією Федосіївною Кондрашевською. Родина перебралася до села Корольча, де на околиці дід поставив хату. 3 липня 1930 року у них народився син – Леонід, а 1 квітня 1936 року донька Лідія – моя мама.

Олександр Огнівенко був хліборобом. Я не знаю про що він мріяв, але у 1939 році його забрали до війська. Йому вдалося вижити у фінській зимовій катастрофі, коли радянська влада розв'язала загарбницьку війну.

Навесні 1941 року дідусь повернувся додому. Проте ненадовго. Вже 22 червня він був мобілізований до червоної армії і додому вже не повернувся.

У складі 530-го стрілецького полку 156-ї стрілецької дивізії воював у Криму, де 15 травня 1942 року в районі села Чурбаш неподалік від Керчі пропав безвісти. Про це доповів сержант Борисов. А станом на 17 травня 1942 року значиться, що рядовий Олександр Огнівенко потрапив у полон.

Там він чомусь назвався солдатом 101-го стрілецького полку та надав неправдиву адресу проживання родини – якесь село Горошівка. Спочатку був Миколаївському у таборі – група "88" Stalag 364. Табір складався із 26 барків для 25–40 тисяч полонених.

Згодом переведений до концтабору "№ 6 Calafat" у Дорнешті.

У серпні 1944 року табір Calafat був захоплений частинами 51-ї армії. Після перевірок та фільтрації мій дід опинився у 230-му армійському запасному стрілецькому полку. У жовтні 1944 року в районі Пустафельдвар (Угорщина) у складі декількох тисяч солдатів був направлений на поповнення 228-ї стрілецької дивізії 57-го стрілецького корпусу.

Подальша доля солдата Олександра Огнівенка невідома. Наприкінці 1944 – на початку 1945 року до села Корольча повернувся демобілізований через поранення односелець, який розповів, що зустрів Сашка на дорогах Угорщини і пропонував йому іти додому. Але той відмовився.

Вдома у вересні 1943 року родина отримала сповіщення про його загибель, а потім у 1944 році вдруге прийшла похоронка.

Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…

Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам'ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам'ятати і я.

Високий та стрункий,

Високий та стрункий,

Ще й на бороді ямка.

 

Мій дідусь – Ізраїль Лазаревич Лаєвський

Народився у 1903 році в єврейській родині в Чернігові. Наприкінці 1920-х років одружився із Лімановою Любов'ю Фраїмовною. У подружжя 6 травня 1929 року народилася донька Віра, 1 лютого 1933 року – син Лазар, а 10 листопада 1936 року – син Григорій.

Родина жила у Чернігові в будинку на вулиці Радянській (тепер вулиця Шевченка) поруч із сучасним музичним коледжем імені Левка Ревуцького.

Дід працював візником, а з початком німецько-радянської війни був мобілізований. Був при конях. Коли Чернігів почали бомбардувати у серпні 1941 року намагався врятувати родину, яку відвіз на вокзал, але там потрапили під вогонь і, зрештою, повернулись додому. Якимось дивом родині вдалося виїхати із Чернігова. Більше дідуся ніхто живим не бачив.

Невідомо в яких військових частинах він служив, де і коли загинув. Коли родина повернулася з евакуації восени 1943 року їхнього дому не було, тож довелося оселитися у Мені. Саме там бабуся отримала сповіщення, що Ізраїль Лаєвський пропав безвісти.

Бабуся про нього ніколи не розповідала. Сумувала, що його не стало.

Дякуючи йому, родині вдалося вибратися із палаючого Чернігова і врятуватися, оскільки шансів вижити в окупації у них не було. Дякую своєму діду і я та пам'ятатиму.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.