Драма Музею визвольної боротьби України

76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу. Серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України. В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР

У 20-30-х роках минулого століття Прага була без перебільшення центром українського життя в Європі. Український вільний університет, Український вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Студія пластичного мистецтва, Українська господарська академія в недалеких Подєбрадах... Реалізувати саме тут давню мрію українців – створення Музею визвольної боротьби України – було таким природним кроком.

До цієї справи долучилися як чимало представників української еміграційної еліти - Дмитро Антонович, Іван Горбачевський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Симон Наріжний, Євген Вировий, так і тисячі звичайних українців з усього світу.

 
Збори Товариства МВБУ (Музей визвольної боротьби України в Празі). Сидять зліва направо: С. Сірополко, Є. Вировий, Д. Антончук, І. Горбачевський, А. Яковлев, К. Антоновичева, Д. Антонович. Стоять зліва направо: С. Телухін, Б. Іваницький, пані Сірополкова, С. Наріжний, А. Галька, І. Кабачків, І. Мирний, ген. М. Омельянович-Павленко
(Архів М. Мушинки)

Ідеєю зібрати в одному місці скарби культурної та історичної пам'яті нашого народу перейнялися представники діаспори з Чехії, Польщі, Америки, Канади та багатьох інших країн світу. Люди передавали до музею свої сімейні реліквії, архіви, віддавали на створення Музею часто останню копійку.

Повіривши в демократичність, правову зрілість Чехословацької держави та "обіцянки-цяцянки" Едуарда Бенеша, світова українська еміграція прийняла рішення розмістити цю безцінну збірку саме у Празі, придбавши для цього на зібрані кошти будинок у затишному районі Нусле за адресою вулиця Горемирова, 6.

 
Перший голова Товариства "Музей визвольної боротьби України" акад. І. Горбачевський і директор Музею проф. Д. Антонович
Архів м.мушинки

Версій того, чому рівно 76 років тому - 14 лютого 1945 року авіація союзників бомбардувала Прагу, є чимало. Згідно з однією з них, Прагу сплутали з Дрезденом, який було знищено якраз в період з 13 по 15 лютого. Як би там не було, для української пам'яті цей день став одним з найтрагічніших, бо серед кількох сотень празьких будівель, які були практично повністю зруйновані, був і Музей визвольної боротьби України.

В результаті бомбардування було втрачено значну частину фондів, а те, що вціліло, пізніше було знищено, розпорошено, розкрадено, а також вивезено "освободітєлями" з НКВС до СРСР. Окремі архіви і частини збірки були пізніше виявлені в Чехії, Словаччині та Україні, проте більшість наших скарбів скоріше за все втрачені назавжди.

 

Свідком цієї драми була Наталя Наріжна – дочка багаторічного директора Музею Симона Наріжного і поетеси "празької школи" Ірини Наріжної. Приїхавши дитиною з батьками до Праги, вона виростала в оточенні людей, без прізвищ яких не мав би обійтися жодний український підручник історії або літератури. Родини Горбачевських, Січинських, Аркасів, Дорошенків, Лоських, Антоновичів, Кленів, Кричевських часто бували у них вдома.

Наталя товаришувала з Харитею Кононенко – високоосвіченою і активною помічницею Софії Русової в організації українського жіноцтва, яка працювала під час війни у Червоному Хресті і була розстріляна німцями у Рівному в 1942 році, з Марком Антоновичем, Калиною Білецькою, дружиною Олега Ольжича, Оксаною Драй-Хмарою, талановитою піаністкою, дочкою репресованого письменника. Її молодість була нерозривно пов'язана з Музеєм, який був без перебільшення серцем українського світу і матеріали якого мали стати юридичними доказами незламності українського духу на суді Історії.

 
Симон Наріжний з дружиною Іриною й дочкою Наталкою. Прага, 1927

Тож дамо слово Наталії Наріжній: "…в середу, 14-го лютого 1945-го року, точно о годині 12.40 дня на Прагу посипалися американські бомби. Налет був зроблений так званим "килимом" - себто літаки накрили Прагу у певній формації і в один і той самий час всі пілоти натиснули смертельні ґудзики.

Процедура ця тривала може хвилин п'ять і залишила на вулицях Праги більше п'яти тисяч трупів (між трупами була дружина бувшого голови уряду УНР, професора Ісаака Мазепи, яка з двома внучатами бавилася в недалекому парку), житлові будинки, позначену приписаними знаками Червоного Хреста головну празьку лічницю і Музей ВБУ. Десь я читала, що бомба впала біля Музею. Це помилка. Бомба впала під входові двері Музею, вириваючи помешкання двірника Громаса, наше і обидва поверхи під саму стріху…

В Празі ніхто не звертав уваги на гудіння сирен, життя проходило звичайним темпом. Цього ж разу моя мама мала якесь підсвідоме почуття, яке пояснити неможливо і, вхопивши на руки мою восьмилітню сестру Марійку, з криком почала заганяти всіх у підвал…

 
Листівка з закликом підтримати побудову Українського дому в Празі.
Проєкт А. Корнійчука
Архів М.Мушинки

Батько, який ніколи мами не бачив у такому істеричному стані, дав мені похапцем плащі, щоб віднести їх вниз, а сам почав шукати свічку й сірники, так що спускався по сходах пару кроків за мною. Як видно мами ніхто більше не послухав. Громас, якого я зустріла в коридорі, просто сказав, що "мілостпані се зблазніла" (по українському це буде "пані добродійка здуріла"). У сховищі було зовсім темно. Раптом на мою спину беззвучно зсунулася стіна.

Після маминого голосного моління, Марійчиного вереску, а головне після того, коли батькові вдалося втягнути всередину праву ногу, придушену дверима, цеглою і всякою всячиною, треба було у тій темноті знайти спосіб, щоб вилізти зі сховища, де через пилюку вже майже неможливо було дихати. У хвилину, коли здається все пропало, малий промінчик сонця продряпався якось через дошки і впав на великий рискаль.

Батько, не тративши часу, вхопив рискаль в руки і почав ним пробивати стіну до сусіднього будинку. Марійка затихла, мама вже тільки мовчки хрестилася. Врешті в стіні опинилася дірка і четверо Наріжних могло пролізти в сусідній будинок… Першим вискочив на вулицю батько. Вернувся він майже відразу. Його чорне волосся сильно посивіло. "Музей розбитий". Писав Максим Рильський: "…Сльозу колись родитимуть солону, тим гарячішу, бо вона одна…". Я ковтнула свою сльозу".

 
Засновник і перший директор МВБУ Дмитро Антонович у своєму кабінеті

Наріжний С. Українська еміграція. Прага, 1942

Свій вірш-крик трагічній втраті Музею присвятила ще одна яскрава представниця празької поетичної школи Галя Мазуренко:

В Українському архіві у Празі

В музейнім архіві, в льоху вікно

Не вікно, а запитання знак.

Манускрипт ми зліпляли в одно

Слово в слово, порох, возня…

Відбираючи рештки з руїн,

Може цінний з бувальщини лист,

Ми схилилися до колін,

Коли падав снаряд на міст.

Знали "в час героїчних зусиль", -

Ми чихаємо, як ніхто.

І музей наш засів на міль,

І тому він не йшов на дно.

Хоч 14 лютого у нас здається вже безповоротно комерціалізоване "Валентином", маємо все ж час від часу пригадувати і події, які мають безпосередній стосунок саме до нашої історії.







Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.