І все ж таки це сучасна біографія Шевченка
Я не проти Шевченка-пророка, і Шевченка-міфотворця, навіть Шевченка-шамана. Ніколи не погоджуся лише з ототожненням поета з кобзарем. Але теза, що Шевченко після заслання продовжував свою революційну діяльність борця за національне визволення свого народу - це явище історичної правди
Кілька днів тому на сайті "Історична правда" було опубліковано відгук Мирона Гордійчука на мою книжку "Шевченко. Сучасна біографія", що вийшла минулого року у видавництві "Дух і Літера". Відгук названо в манері зовсім не академічній, грайливо: "Ой, а де тут сучасна біографія Шевченка?".
Наприкінці наголошується: "книга Станіслава Росовецького аж ніяк не відповідає своїй претензійній назві, де є згадка "Сучасна біографія"". Як автор книжки я бажав би довести, що насправді ця біографія якраз сучасна, бо багато що в життєписі Шевченка кардинально переосмислює, і фахівці це, звісно, побачили. Вистачає в ній і нового, хоч мені самому про такі речі говорити не випадає.
Ой, а де тут сучасна біографія Шевченка?
Мій полемічний виступ має дві своєрідні передумови. Ось вступне зауваження відгуку: "Відразу зазначу, що внесок п. Станіслава Росовецького у вивчення феномену Шевченка помітний, особливо при вивченні впливу фольклору. Тут згадаю його працю "Тарас Шевченко і фольклор", яка вже мінімум тричі перевидавалась (2011, 2015, 2017).
Автор цих рядків є фанатом його п'єси "Шевченко під судом" і пропонує зацікавленим прочитати відгук на неї від Олександра Бороня". Я дуже вдячний панові Гордійчуку за його увагу до моєї наукової діяльності й мені приємна його висока оцінка цієї моєї п'єси. Але з пісні слова не викинеш…
Колеги-шевченкознавці радили мені ігнорувати непрофесійні критичні закиди пана Гордійчука і я, було, погодився, але передумав – і ось з яких міркувань. По-перше, як це мій критик не професіонал? Він кандидат історичних наук, завідувач
По-друге, коли сам критик неуважно читав мою книжку, то у тих читачів, які зовсім не побажають ознайомитися з нею, на основі поспішних тверджень і висновків відгуку сформується хибне враження про цю працю, що несправедливо. По-третє, не лише цьому молодому вченому, а й ширшому загалу вважаю корисним нагадати про деякі етичні засади критичної діяльності.
Отже, чому я наполягаю на тому, що ця біографія все ж таки сучасна? Бо, перш за все, вона написана вільною людиною. Я писав те, що хотів написати, й у тій формі, яку вважав доречною. Що б там не казали про наші часи, але зараз мені набагато легше реалізовувати свою внутрішню свободу, ніж біографам Шевченка радянської доби, коли над шевченкознавством тяжіли компартійні приписи.
Лише один приклад. 1984 року "Наукова думка" видала грубий том "Т. Г. Шевченко. Біографія". Автори її – академічні вчені Василь Степанович Бородін, Євген Прохорович Кирилюк, Валерія Леонідівна Смілянська, Євген Степанович Шабліовський, Василь Єфремович Шубравський. Ця стара біографія має надійну джерельну базу, вона дуже інформативна, а в чомусь і новаторська.
Так, В. Бородіну вдалося довести, що хрестоматійно відома сцена зустрічі художника Сошенка з підлітком Шевченком у Літньому саду, відтворена поетом у повісті "Художник" і повторена в "Автобіографії", є вигадкою та що автор ґрунтувався на розповіді його приятеля Штернберга про таку ж зустріч підлітком у Павловському парку з художником Михайлом Лебедєвим.
Здається, вигаданий епізод повісті, написаний до того ж дуже вдало, так сподобався самому поетові, що заступив у його свідомості реальні обставини знайомства з Сошенком. Але ось що дивно: після спілкування 1859 року зі старим приятелем у Києві й сам Сошенко повторив версію їхнього знайомства, зафіксовану у повісті.
Однак біографія 1984 року (цікава і корисна в деталях) у цілому безнадійно застаріла тому, що автори змушені були викладати факти в світлі канонів компартійної Шевченкіани. Вихідні установки походили з передовиці, вміщеної у числі газети "Правда" від 6 березня 1939 року.
Тут було викладено обов'язкові для втілення головні тези радянської шевченкознавчої доктрини: (1) про політичну та культурну єдність українського народу з російським; (2) про повну залежність України від Росії; (3) про допомогу російського народу українському.
Було сказано, що в поезії Шевченка "відображені ідеали російської революційної демократії 60-х років" – Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова. Логіки в цьому не було, і це вони скоріше вчилися в українського поета. Але про логіку й не йшлося.
Як це не дивно, слідування "старим ідеологічним кліше" Мирон Гордійчук приписує й мені. Він зазначає: "Реліктом радянського періоду є теза про Шевченка як революціонера – не в сенсі новатора в літературі і малярстві, а як політичного діяча. <…> Апогеєм такого неактуального відтворення епохи зі старими ідеологічними кліше є початок 17-го розділу (С. 393):
"Одночасно він продовжує нелегальну політичну діяльність, займаючи в радикальному українофільстві найлівішу позицію борця проти кріпосництва і самодержавства, продовжуючи підтримувати зв'язки з Чернишевським і його прихильниками, союзниками в боротьбі за радикальну, в інтересах кріпаків, селянську реформу, і з польськими підпільниками, які готували повстання 1863 року".
Тарас Шевченко тут не зморений хворобами і трагічними заручинами з Ликерою Полусмак самотній (бо без пари) ґеній, а Че Гевара, який марить лівизною українського руху вже наприкінці 1850-х рр.".
Як сприймає Шевченка пан Гордійчук, його особиста справа, хоча воно вкладається в рядки Маяковського:
Ах, вот бедненький!
Как он любил
и каким он был несчастным...
Я не проти. Як не проти й Шевченка-пророка, і Шевченка-міфотворця, навіть Шевченка-шамана. Ніколи не погоджуся лише з ототожненням поета з кобзарем. Але теза, що Шевченко після заслання продовжував свою революційну діяльність борця за національне визволення свого народу, це явище історичної правди, на обґрунтування якого в книжці працюють багато незаперечних фактів, зокрема, відмова від продовження щоденника (щоб на дарувати жандармам свідчень проти себе) й агітація селян в Україні перед арештом у 1859 році.
Я переконаний, що якби Шевченко дожив до польського повстання 1863 року та перемоги в імперії реакції, помандрував би знову, де козам роги правлять. І цікаво мені, яким дивом у мого критика зображення Шевченка практиком українського визвольного руху перетворилося на "релікт радянського періоду"?
Сучасність обговорюваної біографії обумовлено й тим, що вона спирається на всю масу відомих документів про Шевченка, без жодних лакун. Тоді як не лише за радянських часів, але й донедавна із листа поета викреслювалося обсценне слівце, з образотворчої спадщини – так званий голий малюнок, із споминів – повідомлення про пияцтво.
Далі, я намагався, хай пунктирно, але розповідати про Шевченка в контексті світової культури, від Шекспіра й до його сучасника Міцкевича. Раніше це не було прийнято.
Про останню ознаку того, що написана мною біографія є сучасною, краще було б написати комусь іншому, та що вже тут поробиш… Книжка відбиває сучасну світову тенденцію до розмиття кордону між нонфікшен і художньою літературою. Я прагнув завдяки белетристичній формі викликати в читача зацікавлення долею Шевченка і підтримувати цей інтерес до останнього рядка книжки.
Тепер щодо жанру. Пан Гордійчук зауважує: "Трактування малярської спадщини Тараса Григоровича є помітно слабшим, власне у списку літератури до книги я не помітив жодного профільного мистецтвознавчого видання. Тож перед нами типова літературна біографія".
Натомість, як легко переконатися, в книжці уважно враховані дитячі художні опуси, про які знаємо (с. 14, 16, 19–21), згадано "конспіративні" портрети коханок П. Енгельгардта й акварельний портрет його самого (с. 28), невідомі малюнки, подані до Товариства заохочення художників при Академії мистецтв ще до знайомства з Сошенком (с. 29), кар'єра "першого рисувальника" у закладі Ширяєва (с. 29–30), естетичні смаки оповідача в "Художнику" (с. 33–35), академічні багатофігурні малюнки на історичні теми (с. 38), назви цих малюнків як підсвідоме відбиття потягу до самогубства (с. 43–44), видуманий портрет генерала в анекдоті (с. 51), ідеться про модель акварелей 1839–1840 років "Жінка в ліжку" і "Портрет невідомої в намисті" (с. 56).
Подано докладний мистецтвознавчий аналіз автопортрета 1840–1841 рр. (с. 62). Знову лише згадка про акварельний портрет П. Мартоса (с. 67). Виявлено руку Шевченка-художника в оформленні першого "Кобзаря" (с. 71). Поставлено й розглянуто питання, чи була в Тараса можливість вирости з часом в історичного живописця масштабу його вчителя К. Брюллова (с. 83-88).
При цьому докладно аналізуються ескіз "Смерть Богдана Хмельницького" (с. 83–85) і реакція Шевченка-засланця на презентацію публіці "Явлення Христа народу" О. Іванова (с. 85–87). Обговорюються причини, через які Шевченка не було відряджено до Італії, висловлено припущення, що ця життєва поразка негативно відбилася на духовному розвитку митця (с. 88–92).
Осмислено психологічний підклад згоди Шевченка на виконання заробітчанських ілюстрацій до книжок Миколи Полевого "История Суворова" та "Русские полководцы", казенний імперський патріотизм котрих не відповідав особистим поглядам художника (с. 93–94). Згадано про подарунок (чи продаж) магнатові Григорію Тарновському картини "Катерина" (с. 100). Про все це йдеться лише на 100 сторінках з 432-ох. Чи не досить?
Зрозуміло, що до жанру "типово літературної біографії" книжку віднесено помилково. А відсутність у списку літератури "жодного мистецтвознавчого профільного видання" пояснюється просто. Відбиралася найважливіша література для самоосвіти, а само про мистецтвознавчу Шевченкіану я не надто високої думки.
Олесь Бузина був не моїм "учнем", а студентом, якому я читав лекції, а згодом цікавився його долею. До речі, інтерпретація загибелі цього журналіста, подана у відгуку, мене прикро здивувала.
Пан Гордійчук зазначає: "Станіслав Росовецький смачно критикує мемуари Стефанії Крапивіної, які мають всі ознаки вигадки (С.387-392). Дискусія навколо перебування Шевченка на Пріорці, направду, є ще не завершеною. І вона ніяк не зашкодить розвитку музею, який з 1989 року функціонує на вул. Вишгородській, 5 у Києві. Його більше знають як "Хату на Пріорці"".
Коли ці мемуари вигадані, то про що дискутувати далі? На мою думку, самого лише міщанського фольклору кінця ХІХ – ХХ століть про перебування Шевченка на Пріорці, основаного на цих мемуарах, достатньо, щоб обґрунтувати існування музею, якщо він там уже постав.
Насамкінець нагадаю, що рецензент, мабуть, має право перегортати книжку "по діагоналі", якщо вона, на його думку, не заслуговує на уважне прочитання. Але тоді не варто наважуватися на всеохопні висновки, бо у такий спосіб легко і автора несправедливо образити, й себе підставити.
Та й заголовок є ключовим компонентом будь-якого допису. Ви, пане Гордійчук, обрали наївно-дівчаче запитання "Ой, а де тут сучасна біографія Шевченка?". Сподіваюся, моя відповідь лишається, за вашим визначенням, "в етичних межах цивілізованої розмови".
