Щоденник Скотта: безпечний табір

Четвер, 16 лютого. Табір №15.

6 миль 1450 ярдів. Поверхня помітно краща, але поні вже виснажуються. Троє з п'яти спроможні іти без видимих труднощів. Поні Боверса годиться на недалекі переходи, а Зморений Віллі просто знесилений. Змушувати його йти вперед було б невиправданим ризиком, тож завтра розвертаємось.

Температура під час переходу сьогодні впала до -21º F, свіжий вітерець з SW. Боверс сьогодні виїхав, як завжди, у своїй маленькій повстяній шапці з неприкритими вухами. На щастя, після пройденої милі я оголосив привал і поглянув на нього. Вуха його були білі.

Черрі і я відкачали їх, тоді як сам пацієнт ніби як і не відчував нічого, окрім шаленого подиву та огиди через сам факт володіння такими неслухняними органами. Клопоти були і з носом Отса. Мені злегка відморозило щоку, і Черрі-Гарраду теж.

Спробував іти у легких вовняних рукавичках – страшенно незручно.

П'ятниця, 17 лютого. Табір №15. 79° 28,5' пд. ш.

Відучора хмарно; температура піднялася і випав сніг. Коли ми розверталися, віяв вітер з півдня – холодний і кусючий. Почали зводити склад. Я хотів пройти половину шляху, а тоді повернутися до табору, давши таким чином відпочити Змореному Віллі, але за таких обставин зовсім не хотілося ризикувати.

Припаси, залишені у складі на широті 79° 29'.

245 – 7-тижневий запас провізії для 1 одиниці;

12 – 2-денний запас провізії для 1 одиниці;

8 – чаю на 8 тижнів;

31 – додаткового масла на 6 тижнів;

176 – 176 фунтів галет (7-тижневий запас);

85 – 8,5 галонів пального (12 тижнів пального на одиницю);

850 – 5 мішків вівса;

424 – 4 тюки корму;

250 – бак з собачими галетами;

100 – 2 ящики галет.

Всього – 2181.

1 моток білого шнура, 1 набір грудної упряжі, 2 12-футових саней, 2 пари лиж, 1 пара лижних палиць, 1 термометр Сікса, 1 бляшанка какао від Rowntree's, 1 бляшанка сірників.

З урахуванням упаковок, ми доставили набагато більше тонни запасів. Шкода, що не змогли дістатися до 80º, але хай там як, а наступного року ми будемо значно краще готові до мандрівки і принаймні зможемо повноцінно годувати поні аж до цієї точки.

Думаю, табір №15 позначений дуже добре. Окрім флагштока і чорного прапора, ми ще й спорудили вежу з галетних ящиків – повних і порожніх, – щоб вони були такими собі відбивачами; прикріпили бляшанки з чаєм до саней, які встромили сторчма у сніг. Складський каїрн височіє на понад 6 футів над поверхнею, він дуже великий і міцний. До того ж, є захисні стіни для поні. З усім цим склад має бути видно за багато миль здалеку.

Забув згадати, що, озираючись 15-го числа, ми бачили каїрн, збудований у таборі за 12,5 миль позаду: то було марево.

Схоже, весняні мандрівки для багатьох стануть справжнім випробуванням. Ніс Отса постійно на межі відмороження; Мірзу сильно дошкуляє один палець на нозі, гіршого для підйому вгору і не вигадаєш. Переживаю щодо того, як буду підніматися назад: холод змушує замислитись. Все ніби має бути гаразд, однак треба бути готовим до того, що доведеться попітніти.

Субота, 18 лютого. Табір №12.

Північ, 22 милі, 1996 ярдів. Розсипав трохи вівса за 50 ярдів на схід від складу. Коли вирушали з табору, термометр опустився найнижче: -16º. Повідомити Сімпсону!

Поні рушили жваво. Ґран веде мого поні із прив'язним позаду Змореним Віллі, Вояка веде свого попереду і поні Черрі позаду, а Боверс, як і зазвичай, кермує легкими саньми.

Ми стартували за пів години, невдовзі перегнали обоз і, на щастя, підібрали загублений ними мішечок із вівсом. Пройшли 10¾ милі та зупинилися перекусити. Щойно ми поїли, як, нам на подив, бадьорим кроком надійшли і поні. Вони прямували до табору, що за кілька миль попереду, і мали намір там і зупинитися.

Страшенно радий бачити, що вони так добре тримають темп. Їм навіть не потрібно зупинятися на підобідок, вони здатні без зупинок долати 10-12 миль на день. Збільшити цю віддаль для них не становитиме труднощів.

Для собак поверхня видалась негожа, тож нам частенько доводилось по черзі йти на своїх двох поряд із саньми. Але покрили 23 милі: три переходи зроблено. Корму для них залишилося на чотири дні, тож маємо впоратися легко.

Оскільки таборуємо пізно, температура низька і стелиться поземка. Умови на Бар'єрі стають дедалі суворішими, і я буду радий, коли розташуємо поні у більш затишному місці.

Неділя, 19 лютого.

Вирушили о 10 вечора. Отаборилися о 6:30. Записали в здобутки майже 26 миль. Після перших 5-6 миль поверхня стала бездоганною, і собаки йшли просто чудово. У таборі Кручі, №11, натрапили на слід Еванса; вочевидь, він узяв гарний темп.

Табір №10 сильно замело снігом: припускаю, хуртовина, яку ми легко пересиділи, на цьому відтинку шляху просто лютувала. Завтра треба буде виглядати ознаки затримки Еванса.

Старі сліди зберігаються тут краще, ніж на м'якших поверхнях. У цій мандрівці поні та пси отримують такий пайок, який за інших обставин був би нечувано щедрим, але зараз і ті, і ті безнадійно голодні. Вони поїдають власні екскременти.

У випадку поні це ще не так жахливо, бо там, мабуть, чимало залишається неперетравленого зерна. З собаками ж це – найгірша частина роботи. Все інше просто розважає. Дивовижно, як вони здатні годинами стійко витримувати біг підтюпцем.

Їхні лапи – сталеві пружини, що не відають втоми: навіть після виснажливого переходу будь-яка цікавинка може звести їх на ноги. Османа поновили на посаді вожака. Цікаво спостерігати, як приходять і йдуть вожаки: усі, окрім літнього Старика, який завжди на місці.

Ми тепер почуваємось досвідченими санними мандрівниками: така сила пережитого. Ставимо намет вмить і одразу ж розпочинаємо куховарити; навчилися розбивати табір у винятково короткий час. Черрі-Гаррард – кухар. Він просто бездоганний, швидко вчиться тримати себе і своє спорядження у порядку.

Наскільки важливий такий догляд, очевидно зараз, але було ще очевидніше, коли він тільки-но увійшов до нашого намету у скрижанілому взутті, у той час як ми з Вілсоном майже завжди маємо напоготові сухі шкарпетки та каньги. Це один із небагатьох прикладів, як досвід допомагає підтримувати комфорт. Кожна хвилина, витрачена на очищення одягу від снігу та його сушку, пізніше оплачується сторицею.

Понеділок, 20 лютого.

29 миль. Підобідок. Чудовий перехід по твердій підвітряній поверхні – покрили майже 17 миль. Морозно на старті та під час маршу. Зненацька вітер перемінився і температура піднялась, тож на останньому привалі було вже досить тепло, ледь не спекотно. Зупинившись, виявив, що ми покрили 29 миль, майже 35 статутних миль.

Собаки втомлені, але аж ніяк не виснажені: навіть під кінець переходу вони продовжували бігти у напрочуд жвавому ритмі. Значну частину шляху я подолав не на санях, багато миль ішов пішки, тож спатиму гарно. Еванс залишив у таборі №8 тюк фуражу і не підібрав інший тюк, який міг узяти зі складу; це означає, що його поні у гарному стані. Сподіваюся післязавтра зустріти їх живими і здоровими.

В дорозі нас супроводжували неймовірно прекрасні небесні видива, коли сонце пропливало низько над небокраєм на півдні. Яскраві рожеві хмари ширяли понад головами на сіро-блакитному тлі. Крізь шаруваті хмари пробивались обриси залитих сонцем гір.

Тут надзвичайно важко передбачити, що буде далі. Подеколи південне небо має темний і загрозливий вигляд, але за якихось пів години усе змінюється: земля в далині з'являється і зникає, залежно від того, підіймається чи опускається завіса шаруватих хмар. Схоже, погода утворюється саме тут, а не залежить від умов деінде. Це все дуже цікаво.

Вівторок, 21 лютого.

Новий табір приблизно миль за 12 від Безпечного табору. 15,5 миль. Вирушили, як завжди, близько 10 вечора. Спершу було досить світло, а тоді ставало темніше, аж поки ми заледве бачили під ногами. Собаки стали виказувати ознаки втоми. Десь за півтори години від початку руху натрапили на туманно окреслені витиснуті кряжі. Ми бігли поряд із саньми.

Раптово Вілсон вигукнув: "Тримайтесь за сани" і я помітив, як він пірнув ногою у розсілину. Я заскочив у сани, але геть нічого не бачив. За п'ять хвилин, коли наші упряжки мчали пліч-о-пліч, собаки посередині нашої упряжки розчинились у повітрі. Наступної миті вся упряжка вже потопала: парами, як і йшли, вони зникали з-перед наших очей, борсаючись у спробах знайти опору.

Осман, який біг попереду, доклав усі сили і встояв на ногах, за ним приємно було спостерігати. Сани зупинилися і ми зійшли з них. Скоро ситуація прояснилася. Виявляється, ми їхали по мосту понад тріщиною, сани зупинилися на ньому, тоді як пси на збруї звисали над безоднею, у полоні між саньми та вожаком. Як так вийшло, що ми самі разом із саньми не повторили долю собак, ми ніколи не дізнаємось.

Думаю, ще кілька грамів на санях – і нас теж затягнуло б униз. Опанувавши становище, ми одразу витягнули сани з мосту і закріпили їх якорем. По тому зазирнули вглиб ущелини. Собаки пригнічено скавуліли, знерухомлені у найнеймовірніших позах і, очевидно, страшенно нажахані. Двоє випали зі збруї, їх ми невиразно бачили на сніговому мостику далеко внизу.

Мотузка з обох країв ланцюга глибоко врізалась у сніг коло ущелини і через вагу повислих собак її неможливо було зрушити. У цей час нам на допомогу прийшли Вілсон і Черрі-Гаррард, які бачили нашу пригоду. Спершу доля бідолашної упряжки видавалася похмурою, я майже не вірив, що собак ще можна врятувати.

На щастя, перед виходом я пересвідчився, що в нас є альпійська мотузка, і зараз Черрі-Гаррард поквапно приніс цю життєво необхідну річ. За таких несподіваних обставин дуже важко щось вигадати швидко, тож кілька хвилин усі зусилля були марними. Ми ні на дюйм не могли зсунути ані головну посторонку саней, ані мотузку Османа, яка душила його, притискаючи до снігу.

Тоді думки стали трохи яснішими. Ми розвантажили сани, відклавши у безпечне місце спальні мішки, намет і плиту. Осман задушено кректав, було зрозуміло, що з-під тиску його треба визволяти якнайшвидше. Я зірвав зав'язки з Мірзового спального мішка, проклав кільки від намету впоперек ущелини і з допомогою Мірза зумів трохи підняти передню мотузку і одразу ж її перерізав, звільнивши таким чином Османа.

Тоді ми закріпили альпійську мотузку до головної посторонки і спробували тягнути її разом. Одного собаку вдалося витягнути і відв'язати, але на той час мотузка вже так глибоко врізалася в кригу, що пробувати тягнути її далі не було жодного сенсу. Однак тепер ми могли вивільнити сани і зробити те, до чого слід було прагнути з самого початку, а саме: поставити сани поперек провалля і працювати з них.

Нам вдалося це зробити, пальці постійно німіли. Вілсон тримав посторонку, закріплену якорем, тоді як решта нас працювала спереду. Мотузка вожака була коротка і я боявся, що вона може порватися, тож Мірз спустився на пару футів і прикріпив альпійську мотузку до переднього краю посторонки; після цього операція з порятунку пішла значно легше.

Ми витягували псів на сани парами і по черзі обрізали їхню збрую. На подив, останніх собак витягнути було найважче, бо вони опинилися під карнизом над урвищем, прикуті вкритою снігом мотузкою. Зрештою, зітхнувши, ми поставили останнього бідолаху на твердий сніг. Вдалося врятувати одинадцятьох із тринадцяти.

Далі я замислився, чи зможемо дістати і останніх двох, тож ми опустили альпійську мотузку, щоб довідатись, чи вистачить її до снігового мостика, де вони й лежали клубочком. Довжина мотузки – 90 футів, а з того, скільки її залишилось, зрозуміло, що мостик розташований на глибині футів у 65. Я зав'язав булінь1 і мене спустили додолу.

Мостик виявився міцним, я схопив обох собак і їх по черзі витягнули на поверхню. Раптово до мене згори долинули глухі крики та виття. Кілька врятованих тварин побігло до других саней, зчинивши там велику бійку. Усім моїм тягачам довелося бігти та розтягувати учасників бойових дій, але незабаром вони повернулися і, піднапружившись, витягнули на поверхню і мене.

Добре те, що добре закінчується, і нам навдивовижу пощастило з тим, як закінчився цей серйозний епізод. Ми вирішили, що заслужили підкріпитися, тому розбили табір і пообідали, привітавши одне одного з чудесним порятунком. Якби сани провалились, ми з Мірзом неодмінно зазнали б тяжких травм, а то й взагалі повбивалися б на місці.

Собаки наші просто чудові, але їх лихоманить; у трьох кровотеча і внутрішні ушкодження різного ступеня. Багато з них висіло на тонкому ремінці попід черевцем; вони шалено вертілись, намагаючись вирватись. Один із псів, якому пощастило з розташуванням, встиг випрямити лапи вперед і назад і зумів вчепитися за краї прірви; він пробував видертися вгору, весь час нажахано виючи.

Двоє з собак, які висіли разом, починали битися і гризти одне одного щоразу, як опинялися на достатній для цього віддалі. На якийсь час розсілина перетворилася на суще пекло, і час цей минав для бідолашних створінь нестерпно довго. К

оли ми закінчили рятувальну операцію, було вже двадцять по третій, а сама пригода трапилась не пізніше, як о пів на другу. Деякі тварини провисіли, мабуть, понад годину. А мені випала гарна нагода дослідити тріщину.

Вона вузька зі сходу і злегка розширюється на захід. У тому напрямку я помітив кілька химерно вигнутих розщеплень; під сніговим мостиком, на якому я стояв, ущелина йде далі вниз, потихеньку звужуючись, тож, гадаю, в ній швидше застрягнеш, ніж провалишся сильно глибоко.

Двічі мене рятував сніговий мостик; здається, завжди є ймовірність знайти якусь рятівну перепону у розсілині, але я далекий від того, щоб покладатися на таку ймовірність; було б просто жахливо опинитися поза зоною досяжності альпійської мотузки.

Після підобідку ми рушили знову і дуже скоро вийшли на рихлий сніг та рівну поверхню, де навряд чи можна натрапити на тріщину. Просувалися з труднощами, бо собаки страшенно зморені, та ще й поверхня для них не годяща. Усі ми виснажені, але, на щастя, погода нам сприяє.

Різкому південному шторму прийшло на заміну досконале сонячне сяйво, яке заливає намет зараз, коли я пишу ці рядки. Це найтихіший, найтепліший день, відколи ми сіли на сани. Лишилося тільки 12 миль до Безпечного табору і я вірю, що завтра ми до нього дістанемося без пригод, хоча й нервуюся щодо кількох псів. Нам пощастить, якщо вони всі одужають.

Супутники мої сьогодні просто бездоганні; розумніших і самовідданіших, ніж Вілсон і Черрі-Гаррард, просто не знайти.

Починаю думати, що нам не уникнути смуги тріщин, що простягаються від Кручі до мису Крозьє, але сподіваюсь, що небезпечна ділянка обмежиться парою миль, і що тріщини вужчі на шляху до Кутового табору.

Якщо восьмеро поні зможуть здолати шлях без пригод, то навряд чи на нас там чигатимуть серйозні небезпеки. Безумовно, мусимо строго дотримуватися цього курсу і в усіх майбутніх походах. Треба обходити цю смугу небезпек2. Починаю трохи непокоїтися за поні, які повертаються.

Здається, собак годуємо недостатньо: в останні кілька днів вони помітно заслабли, значно сильніше, ніж можна очікувати від такого об'єму роботи.

У Мірза дуже сухі ступні. У той час, як всі інші спокійно пітніють і наша шкіра залишається рожевою та м'якою, його – роговіє та лущиться. Сьогодні він нас неабияк розважив, шкребучи її. Звук при цьому був такий, ніби він стругав по міцній колоді, та й вся процедура скидалася на спробу обтесати ступні, щоб вони влізли до каньг.

Огляд переходів під час походу для облаштування складів.

Відстані у географічних милях. Схилення – 152E.

Від Безпечного табору №3 до 4: E, 4 милі 2000 ярдів;

S 64E, 4 милі 500 ярдів;

від 4 до 5: S 77E, 1 миля 312 ярдів;

S 60E, 3 милі 1575 ярдів;

від 5 до 6: S 48E, 10 миль 270 ярдів, схилення 149½E;

від Кутового №6 до 7: S, 10 миль 145 ярдів;

від 7 до 8: S, ?11 миль 198 ярдів;

від 8 до 9: S, 12 миль 325 ярдів;

від 9 до 10: S, 11 миль 118 ярдів;

від Табору Кручі №10 до №11: S, 10 миль 226 ярдів, схилення 152½E;

від 11 до 12: S, 9 миль 150 ярдів;

від 12 до 13: S, 7 миль 650 ярдів;

від 13 до 14: S, 7 миль, Боверс 775 ярдів;

від 14 до 15: S, 8 миль 1450 ярдів;

всього: 111 миль 610 ярдів.

Повернення.

17-18 лютого – від 15 до 12: N, 22 милі 1994 ярди;

18-19 лютого – від 12 до середини віддалі між 9 і 10: 48 миль 1825 ярдів;

19-20 лютого – підобідок у таборі №8, N, 65 миль 1720 ярдів;

19-20 лютого – табір №7, N, 77 миль 1820 ярдів;

20-21 лютого – N 30-35W, 93 милі 950 ярдів;

21-22 лютого – Безпечний табір, N і W, 107 миль 1125 ярдів.

Середа, 22 лютого. Безпечний табір.

Знову вирушили о десятій; поверхня поганенька – пси ледве йдуть.

Собаки худі, як граблі; вони шалено голодні і втомлені. Переконаний, що цього не має бути, і очевидно, що ми їх недогодовуємо. Наступного року неодмінно треба буде збільшити пайок і ретельно продумати режим харчування. Самих тільки галет недостатньо.

Мірз бездоганно знає свою справу, але зовсім не знайомий з тутешніми умовами. Одне ясно точно: собаки не будуть тягнути тяжку поклажу, якщо ми сидітимемо на санях; треба навчитися бігти поряд із упряжками і покинути російський спосіб. Мірз, здається, уявляв собі, що до самого полюса доїде на собаках. Ця мандрівка розкрила йому очі.

Дісталися до Безпечного табору (14 миль) о 4:30 ранку; знайшли там Еванса та його партію живими і здоровими, але – халепа! – тільки з одним поні. Наскільки я зрозумів, поні Форда зумів відійти тільки на чотири милі від Табору Кручі, а тоді надійшла хуртовина і, попри всю турботу Форда, поні не витримав.

За словами Еванса, Форд годинами не відходив від тварини, намагався її підтримати; годував, вів за собою; врешті-решт він повернувся до намету і сказав, що нещасне створіння впало; вони всі разом намагалися підвести поні, але все марно. Він так і не встав і невдовзі здох.

Тоді партія пройшла ще миль із 10, але хуртовина сильно підкосила Блоссома: від неї він ніби зморщився, жахливо зачахнув. Після того переходу він уже ледве рухався. Еванс каже, що то було гідне жалю видовище: він пройшов сто ярдів, а тоді зупинився на витягнутих ногах, схиливши голову додолу.

Вони дали йому відпочити, добре нагодували, вкрили покривалами, але знову всі зусилля виявились марними. Наприкінці тварина нестерпно страждала. Отже, Блоссом теж залишився на Південному шляху.

Останній поні, Джеймс Піґґ, як його називають, тримається дивовижно; звісно ж, про нього старанно дбають, надають повний пайок і не приставляють до тяжкої роботи, тож з ни має бути все гаразд. Втрата важка, але то були двоє найстарших поні з усього загону, і саме їх Отс вважав найменш корисними.

Аткінсон і Крін пішли, не залишивши ані сліду, ані навіть записки.

Крін притягнув чимало корму і ми знайшли трохи закопаної тюленятини.

Кілька годин поспимо і вирушимо на Гат-Пойнт.

У нічних переходах є свої переваги, одні тільки розкішні світлові ефекти з настанням ночі чого варті!

Середа, 22 лютого. 22:00. Безпечний табір.

Вийшли сьогодні об 11 ранку після 4 годин сну.

Вілсон, Мірз, Еванс, Черрі-Гаррад і я пішли до Гат-Пойнту. Натрапили там на велику загадку. Хатина вичищена і ніби заселена, але нікого в ній нема. На стіні олівцем написано, що всередині лежить пакунок із листами, але ніякого пакунка ми не знайшли.

Довелось поморочитись, але зрештою знайшли розгадку: Аткінсон і Крін пішли до Безпечного табору саме тоді, коли ми прямували до Гат-Пойнту; пізніше ми побачили сліди від їхніх саней на морській кризі.

Тоді ми рушили назад до Безпечного табору і пережили тривожну мить, коли побачили два гостроверхих намети, але не помітили округлого. Крига на мисі Армітеджа явно крихка, ніколи раніше не бачив тут таких величезних ополонок, а тому зітхнув з полегшенням, побачивши, що округлий намет стоїть у безпеці.

Але всі сьогоднішні пригоди блякнуть порівняно з разючим вмістом пакунку з поштою, який передав Аткінсон, – листом від Кемпбелла, де той описує свої справи і повідомляє, що Амундсен оселився у Китовій бухті.

В голові моїй тільки одна виразна думка. Правильним і найрозумнішим виходом для нас буде працювати далі так, ніби нічого не сталося. Робити свою справу, докладаючи усіх зусиль, в ім'я честі країни без страху чи паніки.

Поза сумнівом, план Амундсена становить для нас серйозну загрозу. До полюса від нього ближче на 60 миль, ніж від нас. Не думав, що йому вдасться доставити до криги стільки собак. План їхати на них – неперевершений. Але понад усе: він зможе почати мандрівку ще на початку сезону, а з поні це просто неможливо.

Крига на язику глетчера досі не зрушила; вже досить пізно, тож, схоже, у цьому сезоні вона і не скресне, натомість на мисі Армітеджа крига така тонка, що я сумніваюсь, чи зможемо ми по ній безпечно провести поні.

Четвер, 23 лютого.

Витратили день на підготовку саней для партії, щоб зустріти Боверса у Кутовому таборі. Вітряно, сніжно і взагалі незатишно. Вілсон і Мірз вполювали трьох тюленів для собак.

П'ятниця, 24 лютого.

Попрокидалися о шостій. Почали рух о дев'ятій. Я, Крін і Черрі-Гаррард – одні сани і намет; Еванс, Аткінсон, Форд – другі сани і намет; Кіоган веде свого поні. До обіду йшли на лижах, другі сани за нами не встигали, тож десь на середині переходу ми спішилися. По обіді йшли пішки. Як на мене, іти пішки значно складніше, Крін вважає так само, демонструючи переваги досвіду.

Нема сумнівів, що навіть за поганих умов на лижах можна пройти чимало.

Другі сани відставали переважно через те, що їх тягнули слабше, але певною мірою і через будову самих саней. У нас 10-футові сани, а у іншої партії – 12-футові; це дає нам певну перевагу.

Паскудний видався день. Прокинувшись, виявили, що геть усе вкрито товстим покровом крижаних кристалів – ожеледь. Я очистив свої лижі перед сніданком, але вони одразу ж вкрилися інеєм знову.

Здавалося, ніби морозний ранок, як це буває вдома, перетвориться на прекрасний сонячний день, але в нашому випадку, на жаль, ці надії розбилися на друзки: було вогко, температура близько нуля і жахливо мало світла для подорожі. По обіді ненадовго визирнули Еребус і Терор.

Зараз нас заносить снігом, всі ознаки надхожої хуртовини; кошмарна ніч. Цей перехід гарно відіб'ється на нашому стані, треба буде неодмінно тримати такий самий темп.

Субота, 25 лютого.

Файний сонячний день, легкий перехід – покрили 9 миль з хвостиком вчора і стільки ж сьогодні. До Кутового табору маємо дістатися завтра до обіду.

Вирушили о 3 ранку і побачили коротку чорну смужку на обрії в напрямку Білого острова. Подумав, що це якесь дивне місце для оголених скель, а тоді зауважив, що та смужка ворушиться.

Пройшли півтори милі до неї і пересвідчились, що то Отс, Боверс та їхні поні. Йшли вони дуже швидко і, схоже, не помітили нашого табору. Сьогодні ми вийшли на їхні сліди і, боюсь, залишилось тільки чотири поні.

Тривалість наших переходів обмежується витривалістю нашого власного поні, Джеймса Піґґа. Чоловіки здатні тягнути сани значно довше, та й нам усім подобається ходити на лижах. Нікому не завадять такі тренування.

Неділя, 26 лютого.

Прямували до Кутового табору, але другому загону стало важко і зрештою вони зняли лижі та пішли пішки. Джеймсу Піґґу поверхня теж не сподобалась, тож ми розбили табір та пообідали після 3 миль.

За винятком нашого намету, всі інші у таборі мляві. Треба нагадати людям, що ми тут у справах, а не на пікніку. Після обіду до складу залишалося ще три милі. Натрапили на сліди таборування Боверса з його партією і раді були побачити снігові огорожі для п'яти поні.

Залишили шість тижневих запасів провізії: 1 мішок вівса, ¾ тюки корму. Тоді Черрі-Гаррард, Крін і я вирушили додому, залишивши іншим потихеньку довести поні. Покрили 6¼ милі навпростець, почаювали і пройшли ще 8. До Безпечного табору має бути менше 10 миль. Встановили намет о 10 вечора, надто темно для куховарства.

Понеділок, 27 лютого.

Прокинувся тільки на те, щоб почути удари і свист хуртовини; зараз ми цілковито прикуті до намету: вийти означає вже за мить потонути під снігом. Вдалося затягнути всередину куховарське приладдя і зготувати їжу. Тривожно за поні; цікаво, де вони.

Зворотна партія [йдеться про Боверса, Отса і Ґрана, які вели назад п'ятьох поні. Двох днів їм таки вистачило, аби дійти до Безпечного табору] мала два дні і, можливо, встигла знайти їм якийсь прихисток; але більш імовірно, що вони не чекали такого удару – я не чекав. Вітер б'є з силою 8 чи 9 балів; сильні пориви натягують намет; температура, очевидно, досить низька. Не щастить.

Вівторок, 28 лютого. Безпечний табір.

Зібралися о 6 ранку і дісталися до Безпечного табору. Усі дуже змерзлі і пригнічені. Відколи ми вийшли, Вілсона і Мірза переслідувала негода, а Боверса та Отса – з моменту їхнього прибуття. Хуртовина лютувала два дні. Тварини у жалюгідному стані, але принаймні всі живі.

Віяв сильний і морозний східний вітер. Від перебування тут немає жодної вигоди, тож скоро почали приготування до спільного переходу до Гат-Пойнту. Збори зайняли чимало часу. Сніжило просто шалено і сани місцями замело снігом на 3-4 фути.

Близько 4-ї години вирушили дві собачі упряжки. Тоді до виходу підготувалася і партія з поні. Коли з поні зняли накидки, стали очевидні руйнівні наслідки хуртовини. Всі тварини до одної страшенно виснажені, а Зморений Віллі взагалі у плачевному стані.

Ми планували, що поні підуть за слідами собак, а наш маленький загін вирушить останнім і обжене поні на морській кризі. Перехід по цій кризі сильно мене тривожив через ополонки, яких ставало дедалі більше.

Поні вирушили, але Зморений Віллі, який ішов останнім і без вантажу, одразу ж упав. Ми намагалися підвести його, і він старався, але був вже остаточно знесилений.

Тоді ми хутенько перелаштувались: Черрі-Гаррард і Крін пішли далі, а Отс і Ґран лишилися зі мною. Ми відчайдушно намагалися врятувати бідолашне створіння, знову поставили його на ноги і нагодували теплою вівсяною кашею.

Десь за годину по тому Отс повів його, а ми зібрали сани і пішли за ним на лижах; відійшовши на 500 ярдів, бідолашне створіння знову впало і стало ясно, що сили його зовсім покинули.

Ми розбили табір, спорудили навколо нього снігові стіни і робили все можливе, щоб підняти його на ноги. Усі зусилля були марними, хоча бідолаха і старався. Ближче до півночі ми влаштували його якомога зручніше і пішли спати.

Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень.

Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.

Приємного читання!

N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.