Драма Музею визвольної боротьби України

У 20-30-х роках минулого століття Прага була без перебільшення центром українського життя в Європі. Український вільний університет, Український вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Студія пластичного мистецтва, Українська господарська академія в недалеких Подєбрадах... Реалізувати саме тут давню мрію українців – створення Музею визвольної боротьби України – було таким природним кроком.

До цієї справи долучилися як чимало представників української еміграційної еліти - Дмитро Антонович, Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Симон Наріжний, Євген Вировий, так і тисячі звичайних українців з усього світу.

Збори Товариства МВБУ (Музей визвольної боротьби України в Празі). Сидять зліва направо: С. Сірополко, Є. Вировий, Д. Антончук, І. Горбачевський, А. Яковлев, К. Антоновичева, Д. Антонович. Стоять зліва направо: С. Телухін, Б. Іваницький, пані Сірополкова, С. Наріжний, А. Галька, І. Кабачків, І. Мирний, ген. М. Омельянович-Павленко

(Архів М. Мушинки)

Ідеєю зібрати в одному місці скарби культурної та історичної пам'яті нашого народу перейнялися представники діаспори з Чехії, Польщі, Америки, Канади та багатьох інших країн світу. Люди передавали до музею свої сімейні реліквії, архіви, віддавали на створення Музею часто останню копійку.

Повіривши в демократичність, правову зрілість Чехословацької держави та "обіцянки-цяцянки" Едуарда Бенеша, світова українська еміграція прийняла рішення розмістити цю безцінну збірку саме у Празі, придбавши для цього на зібрані кошти будинок у затишному районі Нусле за адресою вулиця Горемирова, 6.

Перший голова Товариства "Музей визвольної боротьби України" акад. І. Горбачевський і директор Музею проф. Д. Антонович

Архів м.мушинки

Версій того, чому рівно 76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу, є чимало. Згідно з однією з них, Прагу сплутали з Дрезденом, який було знищено якраз в період з 13 по 15 лютого. Як би там не було, для української пам'яті цей день став одним з найтрагічніших, бо серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України.

В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР. Окремі архіви і частини збірки були пізніше виявлені в Чехії, Словаччині та Україні, проте більшість наших скарбів скоріше за все втрачені назавжди.

Свідком цієї драми була Наталя Наріжна – дочка багаторічного директора Музею Симона Наріжного і поетеси "празької школи" Ірини Наріжної. Приїхавши дитиною з батьками до Праги, вона виростала в оточенні людей, без прізвищ яких не мав би обійтися жодний український підручник історії або літератури. Родини Горбачевських, Січинських, Аркасів, Дорошенків, Лоських, Антоновичів, Кленів, Кричевських часто бували у них вдома.

Наталя товаришувала з Харитею Кононенко – високоосвіченою і активною помічницею Софії Русової в організації українського жіноцтва, яка працювала під час війни у Червоному Хресті і була розстріляна німцями у Рівному в 1942 році, з Марком Антоновичем, Калиною Білецькою, дружиною Олега Ольжича, Оксаною Драй-Хмарою, талановитою піаністкою, дочкою репресованого письменника. Її молодість була нерозривно пов'язана з Музеєм, який був без перебільшення серцем українського світу і матеріали якого мали стати юридичними доказами незламності українського духу на суді Історії.

Симон Наріжний з дружиною Іриною й дочкою Наталкою. Прага, 1927

Тож дамо слово Наталії Наріжній: "…в середу, 14-го лютого 1945-го року, точно о годині 12.40 дня на Прагу посипалися американські бомби. Налет був зроблений так званим "килимом" - себто літаки накрили Прагу у певній формації і в один і той самий час всі пілоти натиснули смертельні ґудзики.

Процедура ця тривала може хвилин п'ять і залишила на вулицях Праги більше п'яти тисяч трупів (між трупами була дружина бувшого голови уряду УНР, професора Ісаака Мазепи, яка з двома внучатами бавилася в недалекому парку), житлові будинки, позначену приписаними знаками Червоного Хреста головну празьку лічницю і Музей ВБУ. Десь я читала, що бомба впала біля Музею. Це помилка. Бомба впала під входові двері Музею, вириваючи помешкання двірника Громаса, наше і обидва поверхи під саму стріху…

В Празі ніхто не звертав уваги на гудіння сирен, життя проходило звичайним темпом. Цього ж разу моя мама мала якесь підсвідоме почуття, яке пояснити неможливо і, вхопивши на руки мою восьмилітню сестру Марійку, з криком почала заганяти всіх у підвал…

Листівка з закликом підтримати побудову Українського дому в Празі.
Проєкт А. Корнійчука

Архів М.Мушинки

Батько, який ніколи мами не бачив у такому істеричному стані, дав мені похапцем плащі, щоб віднести їх вниз, а сам почав шукати свічку й сірники, так що спускався по сходах пару кроків за мною. Як видно мами ніхто більше не послухав. Громас, якого я зустріла в коридорі, просто сказав, що "мілостпані се зблазніла" (по українському це буде "пані добродійка здуріла"). У сховищі було зовсім темно. Раптом на мою спину беззвучно зсунулася стіна.

Після маминого голосного моління, Марійчиного вереску, а головне після того, коли батькові вдалося втягнути всередину праву ногу, придушену дверима, цеглою і всякою всячиною, треба було у тій темноті знайти спосіб, щоб вилізти зі сховища, де через пилюку вже майже неможливо було дихати. У хвилину, коли здається все пропало, малий промінчик сонця продряпався якось через дошки і впав на великий рискаль.

Батько, не тративши часу, вхопив рискаль в руки і почав ним пробивати стіну до сусіднього будинку. Марійка затихла, мама вже тільки мовчки хрестилася. Врешті в стіні опинилася дірка і четверо Наріжних могло пролізти в сусідній будинок… Першим вискочив на вулицю батько. Вернувся він майже відразу. Його чорне волосся сильно посивіло. "Музей розбитий". Писав Максим Рильський: "…Сльозу колись родитимуть солону, тим гарячішу, бо вона одна…". Я ковтнула свою сльозу".

Засновник і перший директор МВБУ Дмитро Антонович у своєму кабінеті

Наріжний С. Українська еміграція. Прага, 1942

Свій вірш-крик трагічній втраті Музею присвятила ще одна яскрава представниця празької поетичної школи Галя Мазуренко:

В Українському архіві у Празі

В музейнім архіві, в льоху вікно

Не вікно, а запитання знак.

Манускрипт ми зліпляли в одно

Слово в слово, порох, возня…

Відбираючи рештки з руїн,

Може цінний з бувальщини лист,

Ми схилилися до колін,

Коли падав снаряд на міст.

Знали "в час героїчних зусиль", -

Ми чихаємо, як ніхто.

І музей наш засів на міль,

І тому він не йшов на дно.

Хоч 14 лютого у нас здається вже безповоротно комерціалізоване "Валентином", маємо все ж час від часу пригадувати і події, які мають безпосередній стосунок саме до нашої історії.