«Я вас перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую. Це мало бути цілком інакше»

Такі слова пролунали сто років тому, ввечері 15 травня 1921 р. з вуст маршала Юзефа Пілсудського. Начальник Польської держави, Верховний головнокомандувач Війська Польського просив вибачення в українських вояків за поразку його геополітичних планів, за несправджені надії щодо відновлення української держави, за кров і труди, які довелось перенести українським воякам під час воєнної кампанії 1920 р., за недостатню допомогу з боку польських союзників у найбільш вирішальний момент.

 
Малюнок з таборової української преси, ілюстрація до повідомлення про приїзд Пілсудського

Вранці 15 травня 1921 р. Пілсудський прибув до міста Каліш, аби вручити прапор 29-му полку Канівських стрільців, нагородити офіцерів та солдатів цієї частини, а також взяти участь у кількох інших церемоніях патріотичного характеру.

По завершені офіційної частини польський лідер висловив бажання відвідати каліський табір для інтернованих вояків Армії УНР, куди прибув рівно о 7-й годині вечора.

Передусім він оглянув частини 2-ї Волинської й 3-ї Залізної стрілецької дивізій та Охорони Головного Отамана, які під звуки оркестру 3-ї дивізії пройшли урочистим маршем. Після того високий гість мав розмову українськими старшинами.

Очевидно, саме у цей час Пілсудський й сказав свою відому фразу. Щоправда, в українських документах цей факт не зафіксовано. Знаємо ми про це з пізніших спогадів Юліуша Ульриха, одного з польських офіцерів, котрий супроводжував маршала піл час його поїздки до Каліша.

Він був одним з організаторів 29-го полку, а під час війни 1920 р. очолював спеціальну експозитуру польського Військового міністерства, що відповідала за матеріальне забезпечення Армії УНР.

 
Юліуш Ульрих

За інформацією Ульриха головним співрозмовником маршала був генерал Марко Безручко (кілька днів тому призначений т.в.о. військового міністра і командарма – А.Р.), а за повідомленням тогочасної української таборової преси – начальник табору, командир 3-ї Залізної дивізії генерал Олександр Удовиченко.

Остання версія видається нам більш правдоподібною, адже безпосередньо пов'язана з самою подією, на відміну від спогадів польського офіцера, що з'явились аж після Другої світової війни.

Якби там не було, але після спілкування зі старшинством Пілсудський продовжив огляд табору. Він подивився бараки, технічний парк 2-ї Волинської дивізії та таборову церкву.

Крім того високий гість завітав до художньої студії та театру, де українські жінки подарували йому букет квітів, а учасники драматичної студії піднесли хліб та сіль.

На завершення для Пілсудського було влаштовано невеликий концерт – таборовий хор виконав кілька пісень, а учні школи національних танців показав кілька танцювальних номерів.

По тому о 9-й годині вечора начальник Польської держави під гучний клич "Слава" виїхав з табору.

Треба відзначити, що візит Пілсудського мав велике моральне значення, адже, як писала українська преса, "в малодушних розвіяв сумніви щодо нашої остаточної перемоги" та "залишив нам бадьорість духа, надії на майбутнє".

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.