Останній романтик Української революції

Він з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем’єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди

10 березня 2012 року у канадському Гамільтоні відійшов у засвіти МИКОЛА ПЛАВ'ЮК, Голова ОУН і останній президент УНР на вигнанні.

Микола Плав'юк - один з небагатьох, хто був не лише свідком, а й творцем визначальних етапів нашої історії. 

Судіть самі: йому довелося працювати з людьми, які зі зброєю в руках здобували незалежність України в добу УНР. Він був учасником героїчної боротьби ОУН у роки Другої світової війни. 

Йому довелося створювати й очолювати Світовий Конгрес Вільних Українців, бути останнім Президентом УНР у вигнанні, а рівночасно - зазнати гіркої долі українського емігранта. 

Відтак, як Голова ОУН він повернувся в Україну, щоб решту свого здоров'я й життя віддати ідеї, у яку ніколи не переставав вірити. 

 

У 1992 році Микола Плав'юк передав повноваження Президента УНР у вигнанні першому всенародно обраному Президентові незалежної України Леонідові Кравчуку. Ще й сьогодні не припиняються дискусії щодо доцільності такого кроку. А тоді цей вчинок чимало людей розцінювали мало не як зраду. 

Свій крок Микола Плав'юк пояснював просто й переконливо. Він зробив це тому, що таке рішення випливало з Актів Трудового Конгресу та Державного Центру УНР - скласти повноваження легітимній владі незалежної України.

 "Зрештою, - говорив Президент, - я не міг вчинити по іншому: ми хотіли, щоб молоду державу визнали інші країни, тож як її міг не визнати екзильний уряд УНР?" 

Він не пішов у велику політику дорогою, якою ідуть інші. Не погодився стати депутатом, не гнався за урядовими портфелями. За це йому перепадало, насамперед, від друзів, які не могли зрозуміти, як можна відмовитися від того, від чого не відмовляються. 

Проте Микола Плав'юк невблаганний, а пояснення одне: в Україні влада ще не стала інструментом для вирішення нагальних проблем людей і держави. Якщо є можливість щось зробити для свого народу, то треба це робити, а не боротися за мандати чи портфелі. 

Наш Президент був справжнім романтиком Української революції, який ніколи не розчаровувався у своєму народі, вірив у нездоланність своє нації та її державну перспективу. 

А тому з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем'єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди.

Микола Плав'юк часто називав себе останнім із могікан. Із цим не можна погодитися. Він - останній романтик української революції. Знаменно, що він був серед нас. Він - наш сучасник. Був і залишиться ним назавжди!

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.