Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

 
new york times

Звісно, польською землею вони вважали всі території довоєнної Речі Посполитої – аж по Збруч. За задумом, польські партизани повинні були зустріти Червону армію як господарі, або принаймні як рівноправні партнери.

"Хто визволиться сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме".

Політикою доконаних фактів "лондонські поляки" намагалися вирішити дві головні проблеми: Москва не визнавала польський статус "східних кресів" (Західної України, Західної Білорусі, Віленщини); Москва не визнавала еміграційний уряд легітимною владою Польщі.

Можливо, Сталіна переконало б встановлення польської адміністрації у Галичині та на Волині явочним порядком?

У перших числах січня 1944 року на довоєнну територію Польщі вступили війська 13-ї армії 1-го Українського фронту. За радянським адмінподілом це був Рокитнівський район Ровенської області.

І тут цікава деталь. Райцентр Рокитне був не лише першим, звідки вигнали німців. Здається, він також був останнім, який утримували червоні, перш ніж Вермахт остаточно зайняв усі "креси".

15 липня 1941-го Рокитне захопили війська 6-ї армії Групи армій "Південь". Після цього всі анексовані Радянським Союзом в ході "золотого вересня" території, разом з невеликими групами оточенців та рештками гарнізону Брестської фортеці, залишились у німецькому тилу.

Рокитне було останнім у 1941 році, а також стало першим у 1944-му.

 

Не знаю, чи ця особливість сприяла формуванню якогось пієтету до Рокитного серед тих поляків, котрі ностальгують за "східними кресами". Взагалі-то, дане містечко могло і не увійти до складу Польщі.

За умовами прелімінарного миру в Ризі від 12 жовтня 1920 року Рокитне (тоді ще називалося Охотникове) лишалося з радянського боку кордону. Лише остаточний Ризький мир 18 березня 1921-го підтвердив польську належність Рокитного.

Великою мірою "Буря" була авантюрою, актом відчаю. Шанси, що план спрацює, були мінімальні. АК виступила проти ще досить сильних німців, і вони завдали їй чимало поразок.

На Західній Україні АК мусила битись з УПА – теж з перемінним успіхом. Найбільших результатів поляки досягнули при штурмі міст, зокрема Вільнюса, Львова, Перемишля...

Але не самі, а спільно з Червоною армією. Майже одразу після здобутих перемог польських "союзників" ставили перед вибором: роззброїтися, приєднатися до радянських військ або бути розчавленими сталінською армадою.

В результаті еміграційний уряд не здобув собі територій, а тільки марно витратив військовий потенціал.

Якщо не рахувати вересневої кампанії 1939 року, то регулярні бої на "кресах" під час Другої світової війни гриміли двічі. Німцям знадобилося менше місяця для окупації всієї цієї території у 1941-му.

Натомість вигнання німців тривало тут понад півроку. Через кілька днів після захоплення Рокитного у січні 1944 року центральна радянська преса повідомила, що майбутній кордон СРСР з Польщею проходитиме по "лінії Керзона".

На цей рубіж Червона армія вийшла щойно у 20-х числах липня – якраз до 24 річниці ноти лорда Керзона, в якій містився опис тієї самої лінії.

За кулісами боїв на "кресах" і в 1941-му, і в 1944 роках відбувалася дипломатична боротьба за ці землі. Майже відразу після нападу Гітлера на СРСР почалися переговори польського еміграційного уряду з радянським послом у Лондоні.

Через розбіжності у територіальному питанні переговори затягнулися. Угоду про відновлення дипломатичних відносин (які Москва сама розірвала 17 вересня 1939-го) сторони підписали щойно 30 липня 1941 року, вже після захоплення німцями Рокитного.

За час боїв у 1944 році Сталін встиг досягнути в "польському питанні" більшого.

Від січня до липня він зміг згуртувати кілька не надто впливових груп польських комуністів та перетворити їх на альтернативне "лондонському" політичне представництво Польщі: Польський комітет національного визволення (ПКНВ).

 
известия

Ці поляки були більш гнучкі та після нетривалих вагань погодились на "лінію Керзона". З дозволу радянського вождя ПКНВ отримав номінальну владу на територіях західніше нового кордону.

Рівно через рік після вступу Червоної армії до Рокитного Сталін офіційно визнав польський Тимчасовий уряд, щойно утворений на базі НКНВ у Любліні.

Швидше ніж за рік після досягнення радянськими військами "лінії Керзона" США та Велика Британія визнали прокомуністичний уряд у Варшаві єдиним представником Польщі на міжнародній арені.

"Лондонські поляки" остаточно втратили дипломатичне визнання своїх військових союзників.






Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.