Чому Україна перетворилася на експортера трудових ресурсів?
Масовими трудові міграційні потоки українців стали з другої половини ХІХ ст., оскільки аграрні реформи царського уряду абсолютно не вирішили соціально-економічні проблеми селян - землі й можливостей для пристойного заробітку й надалі бракувало, а податки були непосильними для селянської родини
Сьогодні на вістрі актуальності проблема еміграції українців, що набула загрозливих масштабів для національної та економічної безпеки нашої держави.
Така ситуація викликає щонайменше здивування: як найбільша за площею країна Європи з високим економічним потенціалом, багата на природні ресурси та людський капітал, стала сировинним придатком світової економіки та експортером трудових ресурсів.
Щоб зрозуміти суть проблеми та знайти шляхи її розв'язання, видається доцільним заглибитися в історію еміграції українців, усвідомити причини та наслідки їхнього переселення в інші країни у пошуках кращої долі.
Масовими трудові міграційні потоки українців стали з другої половини ХІХ ст., оскільки аграрні реформи царського уряду абсолютно не вирішили соціально-економічні проблеми селян - землі й можливостей для пристойного заробітку й надалі бракувало, а податки були непосильними для селянської родини.
Водночас формування ринкових відносин, розвиток індустріалізації та урбанізації, поява новітніх засобів сполучення та великі географічні відкриття створювали додаткові можливості для міграційної активності українців.
Посилювались їхні еміграційні настрої і внаслідок імміграційної політики країн-реципієнтів, які в умовах дефіциту робочої сили внаслідок формування світової індустріальної цивілізації запроваджували систему спеціальних заходів для заохочення східноєвропейських емігрантів до переселення.
Разом з тим була відсутня превентивна державна політика на українських теренах. І хоча основні чинники, що сприяли трудовій міграції населення з різних частин українських етнічних земель, були однакові, напрямок їхніх міграційних потоків був різновекторним.
Українці, що перебували під Австро-Угорщиною були охоплені міжконтинентальною міграцією до США, Канади, Бразилії та Аргентини, натомість селяни Лівобережної та Центральної України мігрували на Кавказ та Далекий Схід.
Передусім українські селяни на іншому континенті прагнули придбати жадану для них земельну ділянку для сільськогосподарського обробітку – гомстед, що надавався з державних земельних фондів на пільгових умовах тим, хто бажав вести фермерське господарство в США та Канаді.
Однак в кращому випадку вони отримували неосвоєні землі, введення яких в сільськогосподарський обіг потребувало неабияких зусиль та працелюбства.
В гіршому – їх чекала каторжна праця на вугільних шахтах та металургійних заводах, будівництві та прокладанні залізниць та шляхів, видобутку золота, срібла, олова, а також жахливі умови проживання, виробничий травматизм та несправедлива дискримінація в нормуванні та оплаті праці.
Внаслідок цього наша нація незворотно втратила вагому частку працездатного, схильного до підприємницького ризику економічно активного населення, а єдиним визиском для українського народу є поява на Американському континенті найчисельнішої української діаспори.
Чутки про казкові можливості для селян за океаном дійшли також і до тих українських земель, що належали Російській імперії, однак масовою трансатлантична еміграція з підросійської України не стала.
За статистичною інформацією 1905 року із загальної кількості українців, що мігрували до США, 97% походили із західноукраїнських земель. Натомість набув інтенсивності переселенський рух українців, які були підданими Російської імперії, на Поволжя, до Казахстану та Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу, що сприяло заселенню цих регіонів, розвитку їхнього економічного та культурного потенціалу, забезпеченню самодостатності, а також зміцненню обороноздатності Російської імперії на східних кордонах країни.
Найбільший район заселення та компактного проживання українців на Далекому Сході отримав назву Зелений Клин. Саме тут завдяки важкій праці наших співвітчизників значні ділянки лісів було викорчувано, болота осушені та цілинні землі введено у сільськогосподарський обіг.
Після кількох років непосильної праці на родючих землях Зеленого Клину українські селяни мали відносно високий рівень добробуту. Загалом упродовж 1881-1914 років із Лівобережної України до Російської імперії мігрувало близько 2 млн осіб, самодостатніх та економічно ефективних громадян, тенденції до повернення українських селян були мізерними – близько 13% еміграційного потоку.
Незважаючи на потужні зовнішні чинники та стимули для українських емігрантів, передусім внутрішні негаразди стали причиною вимивання українців з рідної землі: слабкий потенціал прогресивних змін, непродумані аграрні реформи, технологічне відставання вітчизняного господарства, низька оплата праці, високі податки, відсутність реальної державної підтримки розвитку підприємницької діяльності тощо.
У подальшому еміграційна активність українців була призупинена, але не завдяки ефективним економічним трансформаціям в країні, а введенням радянською владою жорстких обмежень міжнародного руху трудових ресурсів з українських етнічних земель.
І навіть доктрина внутрішньої міграції регламентувалась трудовим законодавством, житловою політикою та паспортною системою. Тому експорт робочої сили мав епізодичний характер та офіційно оприявнився після Другої світової війни як обмін спеціалістами (кваліфікованими робітниками та науково-технічною інтелігенцією) в процесі розвитку індустріального суспільства в рамках економічної співдружності країн соціалістичного табору.
Водночас у 1950-1985 роках стрімко зростав розрив у якості життя та заробітній платі українських фахівців та їхніх закордонних колег, залежність від державного фінансування та планування нівелювала мотивацію до праці та можливості самореалізації.
Все це в результаті сформувало високий міграційний потенціал конкурентоспроможної робочої сили, який був реалізований після відкриття кордонів.
Колосальні масштаби еміграції внаслідок політичних та економічних чинників у незалежній Україні неможливо описати в рамках статті, однак спробуємо зробити певні узагальнення та рекомендації, що сприятимуть збереженню трудового потенціалу нації.
Так, відповідно до домінуючих у світовій економіці кожного історичного періоду факторів виробництва превалюють соціальні групи українських іммігрантів.
Зокрема у ХІХ ст. переважно емігрували селяни з метою отримання земельної ділянки для сільськогосподарського обробітку, згодом внаслідок становлення та розвитку світової індустріальної цивілізації зріс попит на робітників та науково-технічну інтелігенцію, а на сучасному етапі у зв'язку з формуванням глобальної інноваційної економіки найбільш значущими на міжнародному ринку праці стають інтелектуали.
Причому країни-реципієнти з розвиненими економіками діють завжди на випередження, запроваджують ефективну міграційну політику щодо залучення, адаптації та імплементації необхідних трудових ресурсів, то й відповідно отримують економічні вигоди.
Натомість домінування тіньових форм зайнятості та неринкових форм економічних відносин, державна монополія, високі бар'єри доступу до ресурсів та економічних можливостей самореалізації протягом століть формують статус України як периферії розвиненої світової економіки та посилюють її роль як постачальниці дешевої робочої сили для ринків праці центру.
Тому сьогодні в умовах переходу до постіндустріального суспільства передусім інтелектуальна міграція має бути у фокусі державної політики. Адже вітчизняні емігранти стають драйверами розвитку економік розвинених країн світу, розбудовують високотехнологічні виробництва, натомість Україна втрачає людський потенціал інноваційної модернізації.
Передусім така ситуація обумовлена внутрішніми політичними та економічними чинниками, пануванням компрадорського бізнесу олігархії та корумпованого чиновництва, що орієнтується на власне збагачення, а не на створення достойних умов для самореалізації висококваліфікованих кадрів, розвиток інноваційного підприємництва, сучасної освіти та науки, збереження та примноження національного людського капіталу.
Внаслідок цього відсутні достойні умови для самореалізації кваліфікованих кадрів, уповільнюється розвиток інноваційного підприємництва, сучасної освіти та науки, не працюють державні програми підтримки національного людського капіталу.
З метою збереження та примноження інтелектуального потенціалу України видається доцільним розробити та впровадити зважену превентивну державну міграційну політику. Насамперед стратегічним пріоритетом України в умовах становлення економіки знань має стати інноваційний розвиток.
Зокрема, це державна підтримка нових інвестицій, венчурних фондів, сучасних інноваційних структур, створення спеціальних економічних зон і преференцій для інноваційних кластерів, здатних забезпечити синергію наукових центрів та виробництва інноваційного наукомісткого продукту.
Крім того, на часі реформування навчальних та наукових установ, створення сучасних науково-технологічних парків і лабораторій. Очевидно, що без підвищення рівня фінансування науки, освіти, медицини неможливо створити сприятливі умови для науково-дослідної діяльності та самореалізації вчених, а також матеріально забезпечити вітчизняних інтелектуалів.
Водночас актуальності набуває цільове фінансування найбільш значущих та креативних наукових розробок на основі конкурсів та грантових програм, мінімізація бюрократичних бар'єрів на шляху до отримання міжнародних грантів українськими вченими.
Зважаючи на те, що значна кількість емігрантів-інтелектуалів з України вже виїхала, варто налагоджувати співпрацю з ними, за їхньої участі залучати інвестиції у вітчизняну науку, технології та "ноу-хау", а також налагоджувати академічні та бізнесові зв'язки, організовувати спільні дослідницькі проєкти в інтересах України.
Особливої ваги набуває реалізація мотиваційної програми для талановитої молоді, яка може стати тими агентами змін, що перейняли найкращий світовий досвід і застосували його в Україні.
