Забуті та (пере)осмислені. Вишиті сорочки часів Голодомору
Історію Голодомору можуть розповісти не тільки архівні документи і спогади людей, що пережили геноцид, а й матеріальні артефакти — рушники, посуд, іграшки й особливо одяг. Часто він ставав способом порятунку, інколи його берегли як родинну пам’ять, однак часом вишита сорочка могла приректи на смерть.
Історії речей
Музей Голодомору зберігає у своїй колекції весільну сорочку з села Перекопівка на Сумщині, яку в 1920-х роках вишила Агафія Сидорівна Чуб. На початку 1930-х вона тяжко захворіла і померла.
Коли почався Голодомор, її чоловік Оврам Омельяненко їздив на ринок у Ромни обмінювати все, що було у скрині, усі речі , що залишився від покійної дружини, на харчі. Він виміняв усе: полотно, рядна й одяг, — але сорочку дружини, яку так любив, залишив. Вона збереглася в родинній скрині, а нещодавно Ганна Омельяненко, донька Агафії та Оврама, передала її до Музею.
Ця вовняна хустка належить Парасковії Павлівні Хоменко, що народилася 1927 року в селі Бакирівка на Сумщині. З початком форсованої колективізації її родину розкуркулили, оскільки батько відмовився вступати до колгоспу. Коли Хоменків виганяли з будинку, батьки намагалися взяти з собою хоч якісь речі.
Серед майна Хоменків були дві дорогі хустки, куплені на ярмарку для Параски та її молодшої на три роки сестри Валентини. Одну з хусток мати заховала старшій доньці за пазуху і відштовхнула дитину від себе, щоб та не привертала уваги активістів. Так річ було врятовано..
Огородник Надія Фадеївна з села Квітневе (тоді Жовтневе) на Житомирщині також передала до Музею Голодомору хустку. В 1932–1933 роках у родини забрали все. Мати Надії Огородник їздила аж у сусідню Вінницьку область, щоб знайти хоча б якісь продукти. Врешті, на їжу виміняли майже все, крім однієї хустки – її ніхто не хотів брати, "бо була негарна". Родина зберегла її у пам'ять про страшні часи.
Також дорогоцінні речі — хрестики, перстні, дукачі й сережки — вимінювали на їжу в конторах "торгсину" (мережі для "торговли с иностранцами", де за коштовні метали чи каміння можна було дістати харчові продукти). Туди ж здавали й, наприклад, срібні столові прибори та дорогу порцеляну. Після Голодомору дорогі прикраси, що десятиліттями зберігалися в родинних скринях, практично зникли, врятувавши життя своїм колишнім власникам.
СРСР знищив традиційний одяг
Водночас Голодомор змінив ставлення до традиційного строю, який ставав маркером іншості, і тому в умовах геноциду міг нести загрозу для життя. Наприклад, у книзі спогадів Олекси Воропая "В дев'ятім крузі…", де, з-поміж іншого, автор описує і своє перебування в Києві в 1933 році, читаємо:
"Пам'ятаю про такий випадок. Поперед мене в черзі стояла сільська молодиця в хустині, в свиті, в чоботях — видно було, що вона не звикла вчащати до міста.
До черги під'їхала вантажна автомашина з міліцією — облава на селян…
Киянки вмить оточили "тітку", стягнули з неї хустку, свиту, накинули на плечі якийсь плащ — "міщанка"".
Занепад ткацтва, вишивання, гончарства та інших традиційних промислів після Голодомору пов'язаний перш за все з урбанізацією та спрощенням доступу до промислових товарів завдяки масовому виробництву. Врешті, навіть у класичних творах української літератури ХІХ століття персонажі більше цінували "куповані", "крамні" тканини та предмети побуту, ніж виготовлені власноруч.
Однак в СРСР традиційний одяг не занепав природним чином. Комуністичний режим виховав зневагу і нехіть до нього. Носити його означало бути "селюком", тобто жити в бідності і без перспектив. Селянському укладу життя протиставляли "передовий пролетарський" досвід, атрибутом якого був у тому числі й "міський" одяг.
Утім, оскільки загальний рівень життя в Країні Рад був низьким, фабричні речі були доволі однотипними (на відміну від, скажімо, індивідуальності вишитих орнаментів кожної сорочки), а доступ до кращого одягу мала хіба що партійна номенклатура.
Крім того, виготовлення одягу вдома потребує значних зусиль і часу. Загнані в колгоспи селяни вже не могли ні вирощувати льон і коноплю, ні прясти нитки, ні ткати полотно, ні декорувати одяг вишивкою. Винятком були святкові, зокрема весільні, сорочки, традиція вишивання яких лишалася активною ще тривалий час.
Хоча радянські керівники, наприклад, Павло Постишев чи Микита Хрущов інколи з'являлися на публіці у вишиванках, одягнути вишиту сорочку на вулиці було великим ризиком — за це висміювали і жартома погрожували донести в КДБ.
Замість традиційного одягу витворили його ерзац — концертний варіант із шароварами та червоними чобітьми. Знову ж таки, цей образ не був винаходом винятково радянських культпропівців – до його створення доклався, зокрема, народницький театр кінця ХІХ століття.
Однак саме в СРСР були утворені знамениті хори імені Григорія Верьовки та хореографічний ансамбль імені Павла Вірського, які надовго стали впізнаваними "брендами", еталонами фольклорності й традиційності у свідомості масового споживача культури.
Дівчата у пластикових віночках і коротеньких спідницях, хлопці в шароварах, які виробляють акробатичні трюки, далекі від автентичних танців, масові хори з "оркестрами українських народних інструментів" і навіть хроматичні переробки сопілок та бандур — все це сформувало (і на жаль, часто досі формує) образ України за кордоном.
Відродження традиції
У ХХІ столітті вишиті сорочки тріумфально повернулися до української моди. Їх одягають моделі на світових подіумах, їх автентичні традиційні орнаменти збільшують у сотні разів, додають елементи до оздоблення різних частин одягу та поєднують із кольорами й текстурами, створюючи модні луки.
Насамкінець, Музей Голодомору закликає українців досліджувати минуле своїх родин. Для цього спільно із магазином українських брендів "Всі. Свої" та клубом ілюстраторів Pictoric він започаткував проєкт "Своя вишиванка — своя історія".
У вітринах магазину на Хрещатику 27 автори демонструють автентичний одяг та його сучасні інтерпретації. Так куратори звертають увагу на тяглість української вишивки від минувшини дотепер.
Головна мета — нагадати про важливість історії Голодомору-геноциду, який мав на меті не лише знищення людей, а й пригнічення і понівечення української культури, мови та традицій. А також закликати до дослідження власної історії, передачі експонатів до Музею та купівлі сучасних вишиванок, які за 100 років стануть новою історією.
